Вінниця в XVIII і XIX столітті
За часів панування шляхетської Польщі Вінниця розвивалася слабо. На початку XVIII ст. з господарського погляду вона мало чим відрізнялася від навколишніх старостинських сіл. Ремісництво звужувалося, занепадала торгівля. Міщани втрачали свої права і потрапляли в цілковиту залежність від старости.
У важких умовах розвивалася українська культура. Внаслідок переслідування українських шкіл і витіснення їх польськими, культурний рівень вінницьких міщан дуже знизився. В 60—70-х рр. XVIII ст. неписьменними були всі цехові майстри, весь склад міського уряду, сам війт і навіть керівники братства при церкві Кузьми й Дем’яна, яке утримувало братську школу. Цю школу 1778 року закрили.
Діти заможних вінницьких міщан вчилися у польських школах, які були створені у Вінниці після закриття єзуїтських навчальних закладів. Коли в Краківському університеті почали готувати лікарів за рахунок самих міст, з Вінниці 1785 року туди виїхали троє стипендіатів — Яків Педченко, Влас Хмель, Іван Крубович. Один з них (Яків Педченко) після закінчення університету в 1792 році здобув ступінь доктора медицини і повернувся до Вінниці, де й зайнявся лікарською практикою.
Протягом XVIII ст. вінничани брали участь в усіх значних виступах народних мас Правобережної України проти соціального та національно-релігійного гноблення. Вони активно сприяли гайдамацькому рухові. Під час великого селянсько-гайдамацького повстання, яке вибухнуло в 1734 році, повстанський загін на чолі з запорізьким козаком Гривою захопив Вінницю. З цього часу селянські заворушення навколо міста не припинялись до 60-х років XVIII ст. 12 липня 1750 року несподіваним нападом гайдамаки захопили Вінницький замок, зруйнували громадську (замкову) канцелярію, знищили судові справи та чимало шляхетських документів на землеволодіння. У 1764 році гайдамаки знову оволоділи Вінницею. Після розгрому польської шляхти в самій Вінниці чи в інших містах їм доводилося відступати перед загрозою переважаючих сил ворога.
В другій половині XVIII ст. у Вінниці поступово з’являються капіталістичні підприємства. На березі Південного Бугу в 70-х роках було побудовано велику гамарню, де роботу молота механізували з допомогою рушійної сили води. Тут застосовувалась вільнонаймана праця. Це була перша капіталістична мануфактура у Вінниці. Жвавішала робота ремісничих об’єднань. Коли у першій чверті XVIII ст. у місті існував лише один спільний цех, то в 1777 році працювали шевський, кравецький, кушнірський та інші цехи. Місто розросталося, з’являлися нові будинки, райони. Напроти замку виникає містечко, яке пізніше дістало назву Забужжя (теперішнє Замостя). В описі Вінницького староства 1782 року вперше трапляється згадка про слободу Тяжилів. Разом з передмістями у Вінниці 1767 року було 530 будинків, а через 15 років їх стало 610. Вінниця на той час належала до найбільших міст Правобережної України.
Своєрідними будівлями міста були дерев’яні церкви, які споруджувалися місцевими майстрами. Серед них виділялася церква святого Миколи, зведена 1746 року в західноукраїнському стилі. Розташована на горі лівого берега Південного Бугу, вона прекрасно вписується в міський пейзаж. Будівля завершується трьома блискучими банями. Здаля церква нагадує групу струнких ялин, що в народному уявленні символізують поривання у височінь. Народні умільці її збудували без жодного залізного цвяха.
Центром економічних зв’язків Вінниці залишався ринок, де жваво йшла торгівля. Крім ремісничих виробів, тут продавали рогату худобу, свиней, птицю, городину, садовину, зерно, борошно, мед, віск, тютюн тощо. Навколо ринку споруджували житлові будинки, ремісничі майстерні та інші приміщення. Від Мурів у напрямі ринку і Південного Бугу йшли підземні ходи.
