Бубнів, Володимир-Волинський район, Волинська область
Бубнів — село, центр сільської Ради, розташоване за 15 км на південь від Володимира-Волинського. В селі—залізнична станція на лінії Ковель—Львів. Населення — 496 чоловік. Сільраді підпорядковані села Маркостав, Октавин, Руснів, Черчичі.
Найдавніше поселення, виявлене археологами на території села Черчич, поблизу Бубнова, належить до періоду Київської Русі (IX—XII століття н. е.)1.
Вперше в історичних документах Бубнів згадується в 1452 році, коли король польський і великий князь литовський Казимир IV Ягеллончик видав луцькому старості Немирі Резанову жалувану грамоту на володіння цим селом. У той час воно входило до складу Великого князівства Литовського. Після укладення Люблінської унії 1569 року Бубнів відійшов до Польщі.
У другій половині XVI століття Бубнів належав волинському воєводі князеві О. Ф. Чарторийському; тут знаходився його фільварок. Село, як і більшість населених пунктів того часу, було невеликим. Так, у 1577 році, як свідчать джерела, тут було 8 димів і 4 городники. Населення налічувалося приблизно 60—70 чоловік. З поборових реєстрів за 1583 рік відомо, що загальна площа селянського землекористування становила 4 лани (лан — близько 16,8 га), отже на кожен селянський двір припадала в середньому половина лану, або 8,4 га. З часом кількість дворів і населення збільшувалась. Так, у 1629 році в селі вже було 15 димів і 90—100 жителів. Про феодальні повинності селян Бубнова документів не збереглося, але відомо, що жителі села Руснева, яке нині входить до складу Бубнівської сільради, мусили щотижня відробляти панщину з півволоки (волока — 16,8 га) 3 дні з волами та один день без волів; з чверті волоки — 3 дні з волами, а четвертий день на панщину повинні були йти жінки. Із 17 господарств села тільки 4 мали по півволоки, а решта — всього по чверті.
Протягом XVII—XVIII століть Бубнів переходив із рук у руки —був власністю феодалів Чацьких, Урусових, Кашевських. Однак це не змінювало становища селян. Вони так само мали платити численні грошові й натуральні чинші та відбувати панщину.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Бубнів відійшов до Росії. За переписом населення 1857—1858 рр., у Бубнові налічувалося 85 ревізьких душ і 30 дворів, з них тяглих —16, піших —13, городників —1. Село належало шляхтичу А. Кашевському, який жорстоко експлуатував селян. Порушуючи інвентарні правила 1847—1848 рр., він вимагав, щоб кріпаки відробляли 4—5 днів панщини на тиждень. У квітні 1861 року селяни скаржилися на управителя Бубнівського маєтку, який вимагав від них панщину понад встановлену норму. А в липні цього ж року вони зовсім відмовилися виконувати повинності на користь поміщика. Щоб «навести порядок», до села приїхав володимир-волинський земський справник, який покарав двох організаторів селянського заворушення — А. Забузького та І. Дорощука 15 ударами різок. Селянина П. Поліщука, який утік із села, наказав розшукати, посадити в холодну на 3 доби, а потім дати йому 25 різок.
На основі Положення 19 лютого 1861 року в Бубнові в лютому 1862 року була укладена уставна грамота, і селян перевели в категорію тимчасово зобов’язаних, тобто вони стали особисто вільні, але за одержані земельні наділи платили оброк.
15 господарств, які мали тягло, одержали по 12 десятин на ревізьку душу, 14 господарств (піші) — трохи більш як по 6 десятин. Перші платили щорічно оброк у сумі 29 крб. 24 коп., другі — 15 крб. 17 копійок.
В умовах Полісся 6 десятин землі при тодішній урожайності було мало, щоб забезпечити хоч мінімальні потреби селянської сім’ї. Отже, близько половини селянських господарств після проведення реформи 1861 року стали бідняцькими. Лісу їм зовсім не наділили. В уставній грамоті зазначалося, що ліс — це власність поміщика, і тільки він може дозволити користуватися ним.
