Ямпіль, Ямпільський район, Вінницька область
Ямпіль — селище міського типу (з 1924 року). Лежить на лівому березі Дністра, при впадінні у нього річки Русави, в долині, захищеній з північного і східного боків відрогами Волино-Подільської височини, за 165 км від обласного центру, за 49 км від залізничної станції Могилів-Подільський. Населення — 7975 чоловік.
Ямпіль — центр району, площа якого — 788 кв. км, населення — 61,5 тис. чоловік. Густота населення — 76,9 чоловіка на кв. км. У районі 39 населених пунктів, підпорядкованих одній селищній і 17 сільським Радам. Надра багаті на поклади вапняків та фосфоритів. Це економічно міцний і розвинутий сільськогосподарський район. Земельна площа його — 78,8 тис. га, в т. ч. орної землі — 51,2 тис. га. Колгоспів — 19, радгосп — 1. У господарствах є 600 тракторів, 336 комбайнів, 300 вантажних автомашин. Промисловість тут представлена 14 підприємствами, торгівля — 170 магазинами та 50 підприємствами громадського харчування. У районі — 34 школи, 7 будинків культури, 32 клуби, 41 кіноустановка, 40 бібліотек; 9 лікарень, 40 медичних пунктів, 15 профілакторіїв, санепідстанція, 10 аптек.
Історичні джерела свідчать, що в XVI ст. містечко Ямпіль вважалося одним із значних торговельних центрів України. Ямпіль був єдиним на Поділлі осередком розвитку каменетесального промислу. Вироби місцевих ремісників: жорна, точила, кам’яні кільця для криниць повсюди користувалися великим попитом і вивозилися навіть у Новгородську губернію. Розвинутим був і деревообробний промисел.
Після Люблінської унії Ямпіль входив до Брацлавського воєводства. Містечко було власністю магнатів Замойських. Близько 1600 року коронний канцлер Я. Замойський побудував тут замок. Населення в основному було українським, лише незначну частину становили поляки і литовці. Однак наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. помічається приплив польських шляхтичів. їх приваблювала можливість розбагатіти, поживитися коло магнатів, у маєтках яких вони влаштовувалися управителями, комісарами, писарями або ставали посесорами. Місцеве ж населення головним чином займалося хліборобством, почасти — торгівлею. Селяни платили поміщикові грошову ренту, а також натуральну — з худоби, бджіл, садів та виноградників. Польські поміщики збільшували виробництво хліба, який вигідно збували на європейському ринку. Тому весь час збільшували панщину. Хліб, вирощений у Ямпільському та сусідніх повітах, вантажили на галери на Ямпільській пристані, звідси Дністром везли його до Чорного моря.
Важке економічне становище, національно-релігійний гніт викликали постійний протест народу проти іноземних поневолювачів. Виступ 1591 року запорізьких козаків, очолюваних К. Косинським, став сигналом до великого селянсько-козацького повстання проти польської та української шляхти. Хвиля цього повстання захопила й Ямпіль. У 1593 році відважний козацький полковник Іван Лобода обложив Ямпільський замок Замойських, але взяти його не вдалося.
Подільські міста й села одні з перших відгукнулися на заклик Богдана Хмельницького і примкнули до народного повстання. Багато ямпільців влилося до козацького війська. У перші роки визвольної війни 1648—1654 рр. Ямпіль став одним з центрів, куди сходилися всі бажаючі взяти участь у боротьбі з поневолювачами. Кожен міг вільно записуватись до реєстру козацького війська. Після поділу України на полки Ямпіль увійшов до складу Могилівського, а потім Брацлавського полку як сотенне містечко.
На початку 1651 року шляхетське військо рушило на Ямпіль. Саме в цей час у містечку був ярмарок, на який з’їхалось багато народу. В ніч на 6 березня брацлавський воєвода С. Лянцкоронський з двома полками увірвався до Ямполя. Шляхетське військо пограбувало міщан, зруйнувало будинки, винищило близько 10 тис. чоловік. «Ямпіль, котрий надіявся на багаточисельність і силу своїх бунтарів,… сильно поплатився за свій опір» — сповіщалося з цього приводу до Варшави. Внаслідок цих спустошень Ямпіль довго залишався запустілим і відродився вже як незначне село. За даними 1775 року, в Ямполі налічувалося всього 113 хат.