З розвитком економіки міста загострювалися взаємовідносини між новонароджуваною буржуазією і феодалами. Посилювалась боротьба вінницьких міщан проти старости, вони все рішучіше виступали проти позбавлення їх міських прав та вольностей. Ці протиріччя в своїх інтересах використовувала міська буржуазія. Вона часто в магістраті встановлювала вигідні їй порядки. Населення міської території було поділено на дві частини з різним правовим станом. Жителі Вінниці з передмістями підлягали магдебурзькому праву і належали до повноправних міщан, а для мешканців приміського села Тяжилова обов’язковим було панщизняне право, вони вважалися кріпаками міста. Ця друга група населення усувалася і від участі в керівних міських органах. Міська верхівка багатіїв захопила в свої руки ринок, підприємства (броварні, млини, гуральні тощо) і перетворила міські землі в свою спадкову власність. Це вело до нових класових протиріч — боротьби міської бідноти проти новонароджуваного класу буржуазії.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією Вінниця стає центром Брацлавського намісництва, а з утворенням Подільської губернії в 1797 році — Вінницького повіту. Протягом перших років перебування у складі Росії відбулися значні зміни в юридичному статусі міста. На початку 1798 року у Вінниці введено «Городовое положение», яке мало більш прогресивний характер, ніж середньовічне магдебурзьке право. Правда, і воно забезпечувало інтереси найперше заможних верств населення. Право голосу при виборах до «Зборів міського товариства» мали лише особи, які володіли капіталом не менше 5 тис. крб. і досягли 25 років. Ці збори та загальна й шестигласна думи були органами міського самоврядування.
Міським самоврядуванням керували губернське правління і губернський магістрат. Запроваджені у місті нові органи проіснували майже без змін до 70-х років XIX століття.
Основу промисловості в першій половині XIX ст. складали кустарні промисли. Серед них головне місце належало кравецьким, шевським, ковальським майстерням. У місті існувало кілька дрібних промислових підприємств. Працювала суконна мануфактура, яка спочатку мала два верстати, що обслуговували 5 вільнонайманих робітників. У 1809 році на цій мануфактурі працювало вже 47 чоловік, а ще через сім років їх було 108. Завдяки технічному вдосконаленню підприємства і внаслідок поступового посилення експлуатації робітників протягом цих же восьми років випуск продукції збільшився у 6,5 раза. У 30-х роках працювала фабрика вовняних виробів, невеличкі кустарні майстерні виготовляли екіпажі, мило, капелюхи, сальні свічки, переробляли тютюн та іншу сільськогосподарську продукцію. На окремих підприємствах налагодили виробництво шкіри й цегли. Дальшого розвитку набула торгівля. Тут продавалися хліб, сало, м’ясо, спирт, цукор, а також продукція місцевих кустарних промислів і підприємств. Серед товарів, що привозилися з центральних районів Росії, переважали текстиль і залізо. Періодично у Вінниці влаштовувалися ярмарки. 1852 року в місті нараховувалося 136 крамниць, 2 трактири і 35 шинків. За вісім наступних років у місті відкрилося ще 54 крамниці.
Поступово розширялася територія Вінниці. Але переважна більшість будинків споруджувалася з дерева. Для покрівлі їх в основному використовували солому, драницю і дуже рідко черепицю. В 1852 році із 1427 будинків кам’яних було 23. В 1860 році у Вінниці числилось півтори тисячі будинків, проживало понад 10 тис. чоловік. З них: 6606 міщан, 804 купці, 866 ремісників. За національним складом населення розподілялося: українців і росіян — 51,7 проц., євреїв — 35,3 проц., поляків 8,4 проц. та інших 4,6 процента. Значне збільшення єврейського населення йшло за рахунок його переселення з Польщі.
Розвиток освіти й культури також відбувався повільно. В 1793 році тут відновила свою роботу братська школа. У 1814 році відкрили губернську польську гімназію. Вона мала бібліотеку, ботанічний сад та кабінети. Але гімназія проіснувала недовго. У зв’язку з польським повстанням в 1831 році її закрили. Після придушення повстання офіційною мовою стає російська, якою велося все діловодство, а також навчання в школах. У 1832 році у тих же Мурах відкрили Вінницьку російську гімназію. В 1847 році її перевели до Білої Церкви.
У Вінницькій гімназії в різний час навчалися передові діячі культури. Серед них — борець проти кріпацтва С. М. Олійничук, відомий польський поет Северин Гощинський, історик і лікар Йосип-Антоній Роллє.
Крім гімназії, у Вінниці існували приватна музична школа композитора Л. Козловського, два приватні жіночі пансіони та дві початкові школи для дітей заможних міщан. У 1860 році в місті було лише 5 шкіл. Працював театр. З медичних закладів функціонувала одна лікарня на 23 ліжка. Лікування було платне і стояло на низькому рівні.
