Великий Обзир, Камінь-Каширський район, Волинська область
Великий Обзир — село, центр сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Малий Обзир і Стобихва. Розташований на лівому березі річки Стоходу, за 32 км від районного центру і залізничної станції Камінь-Каширський. Населення — 1055 чоловік.
У документальних джерелах село вперше згадується 1545 року —в опису Луцького замку, де зазначалось, що великий князь литовський віддав село у власність князеві Льву Курцевичу.
У 1583 році село мало 40 димів — 30 ланових і 10 городників1 2. Ним володів шляхтич І. Бокій. 15 ланових дворів платили податок по 10 грошів кожний, 15 піших димів — по 5 грошів, городники — по 2 гроші. В 1583 році тут проживало 240 чоловік.
Наприкінці XVI століття в селі було 8 ринкових димів, які займалися торгівлею, платили по 4 гроші податку. Розвиток фільваркового господарства в другій половині XVI — на початку XVII століття прискорив забудову села і зростання його населення: у 1629 році в ньому було 92 дими і 552 чол. населення, в тому числі 18 димів городників.
Селяни жили із землеробства й тваринництва, а також рибальства, бортництва, полювання, зокрема на бобрів.
У XVI столітті їм заборонили переходити від одного феодала до іншого. Панщина становила 5 днів на тиждень. Наприкінці XVII століття вона становила 6 днів. Відбували її всі дорослі члени сім’ї. Водночас селяни мусили сплачувати натуральну й грошову ренти.
Соціально-економічне гноблення доповнювалося національним і релігійним гнітом. Селянам заборонялось розмовляти рідною мовою, їх насильно окатоличували. Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького селяни підпалили маєток феодала, напали на його наглядачів.
Після возз’єднання Лівобережної України з Росією село Обзир ще довго залишалося під владою польської шляхти. Селяни Обзира не мирилися з жорстоким гнітом. Вони нападали на поміщицькі маєтки, рубали панський ліс, знищували панські посіви. В 1695 році на знак протесту проти наступу католицизму селяни власним коштом побудували в Обзирі Преображенську церкву.
Посилення соціального й національного гноблення, епідемічні хвороби спричинялися до зменшення кількості населення. На початку XVIII століття в Обзирі було всього 65 дворів: тяглих селян, що мали коней, — 55 дворів і 10 —піших, налічувалось 390 чоловік населення.
В його користуванні було 1040 десятин орної землі та 520 десятин сіножатей. Кожен двір відробляв панщину 6 днів на тиждень. Крім того, селяни платили грошовий податок: ланові — по 15 грошів, городники — 4 і ринкові — по 10 грошів з диму. Фактично кріпаки відбували щоденну панщину, а на себе самих мали змогу трудитись хіба що вночі.
З приєднанням волинських земель до Росії у 1795 році село було включене до Ковельського повіту Волинської губернії. На цей час поруч нього заснували нове село. Спочатку його назвали Новосельцями, а з 1825 року —Малим Обзиром, на відміну від першого — Великого Обзира, як його відтоді стали називати.
Соціально-економічне гноблення майже не послабшало. Особливо жорстоко експлуатував селян на початку XIX століття поміщик Й. Чернецький. Крім виконання панщини та інших повинностей, кріпаки мусили з кожного двору давати феодалові полотно, сало, масло, мед, віск тощо. Панщина забирала у них цілий тиждень, отже, власний урожай нерідко гинув, бо зібрати його було нікому. У скарзі селян до Ковельського суду від 17 серпня 1818 року вказувалось, що орендар Заржицький примушує щоденно працювати на панщині і тих селян, які її уже відробили. А «коли хто не з’явився на роботу, приходили посланці з двору феодала, шукали господаря або члена його сім’ї, ламали двері, вікна, розкидали майно, хліб у стогах, чинили інші злочини». Та марно кріпаки шукали захисту в панського СУДУ — скарга залишилася без будь-якого розгляду.
За інвентарним переписом 1847—1848 рр., в користуванні селян Великого Обзира мало бути 2700 десятин землі, насправді ж вони обробляли лише 2580 десятин. На той час село мало 85 дворів, де проживало 510 чоловік.