Після возз’єднання Правобережжя з Росією Ямпіль в 1795 році став повітовим містечком Брацлавського намісництва (а згодом — Подільської губернії) і одержав власний герб. Але він залишився приватновласницьким володінням і переходив з рук у руки. Були спроби деяких власників на початку XVIII ст. (Потоцькі), а потім на початку XIX ст. (Добжанський) побудувати в Ямполі дрібні заводи, відновити його давнє торговельне значення. 1817 року діяло кілька невеликих мануфактур: суконна, панчішна, екіпажна. На суконній, наприклад, працювало 48 кріпаків, тут виробляли 2690 аршинів сукна на рік. Основним заняттям місцевого населення лишалося хліборобство. В Ямполі було розвинуто виноградарство, а також дрібні промисли. Частина міщан обслуговувала пристань на Дністрі.
Важким тягарем лежала на селянських плечах кріпаччина. Минали роки, росли нові покоління, а доля кріпака лишалася незмінною. Пристосовуючись до умов ринку, пани намагалися одержати з свого маєтку більше хліба на продаж. Для кріпака — це збільшення днів тяжкої, виснажливої праці на панщині. Хоч не завжди доходило до виступів селян, глуха, вперта боротьба їх проти панської сваволі ніколи не вгасала. Про це, зокрема, свідчать матеріали архіву Ямпільського повітового суду, що рясніють такими назвами: «Справа про насильницький примус селян відробляти додаткову панщину», «Справа про жорстоке поводження поміщиків», «по обвинуваченню селян у підбурюванні односельців до подання скарг на поміщиків і церковників», «по обвинуваченню селян у непідкоренні поміщикові та властям», «по обвинуваченню селян в агітації проти сплати оброку, проти поміщика, проти царського уряду». З 1834 до 1861 року суд розглянув також близько 40 справ про втечу селян-кріпаків від поміщиків та про підпали поміщицьких садиб.
Коли ж кріпосники змушені були провести реформу 1861 року, вони пограбували селян. Якщо до цього наділи на одну ревізьку душу складали від 5,5 до 6,6 десятини угідь, то після реформи вони були значно меншими. На час реформи ямпільськими селянами володіли п’ять поміщиків. Згідно з уставною грамотою, складеною поміщиком М. Беляєвим, пішим дворам було наділено по 4,9 десятини. За 513 десятин його колишні кріпаки мали вносити щорічно по 609 крб. викупних платежів. Аналогічними були умови «визволення» кріпаків інших поміщиків. До того ж, селян позбавили таких необхідних угідь, як ліс, водопій, луки. Тому широкою хвилею прокотилися селянські виступи, учасники яких відмовлялися приймати уставні грамоти. «У Ямпільському повіті… селяни рішуче відмовилися працювати більше двох днів тяглих або одного пішого на тиждень, перестали відбувати жіночу панщину і нічний караул. Усі переконування місцевих поліцейських чиновників не вплинули…»,— доносив київський генерал-губернатор міністрові внутрішніх справ.
В Ямпільському повіті десяту частину населення складали представники католицького віросповідання — поляки. Польське визвольне повстання 1863 року не могло не знайти відгуку серед населення повіту. Недалеко від Ямполя (в с. Томашполі) діяла таємна польська школа, створена таємним «Товариством навчальної допомоги польському народу». В лютому 1863 року подільського губернатора повідомили: «… всі поляки тутешнього краю очікують дозволу Варшавського центрального комітету — чи треба починати свої дії, схильні до повстання». Відразу було дано розпорядження про розташування в містах Могилеві і Ямполі частин Єлецького піхотного полку, а начальникам поліції наказано «посилити всюди… нагляд за поляками… звернути особливу увагу на переправи через Дністер…, про все підозріле — доповідати». У серпні того ж року в повіті було створено загін сільської озброєної варти, завдання якого, зокрема, полягало і «в пошуках і переслідуванні заколотників, там, де вони ще не встигли створити значних загонів або де вони, зазнавши поразки, розпорошилися і взагалі перешкоджати їм одержувати різні припаси, продовольство».
Після придушення повстання виступи селян, невдоволених реформою, тривали. Боячись розширення селянських заворушень і намагаючись використати селян у боротьбі з польським революційним рухом, уряд змушений був піти на деякі поступки. Було змінено умови уставних грамот: переведено на оброк селян, що відбували панщину, знижено викупні платежі.
