Станіславчик, Жмеринський район, Вінницька область
Станіславчик — село, центр сільської Ради. Розташований за 7 км від районного центру і залізничної станції. Населення — 4500 чоловік. Сільській Раді підпорядковане селище Першотравневе.
В історичних документах XVI ст. село мало назву Юшків. В результаті нападів татар та наїздів шляхтичів село було знищене, і на початку XVII ст. тут виникло поселення Чачарин (у наш час цю назву має лісове урочище в околицях села).
Литовські, а з другої половини XVI ст. польські магнати Замойські і Тишкевичі вимагали сплати численних грошових та натуральних податків. Так, 1613 року жителі Станіславчика, крім подимного податку, повинні були відробляти по 2 дні панщини. З кожним роком посилювалося гноблення населення. В 1629 році власник Станіславчика збирав подимне уже з 445 димів. Село входило до Краснянської волості.
Крім важкої панщини та інших феодальних повинностей, селяни терпіли від страшної сваволі панів. Все це викликало обурення трудящих мас. З особливою силою вибухнув гнів під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Все населення Брацлавщини, в т. ч. і Станіславчика, за допомогою козацьких загонів полковника М. Кривоноса громило панські маєтки. В Станіславчику сформувалась сотня Брацлавського полку.
Лише на початку XVIII ст. графи Потоцькі, спираючись на татарських і німецьких найманців та на уніатських священиків, яким виділили понад 100 десятин землі, відновили кріпосницькі порядки. Особливим здирством відзначився С. Потоцький, який довів панщину до 6 днів на тиждень.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією власником Станіславчика став подільський губернатор О. Бахметьев, який одержав село як посаг за дочкою С. Потоцького. Дбаючи про зростання прибутків від свого маєтку, О. Бахметьев у 1816 році запросив ремісників і торговців з Копайгорода, Браїлова і Немирова. Станіславчик стає містечком.
Основним заняттям населення лишалося землеробство. Панщина, як і раніше, становила 6 днів на тиждень. Селяни Зваричевки, Григорівки та Деркачівки (околиці містечка Станіславчика) повинні були випалювати вапно, виготовляти гончарні вироби та працювати на збудованій в 1830 році гуральні.
За інвентарним переписом 1847—1848 рр. за маєтком поміщика рахувалося 5044 десятини землі. На 285 селянських дворів припадало трохи більше 2 тис. десятин. Із року в рік збільшувалась кількість піших і городників. Не поліпшила становища селян Станіславчика реформа 1861 року, за якою звільненню підлягало 1082 кріпаки. Придбати надільну землю змогли тільки 200, інші викупали лише присадибні ділянки. Селянам було заборонено будувати на своїх наділах млини, користуватись лісом і річкою.
У 60-х роках поблизу села почалося будівництво залізниць з Києва на Одесу і Могилів. Тут біднота працювала від зорі до зорі на земляних роботах. Сільські багатії — підрядчики платили по 1—1,5 коп. за годину каторжної праці.
Близькість залізниці сприяла розвитку в селі промисловості по обробці сільськогосподарської сировини та торгівлі. В 70—80 роках XIX ст. на винокурному заводі трудилося 14 робітників. Завод виготовляв 21 тис. відер горілки з хліба і картоплі. Його власник А. Ф. Добровольський отримував щороку 17—20 тис. крб. прибутку. 30—40 тис. пудів муки мололи млини поміщика Протасова-Бахметьєва. В селі також були печі, в яких випалювали вапно, гончарні та інші майстерні, де працювало 12 ремісників. Тут було 11 крамниць, збиралося 2 ярмарки і 26 торгів (через тиждень но неділях).
На початку XX ст. з’являються нові крамниці: 14 бакалійних, 8 мануфактурних, 2 залізних виробів, сільськогосподарських машин і знарядь та ін.; медоварний та пивоварний заводи, лісний склад.
Видатний український письменник М. М. Коцюбинський, який у 1881—1882 рр. проживав у Станіславчику, писав у своєму творі: « … ті низенькі, біленькі стіни закривають собою багато гірких сліз, тяжкої нужди, багато безпросвітної темноти людської. Кожна хата має свою журбу, своє горе».