Не тільки злидні, а й темрява та неписьменність гнітили селян. На весь Великий Обзир уміли читати й писати тільки четверо. По реформі 1861 року тогочасна власниця Великого Обзира — поміщиця П. Беляева — нічого не втратила. Колишнім кріпакам виділили на кожен двір присадибну ділянку і клапоть поля — наділ, викупити який вони могли тільки за згодою поміщиці. За «Місцевим положенням» про поземельний устрій Правобережної України селяни Великого Обзира мали одержати 2580 десятин землі, якою вони користувалися за інвентарними правилами 1848 року. Але на час реформи у них залишилося лише 1912 десятин. Решту одібрала поміщиця. Натомість вона примусила селян узяти чагарники та болота. За уставною грамотою, вчорашнім кріпакам надали у користування лише 1510 десятин. 66 тяглих дворів одержали по 13 десятин орної землі, по 7 десятин сіножатей, 19 піших дворів — половину цього наділу. Поміщиця Беляева домоглась від губернських властей передачі їй спочатку 342 десятин, а згодом — ще 628 десятин громадської землі, за яку селяни марно судилися з нею 12 років.
Поміщиця загарбала кращі поля, ліси, луки і навіть дороги, вона мала виняткове і незаперечне право полювати, користуватися рибними плавнями, бортними угіддями, збирати в лісах гриби і ягоди тощо. Селянам все це було суворо заборонено.
За Положенням 1861 року селяни повинні були заплатити за викуп наділів 36,6 тис. крб. У 1863 році цю суму було зменшено до 11,5 тисяч. Громада мала сплатити казні по 692 крб. протягом 49 років. Таке пограбування спричинювалося до розорення господарів. Зубожіння посилилося, коли селяни позбулися лук і пасовиськ. Занепало тваринництво — основна галузь господарства на Поліссі. З’являються куркульські господарства, які дедалі більше користуються найманою робочою силою. У 80-х роках XIX століття із 90 дворів 8 мали від одного до трьох наймитів. Основна маса хліборобів розорялася, йшла в місто — на заробітки. Загострювалися класові суперечності. Серед бідняцтва наростало невдоволення.
Першу російську революцію 1905—1907 рр. селяни сприйняли піднесено, відмовлялись гнути спину на поміщика, вирубували поміщицький ліс тощо. В поміщицькій скарзі до губернських властей вказано, що у 1905 році таких випадків було 10, а в 1908 і 1907 рр. — понад 401 2. Після поразки революції становище селян погіршилось. Напередодні першої світової війни вони мали всього 1400 десятин землі.
Злидні, пошесті лютували у Великому Обзирі: кожен третій хворів на туберкульоз, кожен другий був недужий на коросту, трахому, малярію. Тиф і дизентерія зводили в могилу десятки людей. У 1882 і 1887 роках, зокрема, вимерла майже третина села.
У 1876 році тут було відкрито однокласне училище; на 1877 рік в селі навчалося всього 17 хлопчиків, переважно дітей багатіїв.
Перша світова війна не обминула і Великого Обзиру. В 1915 році тут проходила лінія фронту, у зв’язку з чим жителів вивезли до Курської губернії. Село зазнало великих руйнувань. Біженці повернулися додому наприкінці 1918 року — по війні, та весною 1919 року. Та невдовзі Великий Обзир окупували війська буржуазно-поміщицької Польщі.
Влітку 1920 року Червона Армія визволила Великий Обзир, але ненадовго. Наприкінці серпня білополяки знову окупували край; село ввійшло до складу Камінь-Каширського повіту Поліського воєводства.
Злидні та безправ’я панували на селі. Понад половина дворів у 1921 році не мала коней, ⅔ селян наймитувало або ходило на заробітки. Голод і хвороби були постійними супутниками трудящих. Селяни казали, що в їхньому селі «добре жити: води — хоч залийся, дров — хоч спалися, а їсти — хоч сказися». В селі тоді було 350 чоловік. Кращі землі належали шляхтичам Оттову і Бернику, які мали землі більше, ніж усі селяни разом. Селяни знали про заможне і щасливе життя на Радянській Україні. В одній з тодішніх пісень співалося: «Ой, людоньки добрі, коли ми станемо так жити, як наші брати в Радянській Україні…»
Власті зовсім не дбали про охорону здоров’я трудящих. Медичну допомогу селяни могли одержати лише у Камені-Каширському або в Ковелі, та й то за велику плату. Смертність була величезною, особливо серед дітей: помирав кожен четвертий новонароджений.