Значно швидше почала розвиватися економіка міста і набагато активізувалося громадське життя після реформи 1861 року. Важливим стимулом цього розвитку було залізничне сполучення. З 1871 року, коли закінчилось будівництво Києво-Балтської залізниці, Вінниця сполучалася з Одесою, Києвом, Москвою, Петербургом. У 1873 році відкрито рух на залізниці Козятин—Здолбуново. Цим самим Вінницю було зв’язано із західними містами України і Польщею. Водночас швидко збільшувалось населення міста. За останні 40 років XIX ст. воно зросло майже в три з половиною рази. Провідною галуззю промисловості міста весь час залишалася харчова. Видавали продукцію пивоварний завод, заснований у 1863 році, горілчаний завод, млин, тютюно-махорочна фабрика та інші підприємства1. В 1880 році закінчується будівництво чавуноливарного заводу «Молот». Це було по суті перше індустріальне підприємство міста. На ньому виробляли обладнання для цукрових і винокурних заводів, нескладні сільськогосподарські машини та знаряддя. З інших значних підприємств почали працювати насіннєвий і суперфосфатний заводи, взуттєва фабрика «Яструб».
Чимале місце в економічному житті Вінниці посідала торгівля. Крім торгівлі хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами, широкого розмаху набрав збут промислових товарів. За розміром товарообігу Вінниці належало перше місце в Подільській губернії. Через місто проходило близько чверті всіх товарів Поділля. В 1881 році було засновано Вінницький міський банк.
Забудова міста після реформи прискорилась, але вона, як і раніше, відбувалася безсистемно. Біля своїх будинків власники часто споруджували майстернії або крамниці, не дотримуючись якогось певного плану. Фасади будинків прикрашалися без смаку, спотвореними елементами старих стилів ренесансу й барокко. Лише з 90-х років забудову міста почали частково планувати. Були сплановані вулиці на Замості, які являють собою прямі і широкі магістралі. Нового вигляду місту надавали адміністративні та громадські будинки. Вони здебільшого з’являлися далеко від центру. 1887 року було споруджено цілий ансамбль великих стандартних будинків — військове містечко. В 1897 році завершено будівництво психіатричної лікарні на 1200 місць. Основні корпуси лікарні побудовані з цегли. Тоді ж з’явилися перші великі будинки на центральній Поштовій вулиці (нині Леніна). В 1890 році тут виросло приміщення реальної школи, а через десять років — жіночої гімназії. Значною подією для Вінниці було спорудження приміщень культурних закладів: Народного дому (1902 р.) на Замості та міського театру (1910 р.) в центрі міста, В 1911 році на Поштовій вулиці закінчується будівництво приміщення міської думи. Однією з найоригінальніших будов того» часу був готель «Савой» (нині «Україна»). Це великий п’ятиповерховий будинок, спорудження якого закінчилося 1912 року. Він був обладнаний центральним водяним опаленням та електричним ліфтом. На той час це була новинка для Вінниці.
На початку XX ст. постало питання про надійне сполучення центру міста з Замостям. Раніше через Південний Буг переправлялись паромом. У 1886 році було збудовано дерев’яний міст. Нові залізні мости спорудили в 1902 році через: обидві протоки ріки, що омивають острів Кемпу.
З 1880 року вулиці Вінниці освітлювалися гасовими світильниками. Через; тридцять років, коли Київське відділення російського товариства «Всеобщей компании электричества» спорудило в місті електростанцію, на вулицях встановлюються перші електричні ліхтарі. Електрикою обслуговували адміністративнії будинки та житла багатіїв.
Однією з найважливіших проблем у місті залишалося постачання населення водою. В 1910 році почалося будівництво водогону, а наступного року перша його черга (кілька центральних вулиць міста) була закінчена. Єдиним засобом міського транспорту довгий час лишалися переважно фаетони. В 1912 році від центру до Замостя відкрито трамвайне сполучення. На початку XX ст. поліпшились і інші засоби зв’язку. Почала працювати телефонна станція. Дещо було зроблено і щодо впорядкування міста: забруковувались і озеленювались центральні вулиці, вимощувалися плитами або цеглою тротуари, було закладено міський парк. У 1911 році в місті було 44 вулиці, 11 провулків, 6 майданів. Напередодні першої світової війни площа міста становила майже 4 тис. десятин.
Санітарно-гігієнічні умови та медичне обслуговування трудящих Вінниці були незадовільними. На вулицях — бруд і безладдя. 1897 року в місті на 30,5 тис. чоловік було лише 8 лікарів. У 1910 році працювало вже 16 лікарів, 19 фельдшерів, 12 акушерок, а також 4 спеціалісти щеплення віспи. Послугами лікарів могли користуватися тільки заможні верстви населення.
