Вінниця у роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.)
Зразу після закінчення громадянської війни головна увага зосереджувалась на відбудові промислових підприємств. У 1921 році відновила роботу взуттєва фабрика. В цей час стають до ладу чавуноливарний, цвяховий, олійний, миловарний, цегельні заводи та інші підприємства. Вже наступного року вінничани добиваються великих досягнень. Почав випускати продукцію суперфосфатний завод, у відбудові якого поряд з робітниками брали участь селяни навколишніх сіл. Відродивши завод, робітники й службовці підприємства надіслали вітальну телеграму В. І. Леніну, в якій заявили, що вони «щасливі вітати свого улюбленого вождя з новою перемогою на трудовому фронті».
Починаючи з 1923 року, відбудова фабрик і заводів Вінниці значно прискорилась. Незабаром ряд підприємств міста перевершили довоєнний рівень випуску промислової продукції. Суперфосфатний завод вдвоє збільшив виробництво мінеральних добрив, цегельні заводи — майже в 6 раз, чавуноливарний — в 4 рази.
Одночасно з відбудовою підприємств значна увага приділялась поліпшенню міського господарства. Найгострішою проблемою того часу було забезпечення трудящих житлом. Переважна частина пролетаріату до революції мешкала в бараках, підвалах та землянках. Незважаючи на те, що населення міста за роки громадянської війни зменшилось майже до 38 тисяч, потреба в житлах була дуже гострою. Радянські органи націоналізували будинки колишніх капіталістів, купців і передали їх під житло населенню. Але значна частина приміщень була занедбаною, довелося їх ремонтувати. Однак повністю задовольнити потреби трудящих не змогли. Тому поряд з відбудовою зруйнованого житлового фонду розгорталось спорудження нових будинків.
Погано забезпечувалися потреби в електропостачанні. Електростанція давала струм лише для трамвайного руху, освітлення центральних кварталів та для деяких підприємств. І хоч у 1924 році закінчилось будівництво Сабарівської гідростанції на Південному Бузі, гостра нестача електроенергії у Вінниці і далі відчувалася.
Були занедбані водогінна і каналізаційна мережі міста. Це було однією з причин поширення інфекційних хвороб. Місцеві органи Радянської влади вжили заходів, щоб якнайшвидше відремонтувати й удосконалити водогінну систему Разом з тим водогін прокладався на тих вулицях, де раніше його не було. В грудні 1921 року відновлено міський трамвайний рух. Вагонний парк тоді складався з 11 моторних вагонів та 3-х вантажних платформ. Між Вінницею та іншими містами курсували автобуси. Ремонтувалися вулиці, поліпшувалось зелене господарство. Це були перші кроки в справі впорядкування Вінниці, ширшого розмаху вони набрали в наступних роках.
Трудящі Вінниці за перші роки Радянської влади досягли значних успіхів у культурному будівництві та в галузі охорони здоров’я. Були не лише відновлені всі дореволюційні лікувальні заклади, а й відкриті нові. Розширила діяльність лікарня ім. М. І. Пирогова. Вона стала базою для фельдшерсько-акушерської школи та фармацевтичного технікуму, які розпочали заняття у вересні 1921 року. На загальних зборах медичних працівників та студентів було прийнято рішення про відкриття у Вінниці вищої медичної школи. Незабаром у місті почав працювати протитуберкульозний диспансер. На підприємствах створювались медпункти, гуртки першої медичної допомоги.
Піклуванням у Вінниці були оточені діти, які в роки імперіалістичної та громадянської воєн втратили батьків і зазнали багато лиха. В січні 1921 року, під час проведення «Тижня захисту дітей», у місті організували 5 дитячих будинків3. Невдовзі у них виховувалося близько 700 дітей.
Щоб прискорити розвиток освіти у Вінниці, місцеві органи Радянської влади потурбувалися своєчасно відремонтувати всі шкільні приміщення, забезпечити учнів підручниками й шкільним приладдям. Для підготовки вчительських кадрів у 1920 році було відкрито інститут народної освіти. На кінець відбудовного періоду в місті працювало 14 загальноосвітніх шкіл.
