Литовеж, Іваничівський район, Волинська область
Литовеж — село, центр сільської Ради. Розташований за 18 км від районного центру, на річці Західному Бузі. До найближчої залізничної станції Іваничі по шосе через місто Нововолинськ — 30 км, по грунтовому шляху через село Заболотці —14 км. Через Литовеж проходить шосейний шлях Нововолинськ — Львів. Населення — 2080 чоловік.
Територія Литовежа була заселена здавна. Поблизу нього на березі Західного Бугу виявлено залишки поселення й поховання доби міді (III тисячоліття до н. е.), поселення доби раннього заліза (VII—VI століття до н. е.), а також давньоруських городища і поселення (X—XIII століття)1. У XIV столітті більшу частину Волині, у т. ч. і Литовеж, загарбало Литовське князівство. Литовські князі побудували тут замок з потужними земляними укріпленнями і сторожовими вежами. Звідси, мабуть, і походить назва села — Литовська вежа, або Литовеж.
Перші згадки про Литовеж в історичних документах належать до XV століття. В цей час він був невеликим містом. Великий князь литовський Свидригайло надав йому магдебурзьке право, яке в 1501 році було підтверджено польським королем. У 1511 році Литовеж на підставі грамоти польського короля Сигізмунда І, який одночасно був і великим князем литовським, став володінням князя Ф. Чарторийського. Було дозволено влаштовувати у місті два ярмарки на рік і один торг щотижня.
Після Люблінської унії 1569 року Литовеж захопила шляхетська Польща. Становище народних мас значно погіршало. Посилився соціальний і національний гніт.
Населення Литовежа не було однорідним. Переважну більшість його становила міська біднота. Про соціальний склад жителів міста свідчать такі дані. У 1577 році тут налічувалося 24 дими ланові, 1 дим напівлановий, 19 городників і 20 комірників. В місті жили також ремісники і було 7 млинів. У середині XVII століття в Литовежі, що належав князю Д. Заславському, налічувалося 107 димів і близько 700 жителів.
Міська біднота разом з селянами навколишніх сіл боролася проти соціального й національного гноблення. Особливої гостроти ця боротьба набула під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. В районі Литовежа діяли загони повстанців, які розправлялися з шляхтою. В 1648 році повстанський загін, що складався з литовезьких міщан, розгромив маєток шляхтича Гавловського. В цьому виступі активну участь взяли жінки. У тому ж році міська біднота Литовежа спільно з селянами села Грибовиці розгромила маєток шляхтича Мокосія-Баковецького в Біличах. Повстанці спалили його двір, захопили майно та знищили пасіку.
Після визвольної війни Литовеж залишився у складі Польщі. Через спустошливі напади татар і польських військ, а також внаслідок голоду і епідемій чисельність населення міста значно зменшилася. Якщо в 1651 році у Литовежі з присілками Осмиловичами, Грибовицею і Лишнею зареєстровано 114 димів, то в 1658 році їх було тут 76, а під час перепису 1662 року в самому містечку налічувався лише 21 дим. У 1678 році власником його був польний гетьман Литовського князівства М. Радзівілл.
У 1795 році після третього поділу Польщі Литовеж, який згадується в документах вже як село, відійшов до Росії. В цей час тут налічувалося 54 двори і проживав 331 чоловік.
Становище селян Литовежа, як і раніше, було тяжким. Переважна більшість їх перебувала в кріпосній залежності і змушена була нести важкий тягар феодально-кріпосницької експлуатації. У 1859 році 823 жителі села були кріпаками графа Яблоновського, а 79 жителів належали до розряду державних селян.
Доля литовезьких кріпаків була тяжкою: осоружна панщина, знущання поміщика, зневажання їх людської гідності. Власник Литовезького маєтку віддав його в оренду Дирвянському. Орендар та його економ Котульський особливо жорстоко знущалися з селян. Селянин О. Пучковський, не знісши образи від покарання, скінчив життя самогубством. Дворовий М. Кальмук помер від катувань Котульського. Свавілля орендаря та його посіпак набрало таких огидних форм, що на це змушені були звернути увагу навіть офіціальні власті. За рішенням суду Литовезький маєток відібрали у Дирвянського і передали до опікунського управління (оскільки власник маєтку був недієздатним). Проте Волинське губернське управління, розглянувши скаргу Дирвянського, наказало повернути йому маєток.
