Жмеринка, Жмеринський район, Вінницька область (продовження)
Радісним був у місті Першотравень 1919 року. В торжествах взяли участь 20 тис. робітників, селян, воїнів, учнів. 10 травня відбувся багатолюдний мітинг. Його учасники ухвалили підтримати Радянську владу та організувати Червону дружину залізничників. Наприкінці травня в місті було сформовано збройні батальйони, робітників. Велика група агітаторів вирушила в села.
Виснажені безперервними боями, радянські війська не змогли успішно протидіяти переважаючим силам петлюрівців і змушені були відступити. Жмеринка опинилася в руках ворога. За дорученням Ради робітничо-селянської оборони на Поділля прибув народний комісар у військових справах України М. І. Подвойський. Затримавши просування петлюрівців, наші частини почали організований контрнаступ. Після тривалого бою 7 липня Жмеринку було визволено. 10 липня в місті ховали робітників, які загинули від рук петлюрівців. На траурному мітингу з промовою виступив М. І. Подвойський.
Проте радянським військам ще раз довелося залишити місто 10 серпня 1919 року. В жовтні того року Червона Армія, перейшовши в наступ, почала швидко визволяти територію України від петлюрівців і денікінців. 6 січня 1920 року Жмеринка стає знову радянською. Партійна організація вийшла з підпілля. Під її керівництвом відбулися перші суботники. В села виїхали агітатори, які проводили бесіди і організовували мітинги, роз’яснювали селянам політику Радянської влади. Як повідомляла газета «Украинская беднота» в кореспонденції з Жмеринки від 19 квітня 1920 року, селяни охоче виконували продрозкладку, допомагали революційним органам влади.
Але завойований у боях з ворогом перепочинок був коротким, знову Жмеринка потрапила до рук ворогів, на цей раз польських інтервентів. Проте вже наприкінці травня Червона Армія переходить у рішучий наступ і 23 .червня визволяє місто. В боях за нього відзначилися бійці бригади легендарного героя громадянської війни Г. І. Котовського. Тут же на очищеній від ворога станції, в одному з вагонів, перебував його штаб. У Жмеринці Г. І. Котовського прийняли до лав більшовицької партії. Розгромом білополяків та решток петлюрівської армії у жовтні — листопаді 1920 року завершується на Поділлі період іноземної інтервенції та громадянської війни. Але на території Жмеринського повіту ще майже рік точилася боротьба проти куркульсько-петлюрівських банд.
Трудящі Жмеринки з глибокою вдячністю бережуть пам’ять про своїх земляків — героїв громадянської війни і активних борців за Радянську владу. Серед них — діяч підпілля й депутат Ради робітничих і солдатських депутатів, токар вагонних майстерень Г. К. Маниловський, токар депо П. Л. Кобринець, машиністи Й. С. Кашевич, Й. В. Гумінський, П. П. Птахін. Іменами Кашевича, Кобринця, Птахіна названі вулиці міста. На їх робочих місцях у локомотивному депо та вагоноремонтному заводі встановлено меморіальні дошки.
Активним борцем за владу Рад була також жмеринська молодь. 18 травня 1919 року засновано міську комсомольську організацію і обрано бюро. Його першим секретарем став Семен Дикий, другим — Борис Біров, активний учасник боїв з петлюрівцями. Він загинув смертю хоробрих у бою з бандами Махна 3 серпня 1920 року. На будинку, де вчився Борис Біров (тепер тут середня школа № 1), встановлено меморіальну дошку. Влітку 1922 року почала виходити жмеринська комсомольська газета «Гудок молоді».
Першою радянською установою в місті після громадянської війни був ревком, створений на початку листопада 1920 року. В грудні починає роботу редакція газети «Вісті», запрацювали інші установи. Органи Радянської влади вживали рішучих заходів проти тяжких наслідків війни: пошестей, безпритульності. В місті відкрилися 2 лікарні, було націоналізовано аптеки, ціни на ліки доведені до мінімальних, більшість ліків видавали безплатно. В квітні 1921 року відкрили дитячий будинок і два притулки. Жителі Жмеринки, комуністи і безпартійні, трудилися на недільниках, а зароблені гроші надходили у фонд допомоги голодуючим.