У другій половині XIX ст. в Ямполі з’явилися дрібні підприємства (пивоварня, водяні млини, крупорушки, друкарня, різні майстерні), але питома вага їх була незначною.
З розвитком промисловості почали занепадати ремесло і промисли. Не стало попиту на ручні жорна. Різко знизилися ціни на кустарні вироби: за останнє десятиліття XIX ст. вони зменшилися в чотири рази. Ручна праця не могла конкурувати з машинним виробництвом. Зменшувалося й число славетних колись ямпільських бондарів, стельмахів, теслярів, майстрів виготовлення екіпажів. Тогочасні довідники характеризують ямпільські промисли як жалюгідні. Слабо розвивалася й торгівля.
На початку XX ст. заселена територія Ямполя становила 450 десятин. Тут було 27 незамощених вулиць і 5 майданів. Містечко освітлювалося лише 62 гасовими ліхтарями. Ямпіль вважався одним з найбідніших повітових міст Подільської губернії. Він був схожим на велике село з обшарпаними хатками і нескінченними плотами. Міську лікарню одного часу навіть хотіли закрити, оскільки бракувало коштів на її утримання. З 1869 року в Ямполі було міське двокласне училище, яке 1913 року перетворено у вище початкове чоловіче. Більшість дітей трудящих не мала можливості його відвідувати: плата за навчання складала на рік десять карбованців. Справу не набагато поліпшило й відкриття на початку XX ст. двох церковнопарафіяльних шкіл на 99 учнів. У всіх трьох навчальних закладах працювало тільки 9 учителів.
Тяжке економічне становище, духовний гніт змушували багатьох мешканців Ямполя покидати містечко і шукати заробітку у великих промислових центрах. Однак не тільки в такий пасивний спосіб висловлювали ямпільці свій протест проти гнобителів. 1902 року в повіті траплялися часті підпали поміщицьких господарських будівель, скирд сіна, соломи, складів хліба. 1905 рік почався в Ямпільському повіті тривожно, то в одному, то в іншому селі спалахували заворушення, відбувалися страйки. Найбільшого розмаху досяг селянський рух після звісток про грудневі події 1905 року у Москві. До 25 січня 1906 року в повіті стався 21 випадок розгрому маєтків і конфіскації поміщицького майна.
Не припинялися виступи трудящих під час столипінської реакції, особливо почастішали у роки кривавої імперіалістичної бойні. У квітні — жовтні 1917 року в повіті зареєстровано сто селянських революційних виступів.
22 травня 1917 року по-більшовицькому настроєний солдат Семен Вінницький закликав трудящих Ямполя, не чекаючи рішення Установчих зборів, захопити всі поміщицькі землі, а якщо поміщики чинитимуть опір — убивати їх.
В середині 1917 року за активною допомогою армійських більшовиків І. Волкова і П. Афанасьева в Ямполі створено організацію РСДРП(б). До неї ввійшли колишні члени підпільного гуртка — робітники В. Юсов, Л. Бичков, С. Такой, селя-нин-бідняк К. Чорноморець, технік-будівельник Ю. І. Лютий — усього 9 чол. Очолив організацію Є. Г. Наймушин. Більшовики вели політичну роботу серед населення Ямполя і навколишніх сіл, роз’яснювали трудящим, хто справжні друзі і хто вороги народу. В серпні вони влаштували масовий мітинг, а потім демонстрацію трудящих, у якій взяла участь велика кількість місцевого населення і всі робітники, що працювали на будівництві мосту через Дністер. Демонстранти виголошували заклики: «Геть владу буржуазії!», «Геть царських чиновників!». Особливо широкого розмаху набула боротьба ямпільців напередодні Жовтня. Селяни, виступаючи під проводом більшовиків, захоплювали і ділили поміщицькі землі та маєтки. Заступник губернського комісара телеграфував штабові 8-ї армії: «Ямпільський повіт охопила погромна хвиля… благаю наказати козачому полку Сороках вирушити Ямпіль допомогу повітовому комісару».
З великою радістю зустріли ямпільці звістку про перемогу Жовтневої революції. 15 грудня 1917 року відбувся багатолюдний мітинг, учасники його надіслали вітальну телеграму В. І. Леніну та Петроградській Раді. В містечку було розігнано повітову управу й арештовано її керівників.
