Вінниця у роки мирного будівництва (1921 — 1941 рр.) (продовження)
У цей час значними темпами зростає продуктивність праці, широкого розмаху набирає рух ударників і особливо стахановський рух. На вінницьких заводах і фабриках створюються ударні бригади. Під кінець 1935 року на 27 підприємствах працювало 930 стахановців, а вже через рік їх стало 2371. Першими стахановцями у Вінниці були робітники А. П. Худа з взуттєвої фабрики, Л. Ф. Гуцалюк з суперфосфатного заводу, П. М. Твердохлібов з м’ясокомбінату, П. С. Самойленко з швейної фабрики, А. Ф. Тринос з трамвайного депо. І не тільки окремі робітники, а й цілі цехи перевиконували виробничі завдання. У третьому році другої п’ятирічки випуск валової продукції міських підприємств у 15 разів перевищив довоєнний рівень.
Новий трудовий ентузіазм серед вінницьких робітників викликала підготовка до Надзвичайного VIII з’їзду Рад CPСP. На багатьох підприємствах міста відбулися багатолюдні мітинги, учасники яких гаряче схвалили проект нової Конституції CPСP. Колективи ряду підприємств достроково виконали плани другої п’ятирічки. До відкриття з’їзду лише мотороремонтний завод дав надпланової продукції на один мільйон карбованців. 15 листопада 1936 року колектив м’ясокомбінату рапортував про виконання плану другої п’ятирічки.
За прикладом машинобудівників Свердловська й Харкова на підприємствах Вінниці з’явилися багатоверстатники. Новатор мотороремонтного заводу Погребнюк, працюючи на двох верстатах, у вересні 1939 року виконав завдання на 1075 проц., а пізніше він домігся виконання змінної норми на 3081 проц. На фабриках і заводах почав ширитись рух за оволодіння суміжними виробничими професіями, розвиваються раціоналізаторство та винахідництво.
Поряд з старими реконструйованими підприємствами у місті виникали нові виробничі об’єкти: взуттєва фабрика індивідуального пошиття, вощильний завод та ін. Підвищувався рівень технічного обладнання фабрик і заводів. У 1940 році у Вінниці працювало 50 промислових підприємств. Набагато зросла їх виробнича потужність. До революції взуттєва фабрика «Яструб» виготовляла лише 50—70 пар взуття на добу, а в 1940 році — 2400 пар.
Продукція вінницьких підприємств мала не тільки місцеве, а й союзне значення. До них в першу чергу належав суперфосфатний завод, який 1940 року давав у 9 разів більше продукції, ніж вироблялось її до Великої Жовтневої соціалістичної революції. М’ясокомбінат, швейна, взуттєва й кондитерська фабрики та деякі інші підприємства Вінниці свою продукцію постачали багатьом індустріальним центрам країни і навіть виробляли її для експорту. Разом з розвитком промисловості збільшувалася кількість робітників. Якщо в 1913 році у місті їх було 1,3 тис. чоловік, то в 1940 році — понад 10 тис. чоловік.
Поступово розширювались масштаби житлового будівництва. Почали з’являтися 3—5-поверхові будинки на багатьох вулицях. Вінниця ставала сучасним соціалістичним містом. Напередодні Великої Вітчизняної війни тут було 6002 житлові будинки, проживало близько 100 тис. чоловік.
Місцеві органи приділяли багато уваги задоволенню потреб міста в електроенергії. У 1934 році була побудована паротурбінна електростанція, яка значно зміцнила енергетичне господарство міста. Виробництво електроенергії в останньому передвоєнному році досягло 26,2 млн. кіловат-годин. Але для зростаючих потреб населення електроенергії не вистачало.
Одним з невідкладних завдань було докорінне поліпшення водопостачання, бо потреби жителів у фільтрованій воді задовольнялися погано. В 1940 році здано в експлуатацію новий водогін. Довжина водогінної мережі досягла 57,5 км. Проблема постачання населення доброякісною водою була розв’язана.
