Олика, Ківерцівський район, Волинська область
Олика — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване на річці Путилівка, за 6 км від шосейної дороги Ровно—Луцьк, за 9 км від залізничної станції Олика та за 40 км від районного центру. Селищній Раді підпорядковані села Метельне й Личани. Населення — 4400 чоловік.
Олика розташована в лісостеповій смузі, грунти чорноземні та легкосуглинисті. З корисних копалин є вапняки, крейда, піщаник, глина й торф.
Олика належить до стародавніх поселень Волині. Вперше вона згадується в Іпатіївському літопису під назвою Оличі, Олича, Оліци. Під 1149 роком там сказано: «Изяслав… пойдоша полки своими от Луческа, и шедше сташа у Чемерина на Оличи».
У XIII—XIV століттях Олика була складовою частиною Галицько-Волинського князівства. У 40-х роках XIV століття майже вся Волинь, в тому числі й Олика, була захоплена Великим князівством Литовським. Наприкінці XV століття Олика належала луцькому повітовому старості Івану Кішці, який у 1513 році видав заміж свою дочку за Яна Радзівіл-ла. З того часу Олика стає власністю Радзівіллів.
У 1564 році в О лиці було споруджено замок, оточений валом і кам’яним муром з 4-ма бастіонами.
У цьому ж році Олиці надано магдебурзьке право. За містом закріпили понад 300 ланів землі, з яких значна частина належала боярам, духовенству, а 2—2,5 лана використовувались для вигону.
Усім життям міста керував магістрат. За люстрацією 1570 року, в Олиці налічувалося 318 будинків, 19 вітряків, одна крупорушка і 6 казанів для виробництва горілки. Було 11 ремісників. Щороку в місті відбувалося п’ять ярмарків, де торгували великою рогатою худобою, кіньми, дерев’яним посудом, зерном, хлібом тощо.
Всі жителі сплачували натуральні та грошові податки. Так, податок з житла становив 5 грошів, присадибної ділянки — 4 гроші, земельного наділу лана — 20 грошів, вітряка — 24 гроші; ремісники платили по 7 грошів.
Незважаючи на привілеї, передбачені магдебурзьким правом, місцеве населення примушували виконувати додаткові повинності. Майже всі жителі, за винятком представників адміністрації і суду та незначної кількості найбільш кваліфікованих ремісників, відбували панщину в маєтку феодала по 1 —2 дні на тиждень, відробляли державні повинності — ремонтували дороги, мости, греблі, працювали на укріпленнях. Олика була замком-фортецею, на озброєнні мала 202 гармати та 6 тис. ядер. Під час російсько-шведської війни в 1706 році ці гармати Петро І наказав зняти для озброєння своєї армії. У 30-х роках XVII століття навколо міста було споруджено стіну висотою 7 м, а для в’їзду побудовано брами з бійницями. Одна з цих брам збереглась до наших днів. У 1635 році в Олиці за проектом архітектора італійця Маліверно і скульптора швейцарця Альмпелі почали зводити католицький костьол. Роботи тривали 5 років й були завершені в 1640 році.
Феодали й католицька церква весь час посилювали експлуатацію корінного населення і це викликало ненависть до гнобителів, протест проти їх сваволі. В 1594—1596 рр. оличани підтримали повстання селян і козаків, очолене Северином Наливайком. До повстанців приєдналося чимало селян і міщан Олики.
Особливо активізувалася селянська боротьба під час визвольної війни українського народу. В 1648 році козацькі загони, підтримані жителями містечка, захопили його.
В 1651 році козацькі війська вдруге обложили Олицький замок. Облога тривала кілька днів, фортеця зазнала пошкоджень. Але підійшли польські шляхетські війська, якими командував О. Конєцпольський, і козаки змушені були відступити.
На початку XVIII століття в Олиці налічувалось 1073 чоловіка.
У 1795 році, після третього поділу Польші, Західна Волинь визволилася від польсько-шляхетського панування, яке тривало кілька століть. Але життя трудящих Волині, що перебувала в складі Російської держави, майже не змінилося. Польська шляхта дістала дворянські права.
