Жмеринка, Жмеринський район, Вінницька область (закінчення)
Фашистський терор не зламав волі радянських патріотів до боротьби, не примусив їх скоритися ворогові. Вже через місяць після фашистської окупації на станції Жмеринка партизани підпалили і знищили 4 ворожі ешелони з бензином і боєприпасами. Восени 1941 року в місті створюються підпільні групи опору. З листопада 1941 року по грудень 1943 року вела боротьбу підпільна партизанська група паровозного депо, яка об’єднувала 24 члени. Її очолював комуніст М. С. Пархоменко. Підпільною групою вагонного депо в складі 23 чоловік керував К. А. Квятковський. З грудня 1942 року по березень 1944 року поблизу міста, в с. Чернятині, діяла підпільна група в складі 25 народних месників під керівництвом М. Д. Микитюка.
Восени 1942 року виникла підпільна організація «Радянські патріоти». Її керівне ядро утворили комуністи К. С. Гришин, В. В. Киняєв, Г. Г. Навроцький. Організація налічувала 13 груп, найбільши з яких були — на вагоноремонтному заводі (керівник Г. Навроцький), на міській електростанції (керівник С. І. Бубновський), на станції водогону в с. Рові (керівник Е. М. Семілєтов) та інших об’єктах. Підпільники вчиняли диверсії на залізничному вузлі, влаштовували втечі військовополонених з табору, розповсюджували зведення Радянського інформбюро, випускали рукописну газету «Красный партизан». Було підготовлено все потрібне для випуску газети друкарським способом, та липневого ранку 1943 року почались арешти. Фашисти схопили понад 200 чоловік. Допити арештованих тривали понад місяць. Нічого не добившись, жандарми вивезли в’язнів до тираспільської тюрми. В неймовірно тяжких умовах тюремного режиму мужні патріоти продовжували боротьбу, встановлювали зв’язки з підпільниками Тирасполя, через них одержували медикаменти, готували групи до втечі. Знесилені, надломлені фізично, але сильні духом 18 жмеринських партизанів боролися до останнього подиху. Коли на світанку 2 грудня 1943 року прибули жандарми, щоб виконати смертний вирок, патріоти відмовилися йти на страту поодинці і вчинили опір.
Окупація тривала 975 днів. 18 березня 1944 року доблесні воїни 1-го Українського фронту визволили Жмеринку від фашистського ярма. За час окупації вороги вщент зруйнували залізничне господарство, промислові підприємства, культурно-освітні заклади, житла, в місті не було води й світла. Звитяжна праця жмеринчан дала гідні наслідки: вже за 10 днів після визволення через станцію Жмеринка рушили військові ешелони. За успішне відновлення руху залізничники дістали подяку від командуючого 2-м Українським фронтом Маршала Радянського Союзу I. С. Конева. 20 чоловік були удостоєні урядових нагород, 115 одержали нагороди від Наркомату шляхів СРСР.
Велику допомогу залізничникам у відродженні зруйнованого гітлерівцями господарства і особливо на розчистці території вузла подавали трудящі міста. Вони провели 16 масових недільників, в яких взяло участь 45 тис. чоловік. Роботи на відбудові ускладнювалися систематичними нападами фашистської авіації, що тривали до початку серпня 1944 року. За цей час фашисти скинули на місто понад 5 тис. бомб, зруйнували 15 км колії, станційні будівлі, депо, залізничну лікарню і значну частину міських будов. Але завдяки трудовому героїзму, який виявляли жителі міста, навіть після найдужчих бомбардувань через кілька годин військові ешелони знову йшли на захід.
Разом з відбудовою транспорту відроджувались й почали випуск продукції хлібозавод, харчокомбінат, цегельний завод. До кінця 1944 року діяло 27 підприємств. Важким іспитом була остання воєнна зима 1945 року. Для забезпечення безперебійної роботи транспорту колективи підприємств брали шефство над окремими локомотивами, збирали різне шмаття, щоб утеплити їх на зиму. На вузлі власними силами було виготовлено понад 3 тис. лопат. Регулярну допомогу на очистці колії від снігу подавали 250 колгоспників з 10 навколишніх сіл. Жінки-активістки з міста приносили гарячу їжу на робочі місця робітників станції. Завдяки злагодженій роботі, в якій відчувалось уміле керівництво партійної організації, залізничники успішно впоралися з завданнями перевезення народногосподарських вантажів. У лютому 1945 року колективу Жмеринської дистанції колії було присуджено перехідний Червоний прапор Наркомату шляхів СРСР і грошову премію. Батьківщина високо оцінила трудовий внесок жмеринських залізничників у перемогу над ворогом. 38 працівників вузла було нагороджено бойовими орденами і медалями, 710 — медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.», ордена Леніна удостоєно машиніста М. І. Жеребецького.