З 1932 року почалась реконструкція трамвайного господарства — споруджуються нові лінії, поповнюється вагонний парк. Це забезпечило перевезення понад 10 млн. чоловік на рік. До послуг населення стали легкові та вантажні таксі. В жовтні 1940 року здано в експлуатацію новий залізничний вокзал.
У зв’язку з розвитком міста виникали нові вулиці, площі. Довжина міських вулиць у 1941 році перевищила 113 км. Капітально були відремонтовані вулиці Котовського, Дзержинського, Першотравнева, Ворошилова, Пирогова. Змінила своє обличчя центральна магістраль Вінниці — вулиця Леніна. Вона була значно розширена і заново замощена. Поліпшувалось вуличне освітлення. В ці роки місто покривалося зеленим убранням. На місці саду, що до революції належав царському генералу, виріс міський парк культури і відпочинку, якому присвоєно ім’я Максима Горького. У парку працювали 2 кінотеатри, естрада, читальні, танцювальні майданчики. В різних районах міста виникали нові сквери. В 1940 році міські зелені насадження становили 203,2 гектара.
Дедалі поліпшувалась організація радянської торгівлі. Ще в роки першої п’ятирічки торгівля у місті проводилася головним чином органами споживчої кооперації. Розвивалася також колгоспна торгівля. В 1936 році торговельна мережа міста поповнюється державними спеціалізованими магазинами для продажу населенню м’ясних, рибних, овочевих, молочних та інших продуктів, що сприяло дальшому збільшенню обсягу роздрібного товарообігу. Питома вага державної торгівлі набирала все більших розмірів.
Органи Радянської влади весь час дбали про охорону здоров’я трудящих. У місті зростала мережа лікувальних закладів, збільшувалась кількість медичних працівників. З 1934 року у Вінниці почала працювати інфекційна лікарня, згодом закінчилось будівництво двох пологових будинків. Напередодні Великої Вітчизняної війни у місті функціонувало 10 лікарень на 2,5 тис. ліжок, 2 пологові будинки, 6 поліклінік, 3 водолікарні, протитуберкульозний диспансер та інші лікувальні заклади. На підприємствах працювали медпункти. В порівнянні з 1913 роком кількість лікарняних ліжок збільшилась у місті майже в 40 разів. На початок 1941 року в місті працювало 327 лікарів — майже в 15 разів більше, ніж у 1913 році.
Серйозна увага приділялася народній освіті. Міська Рада дбала, щоб усіх дітей охопити школою, щоб не було неписьменних серед населення. На кінець другої п’ятирічки неписьменність у Вінниці в основному ліквідували. Перед війною в 26 міських школах навчалося 12 655 дітей. Популярністю користувалася дитяча музична студія. Щоб задовольнити зростаючі потреби учнівської молоді, її перетворили на музичну школу. Велику допомогу школам у навчально-виховній роботі надавав міський палац піонерів, відкритий у 1935 році. 62 юннати палацу брали участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. У місті працювали дитяча технічна та туристсько-екскурсійна станції, будинок художнього виховання, спортивні товариства.
Педагогічні кадри все більше поповнював Вінницький інститут соціального виховання, відкритий у 1930 році, який через три роки був реорганізований у педагогічний інститут. У ньому навчалося близько 2,5 тис. студентів.
Вінниця стала одним з центрів підготовки фахівців у галузі охорони здоров’я. В 1932 році тут організовано філіал заочного медичного інституту, а через рік відкрито стаціонарний медичний інститут. Для нього споруджувався великий корпус. На кінець 1940 року в інституті навчалося близько 1800 студентів. До війни він підготував 990 лікарів. Зважаючи на потребу в медичних працівниках середньої ланки, у Вінниці ще в 1929 році створили медичний, а в 1932 році — психоневрологічний технікуми. Після реорганізації вони злилися в середню фельдшерсько-акушерську школу. В місті відкрилася зуболікарська школа. Розширювались масштаби підготовки фельдшерів, зубних лікарів та інших медпрацівників. Тільки за передвоєнне десятиріччя середню медичну освіту у місті здобули близько двох тисяч чоловік.