Реформа 19 лютого 1861 року, проведена кріпосниками, не виправдала сподівань селян про землю і волю. В листопаді 1861 року селяни Литовежа відмовилися виконувати феодальні повинності, за що 6 з них було заарештовано. 16 серпня 1862 року в селі було складено уставну грамоту. Селяни дістали особисту волю і були переведені на оброк. Із загальної кількості 153 селянських дворів 7 дворів (колишні тяглі) одержали по 11 десятин землі, 128 дворів (колишні піші першого розряду) — по 7,5 десятини, 6 дворів (колишні піші другого розряду) — по 3,5 десятини, 15 дворів (колишні городники) зовсім не одержали польової землі. Селяни були позбавлені лісу. За користування земельними наділами вони мали платити поміщику щорічно оброк у сумі від 8 крб. 37 коп. до 16 крб. 75 коп., залежно від розміру наділу.
Отже, переважна більшість селян одержала таку кількість землі, на якій вони не могли звести кінці з кінцями. Навіть у протоколі володимир-волинського мирового з’їзду у 1866 році зазначалося про низьку якість землі в Литовежі і у зв’язку з цим було порушено клопотання про зменшення викупних платежів з литовезьких селян. 25 жовтня 1866 року склали викупний акт, згідно з яким тимчасовозобов’язані відносини припинялися і замість оброку селяни щорічно мали сплачувати величезні викупні платежі. Таким чином, в результаті реформи 1861 року селяни Литовежа, як і всієї Росії, були пограбовані.
Майже все населення Литовежа було неписьменним. У 1879 році Грибовицький волосний схід ухвалив відкрити в селі однокласне народне училище на кошти селян і виділив для цього певну суму. Але попечитель Київського учбового округу визнав цю суму недостатньою і запропонував селянам збільшити її. Нарешті, у листопаді цього року в Литовежі відкрили однокласне училище. Проте навчалися в ньому переважно діти заможних селян, а діти бідноти лишалися неписьменними. Так, у 1892 році тут навчалися лише 34 хлопчики і 3 дівчинки. За даними 1884 року, чисельність населення Литовежа становила 431 чоловік.
Страждаючи від малоземелля, селяни змушені були купувати землю, але це не всім було під силу. В 1909 році Литовезьке сільське товариство, яке складалося з 253 господарств, придбало через селянський банк 1163 десятини землі. За неї селяни протягом 55 з половиною років мали сплачувати щорічно по 7276 крб. Отже, одна десятина землі коштувала їм 346 крб., тобто у півтора раза більше ринкової ціни. Як свідчать документи, найбільше землі придбали представники сільської буржуазії, які прагнули розширити свої земельні володіння. Так, земельні ділянки розміром понад 6 десятин купили 32 господарства, серед яких були і такі, що придбали по 15—20 десятин. Земельні ділянки розміром 4—6 десятин купили 89 господарств, а розміром до 3 десятин — 132 господарства, тобто переважна більшість селян, які були бідняками і роками збирали гроші, відмовляючи собі у найпотрібнішому.
Перша світова війна ще більше погіршила становище селянства. Влітку 1915 року Литовеж окупували австро-німецькі війська, які перебували тут до кінця 1918 року. Після їх вигнання село на початку 1919 року загарбали білополяки. На початку серпня 1920 року Червона Армія, переслідуючи білопольські війська, визволила Литовеж. У селі було встановлено Радянську владу. Проте в середині вересня 1920 року війська буржуазно-поміщицької Польщі, скориставшись несприятливою для Червоної Армії обстановкою, знову окупували його. За Ризьким мирним договором 1921 року село в числі інших західноукраїнських міст і сіл відійшло до панської Польщі.
Населення Литовежа зазнавало тяжкого соціального гніту. Основна маса селян страждала від малоземелля, яке дедалі зростало, оскільки число селянських дворів збільшувалося, а земельна площа лишалась незмінною. У 1931 році в Литовежі, за офіціальними даними, налічувалося 621 господарство, яким належало 3133 десятини землі. З них земельні наділи розміром до 1 га мали 37 господарств (6 проц. загальної кількості), 1—5 десятин —288 господарств (46,3 проц.), 5—10 десятин —244 господарства (39,3 проц.), 10—25 десятин —52 господарства (8,4 проц.). Перші дві групи господарств (52,3 проц.) були бідняцькими і ледве животіли, третю групу становили середняцькі і останню — куркульські. Наведені дані свідчать про глибоку класову диференціацію серед литовезьких селян.
