Горохів, Горохівський район, Волинська область
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4
Горохів — місто районного підпорядкування, центр Горохівського району. Розташований на берегах р. Липи (басейн Дніпра), на залізниці і автомагістралі Луцьк — Львів, за 50 км на південний захід від обласного центру і за 9 км на північний захід від найближчої станції Горохів. Населення — 5,5 тис. чоловік.
Горохів — одне з найстародавніших поселень. На його території виявлені залишки городища часів Київської Русі. В 1450 році грамотою польсько-литовського короля Казимира IV Ягеллончика Горохів з навколишніми селами був відданий у власність Олізару Шиловичу за заслуги у Свидригайла, волинського князя в 1440—1452 рр.
Документи початку XVII століття свідчать про те, що Горохів користувався магдебурзьким правом. Зокрема, князь Г. Л. Сангушко у 1600 році дарував населенню міста право особистої свободи і самоврядування, надавши йому у довічну власність присадибні і орні землі при умові виконання жителями незначних повинностей. Цей запис був затверджений королем Сигізмундом III на варшавському сеймі в 1601 році.
Особливістю магдебурзького права, яке надавалося приватновласницьким, подібно до Горохова, і другорядним королівським містам, було те, що воно в дуже незначній мірі гарантувало самостійність міської общини і не звільняло населення від феодальної залежності. Жителі Горохова сплачували власникові міста чинш відповідно до свого соціального стану. Так, ремісники платили по одному польському злотому на рік, а міщани, наділені землею,— по чотири копи литовських грошів (або по 10 польських злотих) від волоки. Не підлягали обкладенню лише три волоки, виділені для утримання церкви (попа і дяка). Натурою платили князеві різники, що різали худобу на ярмарку, і шинкарі.
Були і спеціальні побори. Так, наприклад, за випікання білого хліба потрібно було платити щорічно 32 литовські гроші, разового хліба — по 12 литовських грошів, від винокурения і пивоварения (з кожного приготування) — 35 литовських грошів, за винятком тих випадків, коли це робилось на весілля або свята, за ділянку для забудови — 30 литовських грошів. З кожного будинку виділялось по З душі на збирання врожаю і городніх культур у власника містечка. 20 злотих треба було сплачувати для утримання сторожа в замку.
Крім того, на утримання міського самоврядування проводились окремі збори з лазні, з ваги, з воскобоєнь, олійниць, з продажу хліба на ярмарку і мостовий збір. Була також встановлена хлібна десятина на утримання лікувального закладу.
Нарешті, в грамоті князя Г. Л. Сангушка про надання Горохову магдебурзького права передбачалась практична участь населення міста на випадок воєнних приготувань. В такому разі споряджувався віз, покритий сукном, з двома кіньми і чотири гаубиці. А при необхідності з кожної волоки і з городу треба було виходити з кіньми і возом на 4 дні в рік на Перемильську греблю для проведення ремонтних робіт, за якими наглядало міське самоуправління.
Але цим не обмежувались феодальні повинності, що їх виконували горохівські міщани. Вони зобов’язані були утримувати і старосту. Спочатку це мало характер добровільного подарунку (коляди), але згодом виникла регламентація зборів: капищна (мито за право продажу напоїв), верховщина (податок з городів), квітове (податок з приїжджих купців). Старости почали також примушувати міщан виконувати на свою користь і польові роботи. В королівських містах ця своєрідна панщина згодом була скасована, але в приватновласницьких містах вона тривала до кінця XVIII століття. Так, у Горохові міщани орали землю на користь замку, збирали хліб, сіно тощо.
Значна частина населення Горохова займалася сільським господарством. Про це свідчить той факт, що жителі містечка у 1629 році заплатили податки за 152 дими і відбували повинності за 48 волок, або 1012,4 га польової землі.