На кінець XVIII століття в Олиці було понад 300 будинків, населення —1773 чоловіка. Місто перебувало, незважаючи на самоврядування, в повній залежності від феодала Радзівілла. За своїм соціальним складом населення було неоднорідним. Тут проживали ремісники, торговці, перекупники, малоземельні селяни та міська біднота, що працювали на різних роботах. Всі вони сплачували грошові податки, виконували різні повинності, за вимогою магістрату і феодала перевозили ліс, дрова, працювали на шляхах тощо.
В цей час послаблюється національний та зникає релігійний гніт. Зменшується вплив католицького духовенства. В 1784 році в Олиці було побудовано православну церкву, при якій відкрито школу грамоти. В середині XIX століття в Олиці було збудовано ще 3 православні церкви, відкрито церковнопарафіяльну школу.
Звільнення від кріпацтва не поліпшило економічного становища трудящих Олики. Залишки кріпаччини — викупні платежі за землю, відробітки та інші побори й здирства феодалів — призвели до крайнього зубожіння селян. Проте реформа 1861 року глибоко вплинула на всю економічну систему країни, створивши передумови для розвитку капіталізму. У 70-х роках XIX століття за 9 км від містечка прокладено залізничну колію й побудовано станцію Олика. Це забезпечило розвиток ремесел і торгівлі в Олиці. У містечку створюються промислові підприємства, здебільшого кустарного типу. Серед них фабрика клею, завод для вичинки шкір, п’ять олійниць, лісопильний завод. У місті вже було 116 приватних крамниць.
В Олиці зростає населення. На початку XX століття тут налічувалося 419 дворів і проживало 5780 чоловік. Однак була лише одна церковнопарафіяльна школа, де навчалися діти заможних.
З розвитком капіталізму посилювались експлуатація і класове розшарування населення, частина якого — робітники — працювала на підприємствах, інші займалися ремеслами, селяни йшли в найми до Радзівіллів і працювали на тартаку.
Хвилі революції 1905—1907 рр. докотились до Волині. У квітні 1905 року робітники тартака організували страйк, який тривав тиждень. Війська, що були викликані властями, придушили його. Тоді ж луцький повітовий справник звертався до голови міської управи з проханням збільшити кількість поліцейських постів: селяни чинили потрави поміщицьких угідь і підпалювали маєтки.
Під час столипінської реакції більшовицькі організації переправляли марксистсько-ленінську літературу з-за кордону через Волинь. Наляканий цією подією начальник Волинського губернського жандармського управління в грудні 1910
року повідомляв, «що один з таких шляхів проходить через Берестечко — Олику — Ровно».
Велику радість жителям містечка принесла звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Вже в грудні 1917 року в Олиці було проголошено Радянську владу.
Але на початку 1918 року Олику захопили австро-німецькі окупанти, після їх вигнання — націоналістичні банди Петлюри. Навесні 1920 року сюди прийшли білополяки, встановили тут жорстокий окупаційний режим, землю повернули поміщикам й куркулям.
Трудящі Олики самовіддано боролися за владу Рад. Вони допомагали 1-й Кінній армії С. М. Будьонного, яка влітку 1920 року вигнала білополяків з Волині. Олика знову стала радянською. В місті створювались радянські установи, було встановлено робітничий контроль на підприємствах, понад 2 тис. га поміщицьких земель було конфісковано, селяни приступили до її розподілу.
Проте Радянська влада в Олиці протрималася недовго: За Ризьким договором західна частина Волині, в тому числі й Олика, опинилась під владою буржуазно-поміщицької Польщі.
Перша світова та громадянська війни завдали місту спустошень, що позначилось на його економічному становищі. Більш як на 1000 чоловік зменшилось населення. На підприємствах Олики умови праці були надзвичайно важкі: чотирнадцяти-годинний, а то й довший робочий день, низька оплата праці.
Податки, штрафи виснажували людей, залишаючи їх без засобів до існування. Селяни змушені були майже за безцінь працювати на Радзівілла, щоб заробити собі на шматок хліба. За 15—16-годинну роботу їм платили лише 50—70 грошів.
