Возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії
Визвольна війна наближалась до переможного завершення. 8 січня 1654 року на Переяславській раді було проголошене рішення про возз’єднання України з Росією. Возз’єднавшись з Росією, український народ врятував себе від поглинення агресивними загарбниками — султанською Туреччиною і шляхетською Польщею. Перед українським народом, незважаючи на жорстокий гніт царизму, відкривалися широкі перспективи для економічного, політичного і культурного прогресу.
За роки визвольної боротьби зросла самосвідомість народних мас. Значними були здобутки в галузі освіти і культури. Арабський мандрівник Павло Алеппський, який особисто зустрічався з Богданом Хмельницьким, влітку 1654 року, їдучи через Брацлавщину до Умані, у своїх записах засвідчив, що він бачив чимало козаків і навіть їхніх жінок, які вміли читати й писати. Це, на його думку, чудова риса місцевих людей.
Невдоволений рішенням Переяславської ради, уряд Польщі в лютому — березні 1654 року направив свої війська на Поділля і Брацлавщину. Озвірілі загарбники винищували цілі міста і села. На захист завойованої свободи піднялися народні маси. Мужній опір населення і військ Івана Богуна змусили ворога відступити.
В листопаді — грудні того ж року королівські війська знову відновили наступ на Поділля й Брацлавщину. Запеклі бої розгорнулись під Могилевом. Винятковим героїзмом відзначилися оборонці фортеці Буші (нині Ямпільський район). В нерівному бою з переважаючим військом всі вони загинули, але не здалися ворогові.
Та наступ загарбників спинили об’єднані російські й українські полки. Їх спільними діями у серпні—вересні 1655 року все Поділля і Східна Галичина були визволені. Однак польська шляхта за допомогою кримських татар у жовтні того ж року відновила своє панування на Поділлі й Брацлавщині.
Народні маси не мирилися з відновленням панування польських магнатів і продовжували боротьбу. На допомогу повсталим двічі приходили запорізькі козаки, очолювані Іваном Сірком. За другим разом запорожці прийшли із загоном російських солдатів під керівництвом воєводи Касогова. Спільними діями повстанців, запорожців і російських військ влада шляхетської Польщі на землях Брацлавщини і Поділля була повалена.
Боротьба за визволення Брацлавщини і Поділля була складною і тривалою. Ці землі, будучи театром безперервних воєнних сутичок, численних вторгнень польсько-шляхетських військ і татарських орд, зазнавали великого спустошення.
Політичні інтриги і чвари ще більше посилились, коли на Правобережній Україні став гетьманом Петро Дорошенко (1665—1676 рр.). Його турецько-татарську орієнтацію не поділяли козацькі і селянські маси. Проти нього виступили брацлавський полковник В. Дрозденко, овруцький полковник Децик і уманський полковник І. Сербин. Діставши допомогу від кримських татар, Дорошенко жорстоко придушив народне повстання.
В 1670 році на Брацлавщину вриваються війська шляхетської Польщі. Замість Петра Дорошенка шляхта у Брацлаві оголосила гетьманом Правобережної України свого ставленика М. Ханенка. Його підтримували польські гарнізони, які стояли в Барі, Ладижині, Могилеві, Немирові та Рашкові.
Перебування польсько-шляхетських військ на Брацлавщині не було тривалим. Весною 1672 року сюди прийшла численна турецька армія. За Бучацьким договором вся Брацлавщина й Поділля опинилися під владою турецьких загарбників. Ця нестерпно важка окупація краю тривала 27 років. Осівши на Придністров’ї, турецькі загарбники розташували свої гарнізони в Браїлові, Могилеві, Рашкові та інших містах. Брацлавщина була передана під управління васала Туреччини гетьмана Петра Дорошенка.
Турецький уряд вживав заходів, щоб послабити українські військові сили на загарбаних землях. З цією метою він скасував Подільський полк. Частина козаків цього полку переселилася на Київське Полісся і підтримувала лівобережне козацтво. Брацлавський полк продовжував своє існування, його козаки й населення вели боротьбу проти польської шляхти, турків і кримських татар.
В 1677 році на Брацлавщині спалахнуло народне повстання. До повстанців приєднався загін козаків на чолі з Мурашком. Центром повстання став Ладижин. Протягом двох тижнів героїчно оборонялися повстанці. Захопивши Ладижин, турецькі орди зруйнували місто й вирізали майже всіх людей.
Тим часом шляхетська Польща докладала немало зусиль, щоб відвоювати у турків подільські землі. В 1699 році за Карловицьким мирним договором турецькі загарбники залишили ці землі і тут відновила своє панування королівська Польща.
Намагання шляхти відродити колишні порядки викликало нову хвилю визвольного руху. Від шляхетської неволі селяни тікали у малозаселені місця — південні частини Брацлавщини і Київщини, де вступали у козацькі полки, на чолі яких стояли С. Палій, А. Абазин, 3. Іскра та інші.