Протягом 1929—1932 рр. у Литовежі було проведено комасацію, що була однією з форм колонізації українських земель шляхом насадження куркульських господарств. Саме заможна верхівка села і вимагала її проведення. На сільському сході 24 грудня 1928 року, де обговорювалося це питання, значна кількість селян відмовилась від комасації і вимагала конфіскації церковної землі та наділення нею малоземельних селян. Проте власті не погодилися на це. Вони запропонували 74 селянам купити землю в Олеській гміні й переселитися туди, а свої наділи продати малоземельним сусідам. Не маючи коштів на придбання землі і не бажаючи кидати рідні місця, селяни відмовилися від цього. Наприкінці 1932 року комасацію було завершено. Скарги селян, незадоволених земельними наділами, відхилено.
Тяжкий соціальний гніт доповнювався політичним і національним. Навчання у початковій школі велося виключно польською мовою. Чимало дітей, переважно бідніших батьків, лишалося поза школою. Медичного обслуговування фактично не було.
Трудящі Литовежа не мирилися з своїм становищем і піднялися на боротьбу за соціальне й національне визволення. У 1922 році тут виникла філія товариства «Просвіта». На його зборах читали революційну літературу, знайомилися з творами В. І. Леніна. Незабаром на базі «Просвіти» було створено комуністичний осередок. Одним з керівників його став О. Г. Пучковський. Кількість членів осередку швидко зростала. Комуністи вели широку революційну роботу серед селян. Вони розповідали їм про досягнення трудящих Радянської України, проводили збори й мітинги, присвячені революційним святам, вивішували червоні прапори і революційні транспаранти, закликали селян боротися за возз’єднання з своєю матір’ю — Радянською Україною.
Польській поліції вдалося натрапити на слід Литовезького комуністичного осередку. 1 квітня 1923 року О. Г. Пучковський, Н. К. Іванчук, П. К. Рудь, П. І. Рудь та інші його члени були заарештовані і кинуті до володимир-волинської в’язниці. Заарештованих піддали жорстоким катуванням. Проте комуністичний осередок у Литовежі продовжував свою діяльність. 1 Травня 1923 року в селі замайорів червоний прапор і було проведено мітинг. У 1924 році на базі комуністичного осередку створюється районний комітет партії, якому було підпорядковано 18 осередків. Литовезький райком КПЗУ входив до складу Ковельської окружної організації КПЗУ і був однією з найбільш впливових і організаційно міцних районних комуністичних організацій.
Селяни активно підтримували комуністів Литовежа і готові були піднятися на збройну боротьбу. Однак на кінець 1924 року в зв’язку з відносною стабілізацією капіталізму і послабленням революційної ситуації становище змінилося. За вказівкою ЦК КПЗУ комуністи роз’яснювали селянам, що для збройного виступу ще не настав час. Литовезький райком КПЗУ проводив велику роботу, спрямовану на збільшення лав партійної організації та зміцнення її боєздатності.
Після фашистського перевороту в Польщі у 1926 році створились надзвичайно важкі умови для діяльності партійних організацій. Влітку цього року уряд Піл-судського вдався до нових масових арештів комуністів та співчуваючих їм. Були заарештовані і 24 діячі литовезького осередку КПЗУ. В 1926 році у Володимирі-Волинському відбувся суд («процес 151») над активними членами КПЗУ. В числі 9 чоловік, засуджених до довічного ув’язнення, був керівник Литовезького комуністичного осередку С. Г. Пучковський. На тривалі строки були ув’язнені також Я. О. Бакун. С. Ф. Пучковський, І. Г. Мацюк, П. І. Мацюк та 14 інших селян Литовежа6.