З 1921 року Жмеринка стає повітовим містом. На перший повітовий з’їзд Рад, який зібрався 6 лютого того року, прибули делегати робітників і селян з 12 волостей. У день його відкриття в місті зупинився інструктивно-агітаційний поїзд ім. В. І. Леніна, яким приїхали голова ВУЦВК Г. І. Петровський і група відповідальних працівників республіканських установ. Вони ознайомилися з роботою органів Радянської влади в повіті, допомогли практично здійснювати політику партії і радянського уряду. Г. І. Петровський виступив перед делегатами з доповіддю про міжнародне становище молодої Країни Рад.
Велике значення для відбудови економіки міста й повіту мали рішення X з’їзду РКП(б) про запровадження нової економічної політики. Жмеринська волосна парт-конференція, що працювала 16—18 травня 1921 року, повністю схвалила лінію X з’їзду. На виконання його рішень у місті створили промислові артілі, передавали в оренду деякі дрібні підприємства, розпочали випуск продукції кустарі, в т. ч. ковалі, бляхарі, кравці, шевці, токарі та ін. До червня 1924 року в місті було 222 ремісники, а на початок 1925 року налічувалось 320 закладів кустарно-ремісницького типу, в яких було зайнято 492 робітники.
Міська партійна організація приділяла в цей час значну увагу шефству робітничих колективів над селами. Спочатку шефство мало характер періодичного обміну делегаціями робітників і селян на революційні свята. Посланці з міста допомагали селянам організовувати мітинги, виступали перед ними з доповідями. Згодом візити шефів стали частішими; робітники привозили на село газети, політичну літературу, допомагали налагодити роботу хати-читальні, пунктів ліквідації неписьменності. В лютому 1926 року відбулося засідання активу, на якому заснували шефське добровільне товариство. Головною метою його, як вказувалось у статуті, було зміцнення союзу робітників з селянством шляхом систематичної політичної і організаційно-господарської допомоги селу. На початок квітня 1926 року товариство вже об’єднувало 265 індивідуальних членів, з них 244 були робітниками.
Головним завданням, що постало перед партійними і радянськими органами, перед трудящими міста, було відбудова і налагодження безперебійної роботи транспорту. Насамперед треба було повернути на транспорт кадрових робітників, подбати про матеріальні умови їх життя. В серпні 1923 року на 55 проц. підвищили зарплату працівникам транспорту, і це значною мірою забезпечило дальші успіхи в роботі. Вже в листопаді паровозне депо виконувало свій план на 200, а вагонні майстерні на 140 проц. Відкриті збори парторганізації паровозного депо в лютому 1924 року відмічали вже значні досягнення в справі відбудови. Зокрема, запрацювала механічна майстерня, в паровозному депо виконували середній і поточний ремонт локомотивів, поліпшилась його якість.
В 1923 році робітники локомотивного депо і вагонних майстерень з ініціативи комуністів в надурочний час безкоштовно відремонтували паровоз і 36 вагонів, пущених під укіс разом з окупантами ще в 1918 році. В дні святкування шостої річниці Жовтня ешелон завантажили зерном і відправили до Москви. Свій подарунок трудящі супроводили словами: «В шості роковини великих пролетарських перемог над світовою буржуазією — засновнику і керівнику світового пролетарського Жовтня Володимиру Іллічу Леніну — подарунок від жмеринського залізничного пролетаріату».
Звістка про смерть В. І. Леніна глибоким болем відгукнулася в серцях трудящих міста. На підприємствах проходили траурні мітинги, партійні збори. До 20 червня 1924 року 918 робітників подали заяви про вступ до ленінської партії. З іменем засновника Комуністичної партії і першої у світі держави робітників і селян трудящі міста зв’язують свої найдорожчі спогади. На честь 10 роковин Жовтня комуністи залізничного вузла виготовили бронзове погруддя вождя і надіслали його в дар делегатам X з’їзду більшовиків України з написом: «Бережіть єдність партії, як беріг її В. І. Ленін…».Під час Великої Вітчизняної війни фашистські окупанти вивезли погруддя вождя до Австрії на переплавку, але робітники-комуністи м. Вергля, ризикуючи життям, надійно сховали його і зберігали майже 20 років. Напередодні 49 річниці Жовтня погруддя В. І. Леніна повернули робітникам Жмеринки. Тепер воно прикрашає музей історії локомотивного депо.