Однак ямпільцям довелося виборювати владу Рад в особливо тяжких умовах: на Поділлі було зосереджено великі сили контрреволюції, вигнаної з центру, отаборилися тут і старий генералітет Південно-Західного фронту, і різноманітні націоналістичні, анархістські та інші ворожі елементи. В результаті виступів червоних загонів, створених ямпільськими більшовиками, 18 лютого 1918 року в містечку встановлено Радянську владу. Цього дня міська управа ще встигла повідомити губернське управління про те, що Ямпіль уже в руках більшовиків, і просила: «Дайте порятунок самі або просіть помочі чужої». Цю «поміч» їм дали австро-німецькі окупанти, що вступили до Ямполя в березні. Більшовицька організація перейшла в підпілля.
За розробленим більшовиками планом, на початку травня 1918 року трудящі Ямполя повстали проти кайзерівського режиму. 7 травня на допомогу їм вирушив революційний загін села Качківки, очолюваний Ф. Ю. Криворучком. У Ямполі загін захопив склад зброї. Більшовики-агітатори закликали селян чинити опір окупантам і гетьманцям, вступати до революційних загонів. Хоч окупація зазнала краху, в кінці 1918 року владу захопила петлюрівська Директорія. В листопаді 1918 року в Ямполі створено партизанський загін, очолюваний більшовиками. Партизани вели не тільки збройну боротьбу. Вони зривали виконання наказу Петлюри про мобілізацію населення до армії. В ніч на 15 лютого 1919 року ямпільський партизанський загін розгромив чисельні сили петлюрівців. До містечка прибув батальйон бессарабців під командуванням І. Леводянського. Мешканці Ямполя радо зустрічали революційні військові частини і допомагали їм знищувати петлюрівські банди у всьому повіті.
В день приходу частин Червоної Армії до Ямполя 9 квітня 1919 року скликано організаційні збори комуністів. На них було присутніх понад 60 чоловік. Збори обрали партійний комітет. А через три дні створено повітовий ревком. Почала виходити газета «Ямпольский коммунист» — орган повітового партійного комітету. Партійний та військово-революційний комітети провадили велику політичну і організаторську роботу. В села йшли агітатори. Вони роз’яснювали селянам чергові завдання Радянської влади, закликали зміцнювати військово-політичний союз селянства і робітничого класу. Нова навала петлюрівських банд на деякий час перешкодила зміцненню Радянської влади. Та в першій половині липня 1919 року Ямпіль був очищений від ворога. У його визволенні брала участь друга кавалерійська бригада під командуванням Г. І. Котовського, в лавах якої воювали й ямпільські більшовики Ю. І. Лютий, Й. М. Леві, К. Чорноморець, Є. Г. Наймушин, С. Такой та весь загін Ф. Ю. Криворучка.
Для Ямпільського повіту 1920 рік був особливо складним. Загони бандитів, контрреволюційні провокатори, шпигуни нишпорили по селах, відкрито влаштовували мітинги і збори, щоб підготувати грунт для підходу петлюрівців. Відчувалося наближення нового фронту (західну частину Поділля вже окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі). Однак і за цих умов місцеві органи влади брали на облік та під свою охорону вилучені в експлуататорів майно, хліб, сільськогосподарський реманент, розподіляли землі між селянами. Конференція волосних і сільських ревкомів, що відбулася на початку березня 1920 року, дала революційну клятву не шкодувати сил для закріплення Радянської влади, закликала трудящих найближчого часу закінчити поставки, передбачені продрозкладкою, щоб забезпечити Червону Армію продовольством. Після вигнання інтервентів у червні 1920 року ямпільці приступили до відбудови народного господарства. Чимало уваги приділялося активізації культурного і громадського життя містечка й повіту. В липні 1920 року в Ямполі створено санітарну комісію, яка проводила «тиждень чистоти і благоустрою». Комісія ревкому готувала школи до нового навчального року, відкрила в серпні вчительські курси. Почали діяти три школи, бібліотека, театр, робітничо-селянський будинок, створено три гуртки лікнепу. Стали до ладу пошта, телеграф. Обслуговували мешканців Ямполя державна лікарня, аптека.