Камінь-Каширський, Камінь-Каширський район, Волинська область
Камінь-Каширський — місто районного підпорядкування, центр Камінь-Каширського району. Розташований за 150 км на північний схід від Луцька, на берегах річки Циру (притоки Прип’яті). Залізнична станція на лінії Ковель—Камінь-Каширський. Має автобусне сполучення з Луцьком, Ковелем, Любешевом, Брестом, Ратним. Населення — 6,3 тис. чоловік.
На території Каменя-Каширського та його околиць виявлені поселення доби бронзи (II тисячоліття до н. е.) та раннього заліза (VIII—VI століття до н. е.). Тут збереглися також залишки городища, оточеного земляним валом і ровом, та курганний могильник часів давньої Русі.
Перша згадка про Камінь-Каширський у писемних джерелах зустрічається під 1196 роком, коли волинський князь Роман Мстиславич побудував на цьому місці фортецю для захисту північних кордонів Волинської землі. Згодом тут виникло укріплене городище, яке дістало назву Кошер, або Каширськ.
У 1228 році в Каширську налічувалося 22 дими і 72 жителі. Населення займалося переважно землеробством, а також охороняло фортецю. У 1241 році під час татаро-монгольської навали фортеця була зруйнована, містечко спустошене.
У 1340 році Каширськ захопило Литовське князівство, і він став володінням литовського князя Любарта Гедіміновича.
Відразу ж почалося відновлення фортеці, будівництво якої тривало до 1366 року. Її обнесли земляним валом, побудували 12 бійниць і склади для боєприпасів і запасів продовольства. Фортеця була збудована з каменю і звідти, очевидно, дістала назву Камінь. В історичних джерелах аж до середини XVI століття вона зустрічається під обома назвами. У 1370 році в Каширську налічувалося 29 димів і проживало 122 жителі. Із загальної кількості димів 27 — були ланові і 2 — ремісницькі. Місцеві ремісники виготовляли н лагодили металеву зброю. Значна частина селян поряд з землеробством займалася полюванням.
З початку XV століття Каширськ згадується в писемних джерелах як володіння литовських князів Сангушків-Каширських.
У 1420 році він став власністю князя Г. Сангушка-Каширського. Після збройного нападу Сангушка на сусідній замок Ратне великий князь литовський Казимир IV позбавив його в 1441 році права на це володіння і продав містечко землевласнику Дериславу за 1 тис. злотих. Але незабаром Каширськ знову потрапив під владу Сангушків. 1442 року великий князь литовський Казимир IV підтвердив за князем Г. Сангушком та його спадкоємцями право на володіння ним. У 1430 році містечко дістало магдебурзьке право.
Населення Каширська дуже терпіло від сваволі князів Сангушків. У 1530 році Каширський фільварок було закладено князем А. Сангушком, який програв у карти велику суму, але наступного року викуплений за 5 тис. злотих. Великої шкоди завдавали населенню Каширська феодальні усобиці. 1561 року воно було пограбовано слугами Сангушків. У 1565 році князі Чарторийські, посварившись з Сангушками, напали на містечко і зруйнували його. Багато жителів було вбито.
Після Люблінської унії 1569 року Каширськ разом з усією Волинню захопила шляхетська Польща. Становище жителів містечка погіршало. Посилились феодальний гніт і закріпачення селян. Панщина зросла до 3-х днів на тиждень від волоки. Основним заняттям жителів, як і раніше, лишалися землеробство і полювання. У 1570 році з 48 селянських дворів 11 — мали лише присадибні ділянки. У містечку діяли 2 млини і 2 гуральні. На той час тут було 288 жителів.