Після закінчення Великої Вітчизняної війни розмах відбудовних робіт в місті різко зростає. Необхідно було не лише залікувати рани війни, а й перевершити довоєнний рівень виробництва. Залізничний вузол поступово удосконалювався для приймання і формування великовагових поїздів, закладалися виробничі потужності на вагоноремонтному заводі.
Значно підвищили виробничі показники райпромкомбінат, артіль «Харчовик», тютюново-ферментаційний завод. У грудні 1948 року за прикладом ленінградців на підприємствах міста розгорнулося змагання за виконання післявоєнної п’ятирічки в 4 роки. Попереду в змаганні йшов колектив паровозного депо, який за 10 місяців виконав план перевезень на 109,2 процента.
Але війна ще часто нагадувала про себе, відчувалися труднощі з житлом. З 399 будинків, які належали до міського громадського фонду перед війною, 235 будинків загальною площею 18 742 кв. м були зруйновані фашистськими загарбниками. Трудящі перед 30-ю річницею Великого Жовтня зобов’язалися відпрацювати по 50 годин на відбудові рідного міста. Протягом 3 місяців в позаурочний час було відпрацьовано 49 384 людино-години. За ініціативою молоді міста методом народної будови спорудили стадіон «Локомотив» на 15 тис. глядачів. Питання дальшого благоустрою міста, поліпшення побутових, матеріальних і культурних умов життя трудящих успішно вирішувалися після історичного XX в’їзду КПРС. Вже 1956 року почала працювати нова потужна ТЕЦ, яка повністю забезпечила потреби міста в електроенергії. Цього ж року 84 сім’ї робітників переїхали у нові квартири, а в 1958—1960 рр. лише на підприємствах Жмеринського відділку залізниці було споруджено 9 тис. кв. м житла. Лінія новобудов давно сягнула вже за межі довоєнної Жмеринки. Тепер у місті є 246 вулиць, з них 35 повністю забудовані в післявоєнний час.
Великого поширення на підприємствах Жмеринки набув рух за комуністичну працю. Першими у Жмеринці і на відділку залізниці в грудні 1960 року добилися почесного звання колективу комуністичної праці трудівники вокзалу станції Жмеринка. В 1961 році удостоїли перехідного Червоного прапора і назви підприємства комуністичної праці колектив дистанції сигналізації і зв’язку, а напередодні з’їзду високе звання підприємства комуністичної праці ім. XXII з’їзду КПРС завоював колектив Жмеринської дистанції колії.
Науково-технічна революція в нашій країні особливо помітною була для трудящих міста за тими змінами, що відбувалися на транспорті. Замість паровозів з початку 60-х років почали надходити тепловози, зростала швидкість поїздів, підвищувалася продуктивність праці. За почином луганців, що виступали ініціаторами в .змаганні за «українську годину», на відділку залізниці ширився рух за «жмеринську хвилину». Досягнуті успіхи у виконанні семирічного плану перевезень вантажів 1966 року були відзначені урядовими нагородами. Ордени і медалі одержали 73 чоловіка. Орденом Леніна удостоєно машиніста М. І. Тищенка, шляхового майстра А. С. Чорного, чергового по станції М. С. Плахотнюка.
Трудовими подарунками зустріли трудящі міста 50-річний ювілей Радянської влади. Працівники промисловості й транспорту достроково виконали річну виробничу програму, дали країні майже на 2,3 млн. крб. надпланової продукції. За досягнуті успіхи в ювілейному змаганні і дострокове виконання нової п’ятирічки локомотивному депо присвоєно ім’я 50-річчя Жовтня, а в 1968 році воно стає підприємством комуністичної праці. Станцію Жмеринка на честь 50-річчя Жовтня занесено до Книги пошани Міністерства шляхів сполучення і ЦК профспілки залізничного транспорту. Значних успіхів досягли і працівники заводу ім. 1 Травня. Тут створене і успішно працює добровільне товариство винахідників та раціоналізаторів, яке на початку 1971 року налічувало 192 члени. За п’ятирічку ними здійснено 848 технічних нововведень з економічним ефектом 188 367 карбованців.
