Іваничі, Іваничівський район, Волинська область
Іваничі — селище міського типу, центр району. Розташовані в південній частині Волинської області, за 89 км від обласного центру. Залізнична станція з однойменною назвою на лінії Ковель—Львів. Селище зв’язано шосейними шляхами з містами Нововолинськом, Володимиром-Волинським, Гороховом і Луцьком. Населення — 5838 чоловік. Іваничівській селищній Раді підпорядковані населені пункти Долинка, Романівка.
Територія Іваничів була заселена здавна. На околиці селища виявлено поселення доби бронзи (II тисячоліття до н. е.), де знайдено крем’яні ножі, кам’яну сокиру та посуд.
Перша згадка про Іваничі в історичних документах належить до 1545 року. В люстрації Володимирського замку зазначається, що власник села Г. Іваницький стягував з проїжджих мито по одному грошу з підводи. В цей час Іваничі, як і більша частина Волині, перебували під владою Литовського князівства. Після Люблінської унії 1569 року село загарбала шляхетська Польща. Воно було тоді порівняно невеликим населеним пунктом. Так, у поборових реєстрах зазначається, що власник Іваничів Л. Іваницький у 1570 році платив у казну податки з 15 димів, 6 городників і вітряного млина. Поступово село зростало. Згідно з поборовими реєстрами 1629 року, Я. Іваницькому тут належало 37 димів і Г. Іваницькому — 31 дим.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Іваничі разом з усією Західною Волинню увійшли до складу Росії. Жителі села визволилися від польсько-шляхетського панування і возз’єдналися з основною частиною українського народу.
В результаті реформи 1861 року селяни Іваничів були пограбовані. Вони здобули особисту волю, але земельне забезпечення переважної більшості їх було вкрай незадовільним. Так, із загальної кількості 67 селянських дворів 26 дворів одержали по 13 десятин, 32 двори — по 6,5 десятини, а 9 селянських дворів (колишні городники) зовсім не одержали орної землі. їм було виділено тільки присадибні ділянки по 700—1300 кв. сажнів. За ці мізерні наділи селяни мали сплатити викуп, розмір якого набагато перевищував їх ринкову вартість.
Тривалий час в Іваничах не було школи. Тільки в 1899 році в селі відкрили церковнопарафіяльну школу, але в ній навчалися переважно діти сільських багатіїв. Так, у 1911 році школу відвідувало всього 29 хлопчиків і 7 дівчаток, хоч населення села в цей час становило 902 чоловіка.
На початку першої світової війни до Іваничів було прокладено залізничну лінію, яка з’єднала село з містом Володимиром-Волинським і в той час мала стратегічне значення. Будівництво її здійснював спеціально виділений залізничний батальйон російської армії. Для підвезення будівельних матеріалів залучалися селяни Іваничів та навколишніх сіл. Внаслідок боїв, які точилися тут влітку 1915 року між російськими і австро-німецькими військами, село було дуже зруйновано. В числі інших західноукраїнських міст і сіл Іваничі захопили австро-німецькі війська, які перебували тут до кінця 1918 року. Німецький підприємець Рутман у 1916 році спорудив у селі лісопильний завод.
Після краху австро-німецької окупації Іваничі на початку 1919 року були захоплені буржуазно-поміщицькою Польщею. Незважаючи на окупаційний терор, ідеї Великого Жовтня дедалі глибше проникали в народні маси. Про посилення революційних настроїв серед населення свідчить донесення одного з представників місцевої польської адміністрації в січні 1920 року, який писав: «Близькість більшовицького фронту.., наполегливі заходи самих більшовицьких агітаторів не могли залишитися без певного негативного (тобто революційного. — Авт.) наслідку серед населення… Подібна агітація поширюється… серед залізничного персоналу на залізничній лінії Сокаль—Іваничі, серед фільваркової служби та безземельних селян».
На початку серпня 1920 року частини Червоної Армії визволили село від біло-польських окупантів. Тут було встановлено Радянську владу. Однак, скориставшись несприятливою для Червоної Армії обстановкою, яка склалася в той час на фронті, білопольські війська перейшли у наступ і в середині вересня 1920 року знов окупували Західну Україну, у т. ч. й Іваничі. До вересня 1939 року село перебувало під владою буржуазно-поміщицької Польщі.