Поряд з сільським господарством в Горохові розвивалися ремесло і торгівля. Горохівські кравці славилися виготовленням традиційного одягу для населення: чумарок, камізельок, бекеш і кашкетів, які збувалися на місці, а також у Дружкополі, Локачах, Порицьку, Торчині. Кожухи продавали на ярмарках в Камені-Каширському, Колках, Мацеєві, Ратному та в інших місцях, де на горохівські вироби був великий попит. З лишків шкіри кравці виготовляли рукавиці; жінки з вовни виробляли пояси, крайки, килимки для застилання ліжок, збуваючи їх на місці та на ярмарку в Почаєві.
Горохів на той час був одним з середніх містечок Волинського воєводства. Зокрема, в 1635 році тут працювали 21 ремісник, у т. ч. 5 шевців, 3 ковалі, 5 кушнірів і кравців, 4 пекарі, ювелір, лимар, ткач і пивовар. Крім ремісників, у Горохові тоді було 12 комірників і 4 перекупники.
У першій половині XVII століття на західноукраїнських землях поширюється оренда маєтків. Князь Г. Л. Сангушко 29 серпня 1601 року також віддав Горохів з волостю в оренду двом торчинським євреям з правом карати селян смертю.
Щоб не допустити цілковитого занепаду міст, польський уряд підтримував їх, надаючи різні торгові пільги і привілеї, зокрема щодо ринків і створення ремісничих корпорацій. Так, згідно з грамотою Г. Л. Сангушка про надання Горохову магдебурзького права передбачалося, що в місті будуть базари (у вівторок і суботу) і ярмарки (двічі на рік). Але засилля феодалів і особливо орендарів, що виявлялось у найбільш грубій і неприкритій формі експлуатації, перешкоджали розвиткові продуктивних сил. Уже в першій половині XVII століття панщина досягала 5—6 днів на тиждень від лану. Зрозуміло, що все це викликало незадоволення народних мас. Досить було іскри, щоб запалало полум’я. Так воно і сталось. Уже в перший рік національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького в серпні 1648 року в Горохові і навколишніх селах розпочав боротьбу проти шляхти селянський загін, організований у Стоянові селянином Степаном Гиричем.
У вересні вся Волинь, у т. ч. й Горохів, була в руках повсталих народних мас і козацьких полків Хмельницького. Загін С. Гирича в складі 150 чоловік разом з козаками нападав на панські маєтки, костьоли і уніатські церкви.
Але і після відходу військ Б. Хмельницького на Подніпров’я не припиняються заворушення в районі Горохова. Так, 11 лютого 1649 року кількасот жителів міста вчинили опір польським жовнірам, які переходили через Горохів. Озброєний натовп напав на польський загін, завдавши йому втрат. Покозачене населення також чинило розправу над шляхтою, орендарями і їх управителями як у самому Горохові, так і в навколишніх селах. Про це відомо з протоколу допиту семи горохівських міщан, складеного 4 вересня 1649 року, в якому розповідається про участь жителів Горохова у діях загону С. Гирича.
Після придушення повстання в роки визвольної війни українського народу горохівчани не раз робили спроби виступати проти поневолення. Але щоразу уряд жорстоко розправлявся з непокірними. Під впливом французької буржуазної революції 1789 року на околицях Горохова почали готуватись до повстання. Проте польські власті не дали можливості йому розгорнутися, сформувавши в Горохові військовий загін.
Деяке пожвавлення в розвитку ремесла і торгівлі відбувається наприкінці XVIII — на початку XIX століття, коли новий власник міста М. Вельгорський заснував тут шевський та кушнірський цехи, а на початку XIX століття тут відкрили сукновальню.
Наступний володар міста В. Стройновський вирішив позбавити Горохів магдебурзького права і покріпачити його населення. Але рішучий виступ міщан змусив феодала вдатися до хитрощів. Він від свого імені у 1815 році «дарував» міщанам особисту незалежність і землі, які ті займали, однак з тим, щоб вони платили йому незначний оброк за присадибну та польову землю і виконували деякі повинності. Це призвело до того, що в тому ж 1815 році горохівські міщани під час 7-ї ревізії були прирівняні до стану кріпосних селян.