Наприкінці XVI століття у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин зросло населення Каменя-Каширського. У 1583 році в містечку налічувалося 456 жителів і 76 дворів, у т. ч. 69 селянських, 3 двори ремісників і 4 — попів. Селянські господарства поділялись на ланові, півланові, городників і халупників, причому останні дві категорії селян дедалі збільшувалися. Закріпачені селяни сплачували на користь Сангушків грошову і натуральну ренту, відбували панщину, а також виконували різні додаткові роботи (ремонтували і споруджували будівлі, лагодили шляхи тощо). У містечку проживала невелика група міщан, переважно торговців і ремісників. Ремісники виготовляли знаряддя праці й сільськогосподарський реманент, сукно і полотно, обробляли шкіру. Джерелом існування для жителів були також полювання і рибальство.
Закріпачення місцевого населення посилилося після видання III Литовського статуту (1588 р.), який остаточно поставив селянство у становище закріпаченого стану. Феодали, влада яких була необмеженою, всіляко знущалися з селян. Кріпаків жорстоко експлуатували орендарі. У 1595 році Г. Сангушко віддав Камінь-Каширський в оренду А. Шмойловичу на 5 років за 5 тис. злотих. Орендар нещадно пригноблював селян, примушував їх виконувати значно більші повинності. Переважна більшість населення містечка жила в курних хатах і жалюгідних халупах, які тулилися одна до одної. Тому під час пожеж, які на ті часи були частим явищем,
містечко зазнавало великих спустошень. Так, у 1607 році воно майже повністю згоріло і було відбудовано лише в 20-х роках XVII століття. Пожежі завдавали великого лиха і в наступні роки. 1629 року в Камені-Каширському налічувалося 322 жителі.
Соціальний гніт посилювався національним і релігійним гнобленням. Польські феодали силою насаджували католицизм і уніатство. Останній з роду Сангушків-Каширських волинський воєвода А. Сангушко 1628 року побудував у Камені-Каширському костьол, відкрив монастир домініканців, ченці якого гнобили і примушували жителів містечка переходити в католицтво. Польська шляхта проводила політику ополячування місцевого українського населення. Українську мову було заборонено, в усіх установах панувала виключно польська мова. Навіть листуватися не дозволялося українською мовою.
Народні маси з ненавистю ставилися до гнобителів. Визвольний рух українського народу, що переріс у визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, докотився до Волині. Народ мстив польським панам. З наближенням у 1648 році козацького війська населення Каменя-Каширського повстало і розправилося з шляхтичами.
Щоб придушити повстання, польський уряд надіслав до містечка значні військові підрозділи, які оволоділи фортецею. Але наступного року козаки оточили тут польський гарнізон і розгромили його.
Після визвольної війни і возз’єднання основної частини України з Росією Камінь-Каширський, як і вся Волинь, лишився під владою шляхетської Польщі. Польські магнати й шляхта дедалі посилювали соціальне гноблення. Так, у Володимирських міських книгах збереглася скарга жителів містечка і навколишніх сіл від 1655 року на шляхтичів Бельковичів.
Після третього поділу Польщі (1795 р.) Камінь-Каширський увійшов до складу Росії. Населення міста визволилося від польсько-шляхетського панування і возз’єдналося з основною частиною українського народу. Це сприяло розвиткові ремесла і торгівлі. У 1830 році тут уже були сотні ремісників понад 20 фахів, 42 магазини, щотижня збиралися базари і тричі на рік — ярмарки. Проте соціально-економічне становище основної частини населення продовжувало лишатися тяжким. Кращі землі були в руках поміщиків, які посилювали експлуатацію селян. У відповідь на це жителі містечка у вересні 1818 року звернулися до волинського губернського прокурора зі скаргою на землевласників, але останній відхилив її. Тоді селяни відмовилися відбувати панщину і, незважаючи на залякування властей, не відновлювали роботи. Цей виступ було придушено військовою силою. Землевласники Красоцькі жорстоко пригноблювали селян, непокірних чекала солдатчина або переселення до інших володінь.