В 1702 році на Правобережній Україні вибухнуло велике повстання. Народні маси виступили проти польсько-шляхетського поневолення, за возз’єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії. На Брацлавщині повстання очолив полковник А. Абазин. Цей рух перекинувся у Подільське воєводство і поширився на великій території. Повстанці оволоділи Баром, Немировом та іншими містами. В березні 1703 року під Ладижином сталася битва повстанців з польсько- шляхетським військом. Численно переважаючі ворожі війська захопили Ладижин, де знищили 2 тис. жителів, а ватажка повстання А. Абазина посадили на палю.
Відновлюючи своє панування на землях Брацлавщини й Поділля, польська шляхта докладала немало зусиль, щоб викорінити волелюбні настрої в місцевого населення. Загрозу для неї становили такі люди з простонароддя, які «вміють читати своє письмо». В «Проекті знищення Русі» від 1717 року зазначалося: «Навчений у простій селянській школі хлоп втікає на декілька десятків миль з підданства та шукає волі, на що найбільш скаржаться воєводства земель руських — Волинське, Подільське і Брацлавське. Потрібно отож в інструкції для економів і адміністраторів внести рекомендації… зокрема, щоб привчати селянських дітей не до книжок, а до плуга, сохи й до ціпа». Переслідувані польською шляхтою, школи припиняли своє існування.
Волелюбний український народ і далі вів боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Широкого розмаху на Брацлавщині набирав гайдамацький рух, що зародився тут ще на початку XVIII ст. У 1734 році спалахнуло велике селянсько-гайдамацьке повстання. Один з найбільших загонів, сформований у Шаргороді з надвірних козаків, під проводом сотника Верлана розгорнув боротьбу на великій території. До повстанців приєднувалися селяни. На своєму шляху повстанці громили маєтки польської шляхти та орендарів. Поряд діяли ще загони Медведя, Писаренка, Гриви, Моторного та ін. З допомогою царських військ Польща придушила повстання.
В 40-х роках у районі Гайсина, Немирова, Тульчина діяв гайдамацький загін на чолі з Гнатом Голим. 1741 року цей загін в с. Степашках (нині Гайсинський район) розправився із зрадником Савою Чалим, який перейшов на службу до графа Потоцького.
Гайдамацький рух наростав. У 1757 році повстанці взяли Немирів, а в 1764 році — Вінницю. На придушення гайдамацького руху польська шляхта направляла все нові й нові військові загони, але даремно. Очевидець подій Є. Кітович відзначав винятковий героїзм повсталих мас. «На п’ятдесят гайдамаків,— писав він,— треба було наших двісті, триста і більше, щоб їх перемогти».
Найреакційніші верстви польської шляхти та католицької церкви намагалися будь-що придушити заворушення народних мас і зберегти свої позиції на Україні. Вони створили воєнно-політичне об’єднання — т. зв. Барську конфедерацію. Озброєні конфедерати чинили люту розправу над українським населенням, намагаючись остаточно його покорити. Це в свою чергу викликало протидію, посилило гайдамацький рух. Виступи гайдамацьких загонів переросли у велике повстання — Коліївщину. Полум’я повстання швидко охопило Київщину, Брацлавщину і перекинулось на Поділля. Повстанські загони, які діяли біля Гранова, Теплика, Дашева, Тульчина, Гайсина, Ладижина, знищували шляхту, католицьке духівництво, орендарів. Антифеодальний характер гайдамацького руху став небезпекою не лише для польської шляхти. Його поширення боялися російський царизм та уряди інших сусідніх країн.
За підтримкою царських військ шляхетській Польщі вдалося придушити повстанський рух. Шляхта вчинила криваву розправу над тими, хто вважався польськими підданими. Учасників повстання привселюдно вішали, відтинали їм голови, руки, ноги, садовили на палі. Одного з ватажків гайдамаків Івана Гонту закатували в с. Сербах.
Народні повстання XVIII ст. ослаблювали шляхетську Польщу, що стало однією з причин її падіння як самостійної держави. В 1793 році землі Брацлавщини і Поділля в складі Правобережної України були возз’єднані з Росією. Ліквідація польсько-шляхетської неволі сприяла дальшому зростанню продуктивних сил, розвитку економічного і культурного єднання українського та російського народів.
Щоб усунути небезпеку іноземного вторгнення в Росію з півдня, на землях Брацлавщини в 1796—1797 рр. була розташована російська армія на чолі з фельдмаршалом О. В. Суворовим. Військові частини стояли в Немирові, Тиманівці, Чечельнику та інших містах і селах. Штаб-квартира знаходилася в м. Тульчині.
23 квітня 1793 року було створено Подільське і Брацлавське намісництва. 1797 року їх ліквідували у зв’язку з утворенням Подільської губернії з центром у Кам’янці-Подільському. З 1804 року губернія поділялася на 12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинський, Кам’янецький, Летичівський, Літинський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький і Ямпільський.