Як і на всіх західноукраїнських землях, трудящі Іваничів зазнавали тяжкого соціального і національного гніту. Про зубожіння основної маси селян свідчать відомості про їх землекористування. За даними 1931 року, з 278 селянських господарств Іваничів 18 господарств (6,4 проц. загальної кількості) мали до 1 га землі, 134 (48,3 проц.) —від 1 до 5 га, 101 (36,4 проц.) —5—10 га, 25 господарств (8,9 проц.) — 10—25 га. Перша і друга групи господарств були бідняцькі і дорівнювали 54,7 проц., третю групу становили середняцькі господарства і четверту — куркульські. Отже, основна маса селян терпіла від малоземелля, а в руках купки куркулів зосереджувалася велика кількість землі. Тяжке становище селян погіршилося в роки світової економічної кризи 1929—1933 рр., яка у Польщі була особливо глибокою.
В 1929 році в Іваничах створюється осередок КПЗУ. Організатором його був П. І. Коваль, якого пізніше обрали членом Володимир-Волинського повітового комітету КПЗУ. Секретарем Іваничівського осередку КПЗУ став С. І. Коваль. Члени підпільної організації взяли активну участь у народному вічі, організованому комуністами в 1930 році в селі Будятичах у зв’язку з підготовкою до виборів у польський сейм. На цьому вічі були присутні до 3 тис. селян, у т. ч. багато жителів Іваничів.
У 1930 році в Іваничах виникла комсомольська організація, яка діяла під керівництвом партійного осередку. Комсомольці організовували читання -революційної літератури, збирали гроші для допомоги політв’язням, у фонд комуністичної преси. Комсомолець В. П. Шевчук, який з 1929 року навчався у ремісничій школі в Холмі, брав активну участь у роботі шкільної комсомольської організації, виконував доручення Холмського окружкому КПЗУ по налагодженню зв’язків з Іваничівським осередком КПЗУ і Порицьким райкомом КПЗУ. Щороку приїжджаючи на канікули до села, В. П. Шевчук привозив із собою революційні видання і розповсюджував їх тут. У березні 1932 року комуністи і комсомольці Іваничів з нагоди Міжнародного жіночого дня і 61-ї річниці Паризької комуни вивісили червоний прапор і розклеїли революційні листівки. 1 серпня 1934 року було відзначено Міжнародний антивоєнний день.
Комуністи-підпільники керували революційною боротьбою трудящих. Так, 23 липня 1933 року почався страйк на лісопильному заводі, де працювало близько 40 робітників. Незабаром до них приєдналися робітники млина. Страйком керував комуніст О. М. Бойчук. Проте страйкарі не добилися задоволення своїх вимог про підвищення заробітної плати. Багато з них було звільнено з роботи.
В 1935 році біля Іваничів, в урочищі Ляхові, відбулися збори осередку КПЗУ, на яких обговорювалися питання про дальше розгортання революційної роботи серед населення, залучення до лав партійної організації свідомих трудящих та інші. Члени КПЗУ глибоко вивчали і використовували у практичній роботі резолюції VII конгресу Комінтерну, рішення IV з’їзду КПЗУ про чергові завдання партії в боротьбі за створення єдиного пролетарського фронту проти капіталу, фашизму, націоналізму та імперіалістичної окупації.
У тяжких умовах доводилося комуністам працювати в підпіллі. За розпорядженням польського уряду в Іваничах і найближчих селах були розміщені додаткові загони поліції, з допомогою яких він намагався придушити революційні виступи трудящих. У 1936—1937 рр. поліцейські власті завдали удару Іваничівському осередку КПЗУ. Активні його члени — В. П. Шевчук і С. І. Коваль були заарештовані і засуджені до тюремного ув’язнення на 5 років. Після звільнення з тюрми В. П. Шевчук брав участь в обороні Варшави від німецько-фашистських військ у 1939 році. Нині він працює на Іваничівському цукровому заводі.