Незважаючи на жорстоку розправу над борцями за свободу і щастя народу, революційна боротьба не припинялась. У 1930 році в Литовежі під час підготовки до виборів у польський сейм відбувся багатолюдний мітинг, організований комуністами. Члени КПЗУ викривали криваву фашистську диктатуру Пілсудського, закликали селян голосувати проти класових ворогів—фабрикантів, поміщиків і куркулів, проти фашизму і війни, за прогресивних кандидатів. На революційні свята в селі вивішувались червоні прапори і революційні транспаранти.
Так, 8 Березня і 1 Травня 1932 року тут замайорів червоний прапор, а 19 червня з’явився транспарант: «Геть війну проти СРСР! Слава борцям противоєнного дня!».
У незабутні вересневі дні 1939 року в Литовежі встановилася Радянська влада. Відразу ж було створено селянський комітет, а незабаром сільську Раду, яку очолив І. Є. Романюк. Почала працювати школа, в якій діти стали навчатися безплатно і рідною мовою. Було відкрито медпункт.
У 1940 році селяни Литовежа створили колгосп «Більшовик». Його організаторами були сільські активісти І. Є. Романюк, П. Ю. Худинець, С. П. Дишкант. Навесні 1941 року в колгоспі спорудили перші господарські будівлі, заклали фруктовий сад. Колгосп «Більшовик» досяг значних успіхів і став відомим в області.
Литовеж був прикордонним селом. Тут у кількох метрах від Західного Бугу розміщувалася прикордонна застава. Місцеві жителі створили групу сприяння прикордонникам, яка допомагала заставі охороняти кордон. У 1940 році житель Литовежа Є. О. Кравчик допоміг знешкодити шпигуна, а комсомолка П. В. Шалапай затримала порушника кордону, за що її відзначили премією.
На світанку 22 червня 1941 року німецько-фашистські війська відкрили вогонь по Литовезькій заставі № 10 і зруйнували її. Загинуло більше половини бійців. Уцілілі прикордонники на чолі з начальником застави В. О. Черновим зайняли бойові позиції і відкрили вогонь по гітлерівцях. Хоч сили були далеко не рівними, купка мужніх воїнів виявила винятковий героїзм, кілька годин стримуючи наступ фашистів. Заступник начальника застави Ф. М. Бобровський, оточений ворогами, відстрілювався до останнього патрона. Багато ворогів знищив прикордонник Муратов. Героїчно поводила себе комсомолка, дружина начальника застави С. В. Чернова Почувши перші вибухи, вона схопила шестимісячного сина і хотіла бігти до застави, але у дворі вже були фашисти. Мужня патріотка схопила гвинтівку і відкрила вогонь по гітлерівцях. Кілька фашистських солдатів і офіцерів були знищені. Але гітлерівський автоматник обірвав життя відважної комсомолки. За мужність, виявлену під час охорони кордону, В. О. Чернов був удостоєний ордена Вітчизняної війни 1-го ступеня.
Біля Литовежа, в укріпленому районі, розгорнулися уперті бої. Оборону тут вів 622-й стрілецький полк. В одному з дотів радянські воїни трималися протягом трьох тижнів, а в другому, яким командував майор Карцхія,— до 28 липня 1941 року. Щоб знищити героїчні гарнізони цих дотів, фашисти застосували отруйні речовини. Після війни трудящі урочисто поховали останки мужніх воїнів. В одній з капсул, знайдених у доті, вдалося прочитати слова: «…политрук, Горьковская область…». Героїчний син російського народу з берегів великої Волги віддав своє життя, обороняючи рубежі України.
Багато лиха і страждань зазнало населення Литовежа в роки німецько-фашистської окупації. 17 липня 1941 року фашисти заарештували 20 сільських активістів, у т. ч. першого голову сільради І. Є. Романюка, Д. Пучковського, К. Дишканта, Г. Воробія, В. Кіндія та інших, і біля села Пісочного (нині Сокальського району Львівської області) розстріляли їх. Всього за період окупації фашисти по-звірячому закатували 59 жителів села. Понад 70 юнаків і дівчат відправили на каторжні роботи до Німеччини. Гітлерівці грабували населення, знищували матеріальні цінності. Вони спалили 37 житлових будинків і 63 надвірні будівлі, відібрали у населення багато великої рогатої худоби, свиней, птиці. 40 селянських господарств лишилися без коней і 53 — без корів.