Хоч селяни юридично стали вільними, проте поміщик мав право опіки в межах свого маєтку, а тому сільський староста повинен був без заперечень виконувати всі його вимоги. З жовтня 1866 року було складено викупний акт, тимчасово зобов’язані відносини припинялися, і селяни перейшли, за тодішньою термінологією, в розряд селян-власників. За землю були нараховані викупні платежі в розмірі 4456 крб. 56 коп. з усієї громади. Цю суму селяни повинні були виплачувати протягом 49 років, що разом з процентами за позику становило щорічно 267 крб. 39 коп. Викупні платежі набагато перевищували ринкову ціну на землю.
Кращі землі, як і раніше, належали поміщикові С. Кашевському, до того ж вони клином врізалися в селянські, чим ще більше посилювалося черезсмужжя. У 1913 році поміщикові належала 1021 десятина землі, але він сам не господарював, а здавав землю в оренду. Бубнівській церкві належало 33 десятини. Наділи, які одержали селяни після реформи 1861 року, були згодом поділені і переділені між новими господарствами, що виникали безперервно. Задавлена безземеллям і надмірними прямими і непрямими податками, сільська біднота змушена була йти в кабалу до поміщика або куркулів.
Темнота, злидні, голод і епідемії були постійними супутниками хліборобів. Селянські діти росли неписьменними або малописьменними, хоч у селі й була церковнопарафіяльна школа. В 1911 році в ній навчалося всього 26 учнів. На утримання школи сільська громада витрачала 140 крб. за навчальний рік.
Глухі протести селян Бубнова проти утисків і жорстокої експлуатації в 1914 році вилились у відкритий виступ. 4 червня почались землемірні роботи по розмежуванню селянських і поміщицьких земель. Коли землемір поставив межові знаки, на поле прийшли селяни. Заявивши, що знаки поставлені неправильно, на користь поміщика (що, звичайно, так і було), селяни викопали стовпці і кинули їх у річку. Землемір змушений був припинити роботу. 9 лютого 1915 року Луцький окружний суд засудив активних учасників селянського виступу Є. Шевчука, А. Козачука і М. Козачука.
Влітку 1915 року Бубнів захопили німецькі війська і перебували тут до кінця 1918 року, а після краху німецької окупації на початку 1919 року село потрапило під владу Польщі.
На початку серпня 1920 року частини Червоної Армії, переслідуючи білопольських окупантів, визволили Бубнів і тут була встановлена Радянська влада. Але у вересні 1920 року польські війська перейшли в наступ і 13 вересня 1920 року знову захопили село.
У період панування буржуазно-поміщицької Польщі Бубнів лишався невеличким глухим селом. За даними 1923 року, тут налічувалося 347 чоловік населення, з них 318 українців, 17 поляків, 12 євреїв.
Великі земельні багатства були зосереджені в руках поміщиків, основна ж маса селян мала незначні ділянки землі, які внаслідок безперервного дроблення весь час зменшувалися. Черезсмужжя утруднювало обробіток ділянок і було одною з причин низької продуктивності господарств. Протягом 1923—1927 рр. у Бубнові була проведена комасація, тобто ліквідація черезсмужжя і зведення селянських земельних ділянок в один відруб. Для проведення межових робіт в село приїхав землемір Бортковський, який склав план, отримав завдаток — 347 пудів хліба і зник. Селяни звернулись у повітове земельне управління із скаргою, у село прибули два інші землеміри, але виданий Бортковському хліб, хоч на це була квитанція, не зачислили в рахунок плати за комасацію. Кожне селянське господарство одержало 2 ділянки — орної землі і сіножаті. Частина селян скаржилася, що відведена їм земля низької якості. Проте їхні скарги не взяли до уваги.