Багато жителів втікали з містечка. У січні 1837 року населення Каменя-Каширського обрало довірених осіб для захисту своїх інтересів перед урядом, але вони були заарештовані. Коли уповноважених конвоювали з Ковеля до Каменя-Каширського, майже 100 селян і міщан напали на варту поблизу с. Нуйного і визволили їх. Влітку 1840 року в містечку вибухнуло повстання, в якому взяло участь близько 300 чоловік. Повсталі вимагали зменшення панщини та інших повинностей. Урядові війська жорстоко розправилися з ними. У 1850 році на скаргу селян надійшла така відповідь: «Визнати каширських жителів вотчинними міщанами і в скарзі відмовити, а всі жителі містечка мусять відробляти своєму власникові панщину та інвентарні повинності». Боротьба жителів містечка тривала майже 15 років, але вони так нічого і не домоглися.
Багато страждань завдавали населенню стихійні лиха. У травні 1852 року в містечку спалахнула велика пожежа, яка знищила 34 будинки і заподіяла збитків на 2 тис. крб. Кількість населення зменшилася і у 1859 році становила 470 чоловік.
У Камені-Каширському не було жодної школи. У 1859 році в містечку вміли читати й писати лише 17 чоловік. Проте тут було 3 церкви і костьол, які всіляко допомагали властям.
Після скасування кріпосного права економічне становище населення лишалося тяжким. Селянам виділили найгірші землі, але за них вони мали платити величезні викупні платежі, які на 6 проц. перевищували ринкову вартість землі. З 80 селянських дворів 57 дістало лише по 1 —3 десятини на ревізьку душу. Всього селяни містечка одержали 454 десятини землі, в т. ч. 153 десятини чагарників, пісків і боліт, що на 150 десятин менше, ніж їм належало за інвентарними правилами 1848 року.
В пореформений період у Камені-Каширському, як і в інших містах України, відбувався посилений розвиток капіталізму. Наприкінці XIX століття в містечку налічувалося вже 1220 жителів. Тут діяли водяний млин, 12 магазинів, 4 рази на рік відбувалися ярмарки. У 1890 році Камінь-Каширський підтримував зв’язки з багатьма містами. Предметами торгівлі були ремісничі вироби місцевої промисловості, продукти сільського господарства, віск, хутро, риба. Містечко стало центром повіту. Проте тут продовжувало переважати сільськогосподарське виробництво. В 1905 році з 250 дворів 160 було селянських та 80 ремісничих і торгових. У 1913—1915 рр. побудували залізницю, яка зв’язала його з Ковелем.
Медичне обслуговування населення Каменя-Каширського було вкрай незадовільним. Тут налічувалось лише 2 фельдшери і працювала аптека. За медичною допомогою жителям доводилося їхати за 40 км — до Ковеля. Побутові умови населення лишалися важкими. Про благоустрій містечка ніхто не дбав. Вживання забрудненої води з колодязів часто спричинялося до епідемій. Лише у 1914 році коштом населення тут побудували першу артезіанську свердловину. У жовтні 1882 року у Камені-Каширському нарешті було відкрито однокласне народне училище. На його утримання держава щорічно асигновувала 226 крб., а більшу частину потрібних коштів — 330 крб. — збирали з населення. У 1892 році в училищі навчалося 48 хлопчиків.
Внаслідок експлуатації, злиднів і голоду посилилася боротьба трудящих Камінь-Каширської волості. Вони взяли активну участь у першій російській буржуазно-демократичній революції 1905—1907 рр. Навесні 1906 року спалахнули повстання в навколишніх селах Воєгощі, Карасині та інших.
Жителі Каменя-Каширського всіляко допомагали повсталим: переховували їх керівників від жандармів, давали зброю, частина з них взяла участь у повстанні. У містечку влітку 1906 року палали поміщицькі маєтки. Тут було розповсюджено ленінську газету «Искра».
З початком першої світової імперіалістичної війни становище трудящих Каменя-Каширського дедалі гіршало. Багато чоловіків мобілізували до армії. Для воєнних потреб реквізовано понад 70 проц. селянських коней. 27 вересня 1915 року Камінь-Каширський окупували кайзерівські війська. Вони відібрали у населення продовольство, худобу, примусили жителів платити великі податки, безплатно працювати.