Польські власті намагалися ліквідувати українську культуру, полонізувати й окатоличити українське населення. В Олиці у 20-х роках існувало дві семирічки, навчали тут польською мовою. До того ж навчання було платним. Тому діти трудящих, які не мали змоги платити за навчання, залишались поза школою.
На низькому рівні було й медичне обслуговування населення. Дві примітивні амбулаторії (в одній з них працював лише один лікар, а в другій — фельдшер) обслуговували населення міста і гміни. Правда, в Олиці були ще один приватний лікар і фельдшер, але за медичну допомогу вони брали недоступну для трудящих плату.
Тяжкі матеріальні умови життя, політичне безправ’я викликали гнів і обурення населення, яке повставало проти експлуатації. Очолювали боротьбу комуністи, вплив яких на маси весь час зростав.
Перший осередок КПЗУ в Олиці засновано 1926 року. Його діяльність була спрямована проти воєнної пропаганди, наклепів на СРСР. Одержуючи з підпільної друкарні КПЗУ у Львові відозви, листівки та іншу літературу, комуністи Олики розповсюджували їх серед населення. Вони керували роботою культурно-освітніх товариств «Просвіти», організовували вечори молоді, на яких пропагували’ ідеї марксизму-ленінізму.
Власті буржуазної Польщі забороняли влаштовувати будь-які збори або мітинги. 26 березня 1930 року члени КПЗУ і «Сельробу» скликали в Олиці передвиборний мітинг, на який зібралося багато робітників і селян навколишніх сіл. Але поліція розігнала учасників мітингу, мотивуючи це тим, що на скликання його не було дозволу від луцького старости.
Незважаючи на розправи й арешти, діяльність комуністів і комсомольців в Олиці не припинялася. Вони розповідали трудящим правду про Радянський Союз, викривали підступні дії польського фашистського уряду та його агентури — українських буржуазних націоналістів. Все це мало великий вплив на свідомість трудящих, молоді Олики.
Рік у рік організаційно міцніли й кількісно зростали ряди комуністичної та комсомольської організацій.
У вересні 1931 року в с. Залісочому відбулася нарада комуністів Олики і навколишніх сіл, на якій організаційно оформився Олицький райком КПЗУ, секретарем його став А. С. Жовтянський. Вже в кінці 1931 року Олицька районна організація КПЗУ налічувала понад 100 комуністів.
Під керівництвом райкому КПЗУ був підготовлений селянський страйк, який розпочався у червні 1932 року. Страйкарі вимагали від властей скасування штрафів, відміни мита за в’їзд до міста на базар, зниження цін на промислові товари й підвищення цін на сільськогосподарські продукти.
Страйк тривав майже місяць і був придушений поліцією, яка прибула сюди з Луцька. Карателі чинили криваві розправи над селянами. Багатьох страйкарів кинули до в’язниці. Був заарештований і закатований поліцією активний член КПЗУ А. Беганський. Ім’ям цього славного сина польського народу в Олиці названо одну з вулиць.
Проте жорстока розправа над страйкарями не залякала трудящих. У 1934 році боротьба селян Волині розгорнулася з новою силою. Особливо гострим був виступ селян Ковельського повіту, до якого приєдналися селяни Луцького, частини Дубнівського, Ровенського, Любомльського та Володимир-Волинського повітів. В цьому страйку взяло участь майже 80 тис. селян із 130 сіл.
На початку лютого 1934 року Олицький райком КПЗУ провів конференцію активу, де розробили план підготовки й проведення страйку селян. Конференція виробила вимоги страйкарів, які в основному полягали в тому, щоб власті скасували ярмаркове мито, збільшили ціни на сільськогосподарські продукти тощо. Тут же обрано районний страйковий комітет на чолі з М. М. Патріюком. Страйкові комітети створювались у кожному селі Олицької гміни.
Страйк розпочався 14 лютого. В ньому брали участь тисячі селян. Олицький райком КПЗУ весь час