Комасація не могла, звичайно, покласти край малоземеллю, від якого терпіли селяни. Нічого не дала їм і розрекламована польським урядом так звана парцеляція. До чого вона зводилася на практиці, видно на прикладі Бубнова, де її провели в 1925 році. Тут парцеляції підлягало 24,5 га державної землі (колишньої церковної). Заяви на придбання земельних ділянок подали 22 жителі Бубнова, але тільки 13 придбали ділянки розміром від 0,5 до 2 га. У 1931 році в Бубнові було 74 селянські господарства, яким належало 445,39 га землі, що розподілялася так: до 1 га — мало одне господарство, 1 —5 га — 37 господарств, 5—10 га — 35 господарств, 10—25 га — одне господарство. 5 га на одне господарство було недостатньо для забезпечення задовільного прожиткового мінімуму, сплати податків, утримування худоби тощо. Це були бідняки, які ледве зводили кінці з кінцями. Таких господарств було більше половини. Тих, що мали 5—10 га землі, можна віднести до середняцьких. Поміщикові Кашевському у Бубнові і в сусідньому селі Русневі належало 782 га землі.
Недалеко від Бубнова було розташоване поселення польських селян, так звана колонія Бубнів . Створюючи подібні колонії уряд буржуазно-поміщицької Польщі брав курс на насадження господарств осадників, які б стали його соціальною опорою. Із 27 господарств колонії 1 га землі мали 8 господарств, 5—10 га — 9, 10—25 га — 5 господарств. Отже, порівняно з селом тут була більша питома вага куркульських господарств, а кількість бідняцьких майже однакова. Але жителям колонії надавалися пільги і державні кредити. Крім того, вони не зазнавали національного гноблення.
Діти бубнівських селян ходили в школу в сусідні села, бо в своєму не було ніякої школи. Це створювало чималі труднощі, і при тодішніх селянських нестатках багато дітей зовсім не переступали порогу школи.
Трудящі Бубнова, як і всієї Волині, уважно стежили за успіхами радянського народу, який під керівництвом Комуністичної партії будував нове життя. Його приклад запалював бубнівських селян на боротьбу за своє соціальне і національне визволення. В 1931 році в селі виник осередок КПЗУ, одним з керівників якого був П. Д. Мельничук. Комуністи викривали антирадянські наклепи пілсудчиків, роз’яснювали селянам основні принципи політики Радянської влади, зокрема в аграрному питанні. Польські правлячі кола боялися симпатій народу до Радянського Союзу, найменшої підозри було достатньо для арешту. Проте, незважаючи на переслідування, селяни Бубнова дедалі більше включалися в боротьбу проти окупантів. Так, 1 серпня 1931 року в селі на відзначення міжнародного антивоєнного дня були вивішені прапори і розклеєні комуністичні листівки із закликом боротися проти війни. 12 червня 1939 року на станції Бубнів застрайкували сезонні залізничники. Вони вимагали збільшити заробітну плату. Страйк тривав чотири дні. І хоч його учасники не добилися задоволення своїх вимог, однак вони засвідчили свою рішимість боротись проти експлуататорів.
Бубнівський підпільний осередок КПЗУ мав великий вплив і на трудящих сусідніх сіл. У ніч на 1 травня 1936 року в с. Черчичах був вивішений червоний транспарант з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». У с. Русневі в ніч на 30 квітня 1937 року з’явилися листівки з відозвою ЦК КПП і ЦК КПЗУ. Комуністи роз’яснювали селянам, що тільки міцна організація пролетаріату і його згуртованість можуть забезпечити успіх у боротьбі за знищення соціального і національного гніту.
В незабутні вересневі дні 1939 року над Бубновим, як і над усіма селами й містами Західної України, зійшло сонце свободи. В селі було створено селянський комітет, а потім сільську Раду, яку очолив колишній підпільник, член КПЗУ П. Д. Мельничук. Селяни одержали поміщицьку землю.
Почалося будівництво нового життя. У селі панувало політичне і трудове піднесення. Щоб відзначити день 17 вересня, день визволення Бубнова, селяни на зборах громади в серпні 1940 року прийняли рішення достроково здати хліб державі. Свої зобов’язання вони виконали з честю.
Молодь гуртувалась навколо комсомольської організації, яка виникла в 1940 році (першим секретарем був М. М. Козловський), брала активну участь у культмасовій роботі. Комсомольці стали ініціаторами створення гуртків художньої самодіяльності.
У селі відкрили початкову школу. Були організовані гуртки ліквідації неписьменності серед дорослого населення, де навчання провадилося рідною мовою. Протягом літа 1940 року в селі побудували школу і клуб.