Царизм тримав трудящих у темряві. Сільська громада Станіславчика багато раз наполягала відкрити школу, але її відкрили лише в 1863 році. Спочатку школа працювала в приватному будинку, а з 1867 року — в приміщенні, збудованому на кошти населення. Проте це ніякою мірою не могло задовольнити потреби селян, що змушений був визнати інспектор народних училищ Подільської губернії, порушуючи клопотання про створення у Станіславчику однокласного парафіяльного училища, яке почало працювати у вересні 1875 року. Однак переважна більшість населення залишалася неписьменною. Загальна кількість мешканців села в 1905 році складала 4862 чоловіка. Дітей віком від 8 до 11 років налічувалось 437. Тим часом у двох школах вчилося лише 79 учнів. Здебільшого це були діти багатіїв.
Селяни піднімались на боротьбу проти свавілля поміщика та сільських багатіїв. Нерідко повсталі самочинно захоплювали випаси, водопої та інші угіддя, користуватись якими їм забороняв поміщик.
Під впливом боротьби робітничого класу в період революції 1905—1907 рр. почалися масові виступи в селі проти поміщиків і куркульства. Цьому сприяла агітація, яку проводили кращі представники сільської інтелігенції., 10 травня 1905 року в Станіславчику була знайдена листівка — заклик до повалення існуючого державного ладу. Подібні листівки поліція вилучала в станіславчицьких селян і пізніше.
В липні того року наймити, що працювали у Станіславчицькій економії, застрайкували. Організаторами страйку були брати Д. Ф. Рожок і П. Ф. Рожок та Я. Г. Заярнюк. Селяни тиждень не ставали до роботи, не дозволяли працювати жителям інших сіл. Вони вимагали збільшити зарплату на 50 проц., збирати хліб не за 9—10-у копу, як давав поміщик, а за 5—6-у, наполягали зменшити орендну плату за землю з 25—30 до 6 крб. за десятину орної землі і по 3—4 замість 8—9 крб. за випаси. Активних учасників страйку було заарештовано і ув’язнено.
23 листопада 1905 року вчитель М. М. Добровольський і селянин Ф. І. Чепис виступили на сходці з промовами, закликаючи селян до повалення існуючого ладу. «Ми повинні добитися того,— говорив у своєму виступі Добровольський,— щоб цар нас боявся, а тому виборного в думу нам не потрібно, а потрібний виборний до установчих зборів… Височайший маніфест нуль, робіть так, як я вам раджу, і тоді ви одержите всю поміщицьку землю безкоштовно… Ніяких зборів ні в казну, ні в волость не сплачуйте!».
5 грудня 1905 року відбувся виступ 200 селян Станіславчика. Поліція вчинила жорстоку розправу над непокірними. Протягом 1905—1906 рр. у волості заарештували й віддали до суду 153 чоловіка, з яких чимало було і жителів Станіславчика.
Столипінська реформа поглибила класове розшарування серед селян, збільшила безземелля й малоземелля. В 1912—1914 рр. у Станіславчику налічувалося трохи більше 1300 селянських дворів, на які припадало лише 1600 десятин землі.
Близько 60 господарств були зовсім безземельними. В той же час поміщикові належало 2400 десятин землі. Чимало її було в руках куркулів. Тяжке і злиденне життя примушувало селян наймитувати у поміщика та сільських багатіїв. Дехто займався кустарними промислами: ткацтвом, гончарним виробництвом, вичинкою шкір та ін. Щороку сотні трудівників вирушали на заробітки до сусідньої Бессарабії. Були й такі, що залишали рідне село і їхали за кордон.
Ще гіршим стало життя селян під час першої світової війни, яка призвела до занепаду і без того відстале господарство, викликала дорожнечу й нестатки. Постійні окопні роботи та реквізиції коней виснажували трудове населення Станіславчика, сприяли зростанню антивоєнних настроїв. Наприкінці вересня 1917 року біднота Станіславчика самочинно захопила й розподілила між собою поміщицькі землі.