Незважаючи на репресії, лави іваничівських комуністів зростали. Збільшилась кількість співчуваючих їм, серед яких були чех А. Велк, поляки М. Врублевський і Яблонський. За окремими членами КПЗУ закріпили певні райони, де вони проводили революційну роботу. Так, О. М. Бойчук працював серед населення, яке жило в центрі селища, М. П. Новосад — на хуторі Обидранці, Ф. К. Кульба — біля залізничної станції. З активною участю комуністів було підготовлено страйк 15 сезонних робітників-залізничників. Він почався 12 червня 1939 року і тривав чотири дні.
20 вересня 1939 року частини Червоної Армії визволили Іваничі. В селищі було встановлено владу трудящих. Відразу ж утворився тимчасовий селянський комітет у складі С. І. Коваля (голова), О. М. Бойчука, М. І. Хавелко, В. П. Шевчука та інших. Комітет вжив заходів щодо роззброєння поліції і охорони народного майна, організував допомогу населенню продовольством. Було націоналізовано млин, тартак, магазини.
В 1940 році в Іваничах почала працювати селищна Рада депутатів трудящих. Широко розгорнулося господарське і культурне будівництво. Незабаром відкрили поліклініку і відділення зв’язку. В 1939 році почала діяти початкова українська школа, яку наступного року було реорганізовано на семирічну. В ній навчалося 150 учнів. Навесні 1941 року було створено два колгоспи — ім. Леніна (голова С. І. Коваль) та ім. Сталіна (голова О. М. Бойчук), в які об’єдналося по 30 сімей.
22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. В перший же день війни поблизу Іваничів почалися жорстокі бої. 23 червня селище було окуповано ворогом. Радянські воїни виявили виключну мужність і відвагу, захищаючи рідну землю. Героїчний подвиг в районі Іваничів здійснив екіпаж літака під командуванням лейтенанта Д. 3. Тарасова 21-го авіаполку. 26 червня, скинувши бомби на танкову колону ворога, яка рухалась через Володимир-Волинський на Луцьк, літак зробив другий захід, але в цю мить на нього напали ворожі стерв’ятники. Почався повітряний бій. Радянський літак запалав. Д. 3. Тарасов наказав членам екіпажу вистрибнути з парашутами, а палаючу машину направив на танкову колону. Це був один із перших таранів по ворожих танках. Живим лишився стрілець-радист С. І. Ковальський, з яким учні Іваничівської школи встановили зв’язок. Хоробрі воїни Д. 3. Тарасов, Б. Д. Єрьомін і Б. П. Капустін поховані в селищі у братській могилі. За героїзм і відвагу, виявлені в цьому бою, Указом Президії Верховної Ради СРСР Д. 3. Тарасову і Б. Д. Єрьоміну посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Німецько-фашистські загарбники встановили в Іваничах жорстокий окупаційний режим. Вони розстріляли і закатували 22 сільські активісти, серед них голову колгоспу комуніста G. І. Коваля. 20 юнаків і дівчат було вивезено на каторжні роботи до Німеччини.
У важких умовах німецько-фашистської окупації населення не схилило голови перед ворогом і мужньо боролося проти нього. Комуністи В. П.Шевчук і О. М. Бойчук встановили зв’язок з партизанською групою, що діяла на території Іваничівського району. Керівником цієї групи був житель села Павлівки Й. І. Когут. До складу її входили М. Г. Яйчук, Г. М. Кравчук, С. І. Іванчук, Н. І. Слісарчук, В. Д. Кишлатий та інші.
Партизани проводили диверсійну роботу в тилу ворога. Так, біля Іваничів вони пустили під укіс 2 військові ешелони, знищили 3 шосейні і 3 залізничні мости (поблизу сіл Яневичів, Маркостава, Бубнова), пошкодили залізничну колію 4 км завдовжки на перегоні Іваничі — Яневичі, знищили до 45 гітлерівських солдатів та їх прислужників — українських буржуазних націоналістів. Народні месники проводили також роз’яснювальну роботу серед населення, інформували його про дійсне становище на фронті й успіхи радянських військ. Вони закликали жителів зривати відправлення молоді до Німеччини, ухилятися від здачі ворогу продовольства, саботувати інші заходи окупантів.