Робилися значні кроки щодо ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 20 школах міста навчалось близько 700 неписьменних і малописьменних. До активної участі у цій важливій справі залучалися вчителі, студенти, працівники культосвітніх закладів.
В ці роки розгорталась мережа професійної освіти. В місті створюються короткотермінові курси для підвищення кваліфікації робітників і службовців за різним фахом, а також курси для підготовки до вузів. У 1924 році відкрилися вечірні трирічні робітничі курси. Успішно працювали робітничий університет на 450 чоловік, 14 профшкіл та 4 технікуми.
Одним з вогнищ культури став драматичний театр ім. І. Франка, який зародився у Вінниці на початку 1920 року і працював тут до 1923 року. Його заснували корифеї українського театру А. М. Бучма, Г. П. Юра, М. М. Крушельницький, О. М. Ватуля. В цей час функціонував ще один український театральний колектив, у складі якого виступала талановита співачка М. І. Литвиненко-Вольгемут. Артисти давали вистави й концерти у робітничих і сільських клубах, військових частинах. Зібрані від вистав кошти часто передавалися у фонд допомоги населенню Самарської та інших губерній Росії, що терпіли від голоду.
У 1919—1921 роках у місті успішно виступав хор, диригентом якого був український композитор Г. М. Давидовський. Як пристрасний любитель мистецтва, він полум’яно пропагував українську народну пісню. У Вінниці композитор написав оперу «Перемога пісні» та ряд інших чудових творів. У 1925 jponi І. А. Савченко, згодом відомий радянський кінорежисер, заснував у Вінниці аматорський театр «Червоний галстук».
Значними пропагандистами культури були Народна консерваторія (з 1921 року), відділення музичного товариства й хорова капела ім. М. Леонтовича. За три роки капела дала 85 концертів.
Через клуби, художні самодіяльні гуртки до культурного життя широко залучалася робітнича молодь. 1921 року у Вінниці відкрили Центральний показовий робітничий клуб. При ньому працювали театральна, літературна, хорова студії та студія живопису. 1924 року в місті нараховувався 21 клуб. Громадськість увічнювала пам’ять видатних українських і російських діячів культури. Дбайливо зберігалася садиба М. М. Коцюбинського, де в 1927 році було відкрито літературно-меморіальний музей письменника.
В 20-х роках у Вінниці створюється кабінет вивчення Поділля, який очолював вчений В. Д. Отамановський. Кабінет видавав краєзнавчі праці — «1905 рік на Поділлі» та інші.
В побудові нового радянського життя важлива роль належала місцевій партійній пресі. З січня 1920 року у Вінниці виходила газета «Вісті». Через рік вона друкувалася під назвою «Подольский пролетарий», а ще через два роки перейменовується на «Рабоче-крестьянскую газету». В 1921 році виходила газета «Червона молодь», а з березня 1922 року — «Молодий незаможник». З квітня 1924 року випускається губернська газета «Червоний край». Друкувалися у Вінниці також журнали «Наша кузница», «Пролетарська освіта». В 1928—1930 рр. видавалась «Робітнича газета», а в 1930—1932 рр.— «Ленінський шлях».
Успішно розгортала свою роботу Вінницька міська комсомольська організація. Комсомольці відкрили свій клуб, при якому працювали хоровий, драматичний та інші гуртки, а також школа політграмоти. У клубі часто влаштовувалися мітинги й збори, на які сходилося багато робітничої молоді. Губернське бюро комсомолу видавало газету «Молодий більшовик». Грандіозною демонстрацією молоді міста відзначено Міжнародний юнацький день у вересні 1923 року.
Всенародний рух за створення радянського повітряного флоту захопив комсомольців міста. Юнаки й дівчата активно збирали кошти на будівництво літаків «Червона Вінниця» і «Комсомолець України». У 1923 році до Вінниці прибули Г. І. Котовський і В. М. Примаков. Вони щиро подякували комсомольцям і молоді міста за допомогу Червоній Армії.
Радість трудових успіхів радянських людей була затьмарена смертю В. І. Леніна. Міська конференція профспілок, висловлюючи скорботу, у своїй резолюції записала: «Пролетаріат ще не знав втрати, подібної до тієї, якої зазнав світовий пролетарський рух з передчасною смертю великого стратега Володимира Ілліча. Почуття й свідомість робітників не миряться і не можуть миритися з думкою про те, що Ілліча фізично немає серед нас. Перенесемо ж любов на спадщину Леніна, на Компартію і поклянемось під прапором партії проводити великі заповіти ленінізму»1.
Присягаючи на вірність ідеям великого Леніна, кращі люди Вінниці подавали заяви про вступ до партії. «Ми усвідомили,— писали робітники взуттєвої фабрики «Яструб»,— що Комуністична партія є єдиним і вірним захисником робітників і селян. Ми бажаємо разом з вами в рядах партії продовжувати шлях, який вказав нам дорогий учитель Ленін». Робітники суперфосфатного заводу гаряче схвалювали «тверду та витриману лінію завершення соціалістичного будівництва».
Згуртувавшись навколо міської партійної організації, трудящі Вінниці продовжували самовіддану боротьбу за дальший розвиток народного господарства. В цей час починається реконструкція підприємств, зокрема проводились великі роботи на суперфосфатному заводі ім. Свердлова, на заводі «Молот». Зростає виробнича потужність цвяхового заводу, стає до ладу лісотарний завод, збільшує випуск продукції меблева фабрика, розширюють видобуток граніту кам’яні кар’єри. З 1928 року в місті починає працювати центральна універсальна майстерня для ремонту сільськогосподарських машин, згодом обладнуються пересувні майстерні. В 1927 році відкривається державна швейна фабрика. Зростає обсяг виробництва і на інших підприємствах. Після відбудови знову запрацював єдиний у країні завод насіння цукрових буряків.
За перші довоєнні п’ятирічки промисловість міста набрала ще більших темпів розвитку. До діючих підприємств приєдналися плодозавод, кондитерська фабрика, сірчанокислотний цех суперфосфатного заводу. Урізноманітнювалась промислова продукція. Суперфосфатний завод одним з перших у країні освоїв виробництво суперфосфату стандартної якості з хібінських апатитів, збільшився обсяг виробництва сірчаної кислоти. На базі заводу «Молот» і машинно-тракторної майстерні створюється мотороремонтний завод, де вже працювало 500 робітників. Великим підприємством став м’ясокомбінат, обладнаний за останнім словом тогочасної техніки. Він виріс на пустирі, неподалік залізничного вокзалу. Серед підприємств легкої промисловості виділялася швейна фабрика ім. Володарського, на якій в кінці першої п’ятирічки працювало понад півтори тисячі робітників. Колектив цього підприємства виконав п’ятирічний план за 2,5 роки. Швидко відбулася реконструкція двох кондитерських, макаронної, меблевої, трикотажної фабрик, млина № 15. Обсяг валової продукції міських підприємств в останньому році п’ятирічки у 12 разів перевищував рівень випуску продукції 1913 року.
Виконуючи завдання соціалістичної індустріалізації, трудящі Вінниці водночас дбали і про соціалістичну перебудову села. Для трудового селянства вони не тільки виготовляли різноманітне сільськогосподарське знаряддя, а надсилали туди кращих виробничників для організації колективної праці, проведення політ-масової роботи. Лише весною 1930 року на період посівної кампанії в села було направлено 246 робітничих бригад у складі 1110 чоловік.
Коли Вінниця стала обласним центром, то це посилило адміністративні, економічні й культурні зв’язки міста з периферійними населеними пунктами. У Вінниці почали виходити обласні газети «Більшовицька правда» та «Молодий більшовик».