В роки індустріалізації країни на підприємствах міста розгорнувся рух за ліквідацію плинності робочої сили, оволодіння технікою та підвищення виробничої кваліфікації. Різними формами навчання протягом 1931—1932 рр. було охоплено понад 4 тис. робітників. Щоб подолати знеосібку в використанні локомотивів і підвищити продуктивність праці, парт-організація паровозного депо виступила ініціатором спареної їзди паровозних бригад. Відбулося два конкурси на кращий локомотив, який обслуговувався спареними бригадами. Залізничники Жмеринського локомотивного депо вийшли переможцями. Серед робітників за час конкурсу зросла кількість ударників до 998 чоловік.
У 1933 році вагонні майстерні Жмеринського вузла були реконструйовані і перетворені на завод ім. 1 Травня. Вже 1936 року підприємство мало 9 виробничих цехів, де працювало 1100 чоловік.
Стахановський рух на підприємствах Жмеринського вузла першими підхопили машиністи А. А. Новицький, А. Н. Карев, А. М. Щерба, М. О. Царюк, які водили великовагові поїзди до 2800 тонн при нормі 900 тонн. Від них не відставала й робітнича молодь. Кращою паровозною бригадою Південно-Західної залізниці була жмеринська комсомольська бригада В. А. Степанкова. Молоді диспетчери-експлуатаційники, комсомольці І. І. Кротов та О. А. Акчасянов виступили ініціаторами швидкого просування поїздів, за що були відзначені наркомом шляхів нагрудними значками ударника. Серед вагонників заспівувачем передових методів праці був оглядач вагонів А. Т. Дахновський, обраний депутатом Верховної Ради Союзу РСР першого скликання і за зразкову роботу нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. В 1939 році 60 проц. робітників Жмеринського вузла були стахановцями й ударниками. Коли за почином старшого машиніста Новосибірського депо М. О. Луніна в країні розгорнувся рух за відмінний ремонт паровозів власними силами паровозних бригад, то першими такий ремонт почали здійснювати стахановці Жмеринського депо М. Ю. Кучер і Л. Ф. Дацько, а на кінець 1940 року за методом М. О. Луніна працювала вже 21 паровозна бригада.
Крім залізничного транспорту, в місті успішно розвивалися різні промислові підприємства. В 1929 році почав випускати продукцію цегельний завод, 1932 року побудовано фабрику-кухню, хлібозавод і пекарню. В 1932 році стали до ладу молочний та тютюново-ферментаційний заводи. Організували також 8 артілей промкооперації. Понад 500 кустарів-одинаків залучили до колективної праці.
Водночас з налагодженням економічного життя в місті багато зробили тоді для поліпшення комунального обслуговування жителів, розвитку культосвітніх закладів та охорони здоров’я. Побудували банно-пральний комбінат, пожежне депо, капітально відремонтували житловий фонд, забрукували й заасфальтували частину вулиць. До 1940 року в Жмеринці працювало 8 загальноосвітніх шкіл, у т. ч. 6 середніх, клуб піонерів, дитяча технічна станція. Трудівники міста мали можливість відвідувати будинок культури, кінотеатр, 13 бібліотек.
Значна увага приділялась охороні здоров’я трудящих. їх обслуговували дві лікарні, дві поліклініки, пункт швидкої допомоги, пункт переливання крові, лабораторія. Особливо велику турботу проявляла держава про здоров’я дітей. Для них відкрили 7 ясел, дитбудинок і медичну консультацію.
Вже в перші дні Великої Вітчизняної війни місто зазнало нападу гітлерівської авіації. Ворог рвався до життєвих центрів Радянської країни, намагався вивести з ладу важливий стратегічний пункт —- Жмеринський залізничний вузол. День і ніч по-фронтовому працювали залізничники, забезпечуючи безперервне просування поїздів на фронт і в тил. 10 липня радянські війська в районі Жмеринки змушені були відступити, а 17 липня німецько-фашистські загарбники увірвалися до міста. Пожежі, грабежі, насильства, вбивства — таким запам’ятався жмеринцям фашистський «новий порядок». На околиці, за колючим дротом, окупанти розташували табір для військовополонених, у якому закатували 12 тис. радянських людей.