Навесні 1941 року бубнівці організували колективне господарство. Колгосп спочатку був невеликий, у ньому об’єдналося 20 бідняцьких господарств. Новостворена артіль ім. Свердлова успішно провела першу весняну сівбу. На колгоспному полі заколосився добрий урожай — радість хліборобів. Але зібрати його колгоспникам не вдалося. Перед жнивами фашистський чобіт наступив на золоте колосся, гітлерівські танки поповзли по волинській землі на схід.
Уже в перший день війни Бубнів став місцем жорстоких боїв. 22 червня 1941 року батальйон фашистської піхоти при підтримці 12 танків почав наступ на село, яке обороняв разом з прикордонниками підрозділ 87-ї стрілецької дивізії під командуванням Федотова. Воїни героїчно стримували натиск противника, та німецьким танкам удалося вклинитися в оборону радянських військ. Протягом 23 червня бійці Червоної Армії вели нерівний бій з гітлерівцями. У фашистів була перевага в живій силі і техніці. Ввечері вони захопили село.
Настали тяжкі дні фашистської окупації. Загарбники розстріляли і по-звірячому замучили 19 сільських активістів, серед них А. Козловського, Г. Д. Рокицьку, Ф. Д. Мельничука, О. Д. Мельничука та інших. На каторжні роботи до Німеччини вивезли 50 юнаків і дівчат.
Проте жителі Бубнова, які пізнали радість вільного життя, не корились окупантам. У селі виникла підпільна антифашистська група, яку очолив секретар комсомольської організації М. М. Козловський. Патріоти організовували диверсії на комунікаціях ворога, знищували окупантів та їх прислужників, провадили роз’яснювальну і агітаційну роботу серед населення, вселяючи віру в перемогу, закликали до боротьби з фашистами.
Біля сіл Бубнова і Маркостава народні месники підірвали 3 залізничні мости. Взимку 1942 року в Бубнові сталася збройна сутичка між групою підпільників, якою керував Й. Когут, і гестапівцями та поліцаями. Радянські патріоти мужньо боролися, знищили чотирьох фашистів та їх пособників, але вистояти не змогли, оскільки сили були нерівні. Потім окупанти жорстоко розправилися з мешканцями садиби, де зупинялися підпільники. Гітлерівці мали також арештувати М. М. Козловського, виказаного провокатором, але він зумів вирватись із села. Поліцаї невідступно переслідували його. М. М. Козловський довго відстрілювався і, не бажаючи здатися ворогам живим, підірвався на власній гранаті поблизу с. Ласкова.
20 липня 1944 року Червона Армія визволила Бубнів. Жителі щиро вітали воїнів 106-ї Дніпровської дивізії, частини якої першими вступили в село. Більш як 100 бубнівців пішли на фронт громити гітлерівських окупантів, 40 з них за бойові подвиги нагороджені орденами і медалями.
Після визволення Бубнова відновила роботу сільська Рада, головою якої обрали П. Мельничука. 1 вересня 1944 року розпочалися заняття в початковій школі, яку в 1946/47 навчальному році реорганізували в семирічну. Перед селянами постали складні завдання відбудови села. Німецько-фашистські загарбники зруйнували 6 господарств, інші пограбували, багато селянських дворів лишилося без коней. Щоб швидше подолати труднощі і організувати взаємодопомогу, у квітні 1945 року в Бубнові було створено земельну громаду, обрано раду і ревізійну комісію громади. Навесні 1945 року в селі організували 35 супряг, до яких прикріпили безкінні господарства. Хлібороби дружно розпочали весняну сівбу. Земельна громада в першу чергу допомогла засіяти поля родинам фронтовиків та безкінним господарствам. Селян, які не мали чим засіяти свої поля, забезпечили громадським посівним матеріалом.
Селяни створили спеціальний фонд допомоги інвалідам Вітчизняної війни, дітям-сиротам і старим. У цей фонд внесли весь урожай із 10 га громадської землі.
- Польська колонія поблизу Бубнова називалась Фінляндія, а не колонія Бубнів (Хомюк Павло Євгенович)