Так були ошукані горохівські міщани, які в той час і не збагнули, до яких згубних наслідків можуть призвести в майбутньому незначні, здавалося б, обмеження з боку феодала. Продовжуючи вважати себе наділеними попередніми правами, вони не уявляли тоді, що їх нащадки вже не зможуть тими правами скористатися. Це стало відомо лише після обнародування маніфесту 19 лютого 1861 року, згідно з яким міщан Горохова, як прирівняних в усіх правах до кріпосних селян, зобов’язали викупити землі, якими вони володіли, у нового власника міста графа Фадея Тарновського. Ось тоді горохівські міщани і згадали про «права», які надав їхнім пращурам граф Стройновський. Нащадки обдурених півстоліття тому міщан вирішили силою вирватися з лещат узаконеного рабства, але наштовхнулись на непереборну стіну бюрократичного апарату царської Росії, що вірно стояв на сторожі «законності».
Міщани звернулися до губернського присутствія в селянських справах в Житомирі з такими вимогами: 1) повернути їм міщанські права, 2) зміцнити цехи згідно з існуючими в Горохові ремеслами, 3) звільнити їх від залежності Ф. Тарновського і залишити за ними їх землі як особисту власність. Характерно, що ця скарга від імені 25 горохівських міщан, через їх неписьменність, була підписана 10 червня 1861 року єдиним грамотним серед них П. М. Коцюбинським.
Справа горохівських міщан розглядалася в різних інстанціях протягом майже 10 років. Нарешті 23 жовтня 1870 року з’їзд мирових посередників Володимир-Волинського повіту вирішив, що оскільки землі горохівських міщан ще до видання інвентарних правил 26 травня 1847 року і 29 грудня 1848 року були визнані мирськими землями Горохівського маєтку, то вони підлягають обов’язковому викупу.
За 1090 десятин 1519 сажнів землі горохівські міщани (566 дворів) протягом 49 років повинні були сплачувати щорічно, починаючи з 1 вересня 1863 року, по 375 крб. 47 коп. Це становило досить значну суму — 18 398 крб., що втроє перевищувало суму наданої казною позики. Так було покінчено з магдебурзьким правом, наданим Горохову на початку XVII століття.
Польські феодали і католицьке духівництво руками українських трудящих створювали для себе матеріальні цінності і культурні пам’ятники. Так, в 1808 році в Горохові його власник спорудив католицький костьол і розкішний палац в стилі ампір. У палаці було зібрано багато картин італійської, німецької, нідерландської шкіл живопису, чимало рідкісних і цінних творів різьбярства, скульптури, графіки. Тут же була багата бібліотека. Згодом все це В. Стройновський частково вивіз до Петербурга, а решту забрав до свого родового маєтку в Диковому новий власник Горохова Ф. Тарновський.
Після возз’єднання Західної Волині з Росією 1795 року в Горохові посилилась боротьба проти польсько-католицького впливу. Одним із виявів її було спорудження в місті на кошти парафіян православної церкви Вознесіння.
На початку XIX століття в Горохові відкрили парафіяльну школу, яка почала нормально працювати лише після вигнання військ Наполеона з Росії. Незважаючи на те, що в містечку тільки шляхтичі були поляками, а ремісники й міщани — українцями, навчання проводилося польською мовою. Але й ця школа після придушення польського повстання 1831 року була на деякий час закрита а потім русифікована.
Після реформи 1861 року в Горохові продовжувало зберігатися велике поміщицьке господарство, яке згодом від Ф. Тарновського перейшло до Свистунових. Одній із їх спадкоємиць, К. О. Свистуновій (після одруження — Лідерс-Вейнмерн), у 1900 році належало в Горохові 1346 десятин землі, а в 1907 році — 1200 десятин.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4