Буржуазно-шляхетський уряд невпинно посилював національний гніт, переслідував українську мову, культуру. У Великому Обзирі на 1923 рік була одна трикласна польська школа. Згодом вона стала шестикласною.
Селяни ставали на шлях відкритої боротьби проти буржуазно-шляхетського гноблення, за возз’єднання з Радянською Україною. Революційну роботу серед односельчан провадили 3. І. Ліщук та І. С. Кістенюк. Вони розповідали про нестерпне становище трудового населення під владою панської Польщі, поширювали революційну літературу. Пізніше І. С. Кістенюк у своїх спогадах розповідав, що уже з 1923 року селяни сходилися на нелегальні збори, читали політичну літературу, поширювали листівки. Наприкінці березня 1929 року, наприклад, тут поширювались відозви КПЗУ з протестом проти арештів у Волинському воєводстві, якими уряд прагнув придушити страйкову боротьбу. В липні 1929 року селяни Великого Обзира підтримали страйк наймитів у сусідніх маєтках. У нічна 1 Травня 1930 року революційно настроєні селяни на чолі з І. С. Кістенюком вивісили у Великому й Малому Обзирі та по сусідніх селах червоні прапори. Влітку 1932 року вони допомогли харчами і одягом партизанському загонові, створеному ЦК КПЗУ на Волині. Загін тоді відступав піц натиском польських карателів і проходив також через Великий Обзир. Наприкінці червня 1932 року місцеві підпільники на чолі з І. С. Кістенюком, прикриваючи відхід партизанів, дали бій каральному загону.
У серпні того ж року загін великообзирських партизанів чисельністю 30 чол. змусив відступити інший каральний загін.
Партизанський рух цього року був найвищою точкою революційного піднесення трудящих Полісся в боротьбі проти польсько-шляхетського гноблення, за возз’єднання з УРСР. Наприкінці 1932 року за ухвалою ЦК КПЗБ загін Великого Обзира було розформовано, бо за наявних умов продовжувати збройні виступи стало недоцільним.
Уряд жорстоко придушував революційний рух мас. Під час сутичок з поліцією загинуло кілька місцевих селян-активістів та членів КПЗУ. 22 велико-обзирчан було ув’язнено. Буржуазно-поміщицький суд, що відбувся у Ковелі
1933 року, жорстоко розправився із заарештованими селянами. Т. Карпука та Т. Дяка було засуджено до смертної кари, інших великообзирчан на довгі роки кинули до в’язниці. Але це не залякало трудящих. У 1934 році розгорнув діяльність підпільний осередок КПЗБ, створений на чолі з І. С. Кістенюком. В серпні 1934 року осередок поширив відозву, надруковану в Ковелі окружкомом КПЗУ. Вона закликала: «Досить визиску і робітничої неволі! Станьмо всі масово до боротьби. Для цього обираймо страйкові комітети по фільварках і приступаймо до страйків. Звільнити усіх політичних в’язнів! Звільнити Тельмана! Вимагаємо 8-годинного робочого дня!».
У 1937 році до концтабору Берези Картузької було кинуто 5 комуністів Великого Обзира. Звідти мало хто повертався живим. Згадуючи про своє ув’язнення, І. С. Кістенюк розповідав на сторінках газети «Радянське Полісся», що, незважаючи на жорстокий режим, вісті з Радянської України проходили крізь товсті мури тюрми, вселяючи віру в перемогу. Репресії не зламали волі трудящих. У 1938 році селяни Великого Обзира відмовилися платити податки, самовільно рубали поміщицький ліс, чинили опір представникам властей. У звітах поліції тоді було зареєстровано 10 таких випадків. У селі поширювалися революційні листівки.