Новими трудовими подарунками зустріли трудящі міста 100-річний ювілей засновника і вождя Комуністичної партії В. І. Леніна, XXIV з’їзд КПРС і XXIV з’їзд КП України. На честь цих знаменних подій в усіх робітничих колективах міста розгорнувся рух за дострокове виконання виробничих планів. Трудові зусилля жмеринчан відзначені пам’ятними прапорами райкому партії і виконкому районної Ради депутатів трудящих, а 2300 чоловік удостоєні медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя від дня народження В. І. Леніна».
Пам’ятним днем в житті трудящих міста було 100-річчя Південно-Західної залізниці, яке урочисто відзначили у червні 1970 року.
Жмеринка, що більш відома як залізничний вузол, за роки Радянської влади стала одним з культурних центрів області. В місті є 6 середніх загальноосвітніх шкіл, 2 вечірні школи робітничої молоді, 2 школи-інтернати, профспілково-технічне училище, музична школа, дитяча спортивна школа, функціонують 10 дошкільних дитячих закладів. З жмеринських шкіл вийшло 17 науковців—кандидатів наук.
До революції у місті була одна невеличка приватна бібліотека, а тепер книжковий фонд 13 масових бібліотек становить понад 90 тис. томів. Улюбленим місцем відпочинку трудящих стали районний будинок культури, клуб залізничників ім. В. І. Леніна. В будинку культури працюють громадські університети культури, здоров’я, міжнародних і правових знань. Місцевий драматичний колектив з 1965 року має звання народного театру. 1969 року в місті відкрили перший в області широкоформатний, кінотеатр. Ще на початку 60-х років при міському будинку піонерів організували дитячу кіностудію «Романтик». За цей час створено 28 самодіяльних фільмів. Свої досягнення студійці не раз демонстрували на республіканських фестивалях, завойовували призові місця.
Медичну допомогу трудящим подають центральна районна лікарня, стоматологічна поліклініка, дитяча й жіноча консультації, онкологічний диспансер, протитуберкульозний диспансер, пункт швидкої допомоги. Багатопрофільною лікувальною установою є залізнична лікарня.
Минуле й сучасне міста тісно пов’язане з іменами багатьох видатних діячів культури і мистецтва. В 1878—1880 рр. у місті бував видатний російський композитор П. І. Чайковський. У Жмеринці почав свої перші трудові кроки відомий український и радянський письменник Ю. К. Смолил. Тут навчався і починав працювати у місцевому театрі народний артист СРСР, двічі лауреат Державної премії СРСР актор МХАТу М. П. Болдуман. У 1930—1934 рр. в місті на партійній роботі працював А. Т. Чеканюк — тепер член-кореспондент АН УРСР, ректор Вищої партійної школи при ЦК КП України. В Жмеринці народився В. А. Чеканюк — нині заслужений діяч мистецтв УРСР.
Далеко за межами району лине слава про жмеринських народних умільців. Особливе захоплення і щирий подив усіх викликають мініатюри заслуженого майстра народної творчості УРСР М. Г. Маслюка. Його твори можна побачити в Москві, на ВДНГ СРСР, у Музеї Революції, де, зокрема, експонується золотий барельєф Леніна розміром чверть квадратного міліметра. Не менш відоме цінителям образотворчого мистецтва ім’я заслуженого майстра народної творчості УРСР різьбяра В. В. Дороша (1898—1964). За 30 років плідної творчої роботи він створив чудові погруддя М. Горького, І. Франка, М. Коцюбинського, багато портретів знатних людей Вінниччини.
Колишній працівник Жмеринського залізничного депо І. Н. Асмолов (1905—1943) проявив героїзм під час визволення Києва. За це він удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Жмеринка — одне з наймолодших міст Вінниччини. Невеличке залізничне поселення в 60-х роках минулого століття невпізнанно змінилося за свої сто років, половина з яких минала під щасливою зорею Радянської влади. Сучасна Жмеринка — один з найбільших вузлів Південно-Західної залізниці, провідний економічний і культурний центр області. Трудящі міста, виховані на славних революційних, бойових і трудових традиціях старшого покоління, з гордістю оглядають свої досягнення за роки Радянської влади і накреслюють нові рубежі, прагнуть внести свій трудовий вклад у будівництво комунізму.
В. О. КОЛЕСНИЧЕНКО, В. І. КРОТОВ