Велику Жовтневу соціалістичну революцію трудящі Станіславчика вітали з особливим піднесенням. На численних зборах і мітингах вони висловлювали повне довір’я і підтримку Радянській владі. Учасники жовтневих подій у Петрограді Г. П. Притвор і К. Ф. Тріщик організували в рідному селі ревком. На початку лютого 1918 року в Станіславчику створено Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. Але розгорнути соціалістичне будівництво тоді не вдалося: в березні 1918 року село окупували підрозділи австро-німецьких військ. Населення Станіславчика відразу ж включається в активну боротьбу проти окупантів. У селі створюється партизанський загін, який очолив житель села А. В. Хильський. Партизани брали участь у боях за визволення Жмеринки. В цій операції відзначились жителі Станіславчика Г. П. Швець, Я. Д. Репей, І. О. Козачок та інші.
Мешканці Станіславчика й сусіднього села Будьок вдавались до саботажу на залізниці в районі Жмеринка—Будьки, внаслідок чого траплялися аварії, просування ешелонів ворога порушувалося. В серпні 1918 року пущено під укіс поїзд. Жителі Станіславчика зазнавали репресій. Командування окупаційних військ примусило їх сплатити штраф у розмірі 250 тис. карбованців.
На зміну австро-німецьким окупантам вдерлися війська петлюрівської Директорії. Та довго втриматись вони не змогли. У грудні 1919 року Таращанський полк разом з місцевими партизанами визволив Станіславчик. Свою відданість Радянській владі трудящі Станіславчика довели знову, коли на Україну напали білополяки. Вони служили у Червоній Армії, яка вела боротьбу проти нових поневолювачів. У селі перебували підрозділи радянських військ.
Остаточно від військ буржуазно-поміщицької Польщі село очистили в кінці червня 1920 року. Відразу ж широко розгорнулося радянське будівництво. У Станіславчику створюються волосний і сільський ревкоми та комітет незаможних селян, який очолював Г. П. Швець. Комітет незаможних селян розділив поміщицьку й церковну землі, сільськогосподарський реманент, захищав інтереси трудового селянства від лихварства та експлуатації куркулів, допомагав біднякам засівати землю. 13 вересня 1920 року в Станіславчику відбувся волосний з’їзд комнезамів. Ревкоми і комнезами підготували й провели вибори місцевих Рад. У Станіславчику сільську Раду обрали на початку 1921 року. Про велику роль сільського комнезаму та його вплив на селян може свідчити і той факт, що у травні 1923 року в Станіславчику було 1023 члени КНС3.
Поряд з чоловіками в боротьбі за зміцнення Радянської влади брали участь жінки. Особливо відзначилися в цій справі сільські активістки Д. Т. Погруш, Д. К. Савруцька, М. Т. Андрущак, О. Д. Савчук, Г. А. Мельник та інші. Вони входили до комітетів незаможних селян, сільської Ради.
Неабияке значення для дальшого розвитку села мало перетворення його в квітні 1923 року на центр Станіславчицького району.
Важливою подією в житті Станіславчика було створення сільської партійної організації в кінці 1925 року, яка уже в грудні налічувала 9, а в січні наступного року — 24 члени партії. Вона виникла з партійного осередку, який 1922 року було створено при Станіславчицькому волосному виконкомі. Перші збори партійного осередку майже збіглися з п’ятими роковинами Жовтня — вони відбулися 10 листопада 1922 року.
21 листопада 1926 року запрацював перший комсомольський осередок. Комсомольці згуртовували батрацьку й бідняцьку молодь села, вели боротьбу з куркулями. Вони були першими організаторами клубів, ініціаторами й найактивнішими учасниками художньої самодіяльності, залучали молодь відбудовувати школи, ліквідовувати неписьменність.
Партійна і комсомольська організації, сільська Рада, комітет незаможних селян очолили боротьбу за соціалістичну перебудову села, за здійснення ленінського кооперативного плану. Було проведено велику роз’яснювальну роботу про переваги колективного господарювання над індивідуальним. У цих перевагах селяни поступово переконувалися завдяки безпосередній участі у різних товариствах та організаціях, підпорядкованих одній меті — об’єднати зусилля трудівників села у веденні господарства.