Поліпшення медичного обслуговування жителів міста і навколишніх сіл пов’язане з ім’ям великого російського вченого, анатома і педагога, засновника військово-польової хірургії Миколи Івановича Пирогова. В 1866 році під Вінницею біля с. Шереметки (тепер Пирогове) на садибі Вишня, придбаної ним ще в 1861 році, він звів будинок, де прожив останні п’ятнадцять років свого життя. Звідси М. І. Пирогов уважно слідкував за розвитком медичної науки, не кидав лікарської практики. Лише за півтора року, писав вчений у своїх спогадах, він здійснив у Вишні близько двохсот складних операцій (резекцій, ампутацій та ін.). Всі вони завершились успішно. Пирогов брав участь у заснуванні Вінницької лікарні для психічно хворих. Він вибрав місце для її спорудження і довів, що правий берег Південного Бугу за Садками — найкращий і найздоровіший щодо клімату й гігієни куточок міста. За ініціативою М. І. Пирогова в Шереметці збудували школу. У психіатричній лікарні працювали відомі вітчизняні лікарі, які внесли значний вклад у теорію й практику психіатрії. Першим директором лікарні був В. П. Кузнецов, який доклав багато зусиль у справі розгортання й організації роботи цього великого медичного закладу. З 1897 по 1900 рік у ній молодшим ординатором працював О. І. Ющенко, згодом академік Академії наук УРСР, ім’ям якого названа тепер лікарня.
У травні 1917 року в місті відкрили другий великий лікувальний заклад — лікарню ім. М. Пирогова. Її засновником був хірург Л. І. Малиновський, ім’ям якого названа одна з міських вулиць.
З розвитком капіталізму помітні зрушення сталися в системі освіти, зростала кількість навчальних закладів. Та все ж на кінець XIX ст. переважна більшість дітей залишалася поза школою. 1899 року у Вінниці проживало 4027 дітей шкільного віку, а в школах міста вчилося всього 1179 учнів. Тим часом розвиток господарства вимагав усе більшої кількості освічених людей. Не випадково громадськість міста з початку 80-х років наполегливо добивається перед урядом відкрити у Вінниці середній навчальний заклад. Лише після довгих клопотань 1890 року з Могилева до Вінниці перевели реальне училище, через 10 років у місті відкрили міністерську (державну) жіночу гімназію. В дореволюційній Вінниці функціонувало також кілька приватних навчальних закладів. Найбільшим з них була жіноча гімназія Драганової. В 1907 році почалося навчання в чоловічій гімназії. Проте й ці навчальні заклади не задовольняли мінімальних потреб населення. Урядові органи змушені були створювати учительські семінарії та інститути: 1909 року у Вінницю з села Поток перевели учительську семінарію, а в липні 1912 року тут розгорнув роботу вчительський інститут.
Видатним явищем у культурному житті Вінниці другої половини XIX ст. була літературна й громадська діяльність класика української літератури, революційно-демократичного письменника М. М. Коцюбинського. Він народився у Вінниці 17 вересня 1864 року і проживав тут з перервами до літа 1897 року. Саме у Вінниці письменник написав «Маленький грішник», «Цінов’яз», «Помстився», «На крилах пісні», «Для загального добра» та інші оповідання, що знаменують собою важливий етап у творчості великого майстра української прози. В березні 1888 року М. М. Коцюбинського було обрано на 4 роки гласним Вінницької міської думи.
Великий вплив на розвиток музичної культури мав славетний український композитор М. Д. Леонтович.
З 1902 по 1904 рік він викладав співи у середніх навчальних закладах Вінниці. Леонтович створював хорові колективи і виявив себе невтомним організатором і популяризатором музики серед широких народних мас.
Певну роль у громадсько-політичному й культурному житті міста відіграли місцеві газети. Першою була «Винницкая газета». Почала вона виходити в 1906 році, але проіснувала всього 4 місяці. Недовговічними виявились і її наступниці «Винницкий листок» (1907 р.) та «Куранты» (1911 р.). Цікавою була газета «Винницкий голос», що почала виходити з березня 1912 року. Вона широко висвітлювала місцеве життя і займала негативну позицію щодо реакційної політики царського уряду. Але за наказом генерал-губернатора її закрили. Довше за інші (1912—1916 рр.) проіснувала газета «Юго-Западный край» — орган Вінницької міської думи.
Напередодні першої світової війни у Вінниці відкриваються кінотеатри, які належали приватним особам.
У міському театрі і Народному домі часто гастролювали російські і українські театральні трупи, зрідка приїжджали сюди і польські актори.
Визначною подією в мистецькому житті міста був приїзд на гастролі 1915 році корифеїв українського театру М. К. Заньковецької та П. К. Саксаганського. Уславлені актори, виступаючи з трупою Ф. Светлова, виконали провідні ролі у найвидатніших п’єсах І. К. Карпенка-Карого, М. Л. Кропивницького, Панаса Мирного, М. П. Старицького.