З 1930 року у Вінниці почалися заняття в технікумі комунального будівництва. На базі профшколи створено індустріальний технікум. Останній пізніше реорганізовано на енерготехнікум. В 1935 році плодоовочевий технікум перетворено на технікум радянської торгівлі. Працювала також вища комуністична сільськогосподарська школа. В роки третьої п’ятирічки вона стала сільськогосподарським технікумом. З 1939 року розпочалися заняття у вечірній консерваторії. За період довоєнних п’ятирічок середні спеціальні навчальні заклади міста закінчили близько 10 тис. чоловік.
Підготовку спеціалістів у вузах і технікумах здійснювала велика група професорів і викладачів. Справжніми фахівцями цієї справи стали: ректор вищої сільськогосподарської комуністичної школи К. Д. Топорков, директор педінституту Я. К. Литвинов, професори медичного інституту Б. С. Шкляр, М. М. Болярський та інші.
У місті працювало 53 бібліотеки з книжковим фондом понад 600 тис. примірників. Справжнім центром пропаганди політичних і наукових знань стала обласна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, для якої збудували спеціальне приміщення по вулиці Леніна.
В культурному житті населення міста важливу роль відіграли кінотеатри, музеї, клуби, радіо. Популярним став будинок Червоної Армії, відкритий наприкінці 1925 року. Він обслуговував не лише військові частини, а й цивільне населення. Його роботі пильну увагу приділяв визначний радянський військовий діяч, командир 17-го стрілецького корпусу Я. Ф. Фабріціус, що близько трьох років проживав у Вінниці. Свого командира любили й поважали бійці. Вони обрали його почесним червоноармійцем. Про високий авторитет та повагу трудящих міста до Яна Фабріціуса свідчить те, що його неодноразово обирали до складу республіканських та місцевих партійних і радянських органів1.
Успішно розгортав роботу міський радіовузол, зростала кількість радіоточок. Перед війною їх було 11 тисяч. З 1933 року функціонує вінницька радіостанція. Перший звуковий кінотеатр відкрили в 1931 році. Кінокартини демонструвалися також у робітничих клубах, навчальних закладах.
Серед культурних закладів міста відзначалися обласний краєзнавчий та літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського. Вони з року в рік збагачувалися новими експонатами, цінними документальними матеріалами. 1934 року в краєзнавчому музеї було зібрано понад 12 тисяч експонатів. Екскурсанти мали змогу оглянути художні роботи О. А. Кіпренського, І. К. Айвазовського, І. М. Крамського, В. А. Тропініна, експонати про далеке минуле Поділля й сучасне соціалістичне будівництво на Вінниччині.
Для культурного обслуговування населення з 1932 року у Вінниці на постійну роботу залишено оперну студію, яка гастролювала по Україні. Її колектив ставив опери вітчизняних і зарубіжних композиторів. На опері М. І. Глінки «Іван Сусанін», зокрема, побували майже всі колгоспники Вінницького району. Зростали культурні запити трудящих, тому постало питання — відкрити у Вінниці ще один театр. З січня 1941 року почали діяти музично-драматичний та ляльковий театри.
Вінничани із захопленням зустрічали виступи приїжджих артистів — Оксани Петрусенко, Давида Ойстраха, учасників драматичної студії М. К. Садовського, Державного ансамблю народного танцю CPСP під керівництвом І. О. Мойсеева та інших творчих колективів. На запрошення вінничан у місті виступали російські і українські радянські письменники. Двічі сюди приїздив В. В. Маяковський (у 1924 і 1928 рр.). Зі сцени міського театру він читав свої твори. У жовтні 1935 року в першій школі ім. Коцюбинського відбулася зустріч учнів старших класів з письменником М. П. Трублаїні. Перед громадськістю виступали П. Г. Тичина, В. М. Сосюра, О. Є. Корнійчук, І. Л. Ле, І. К. Микитенко, М. Т. Рильський, О. І. Копиленко, О. І. Безименський та ін. Культурне життя міста з роками ставало повнокровнішим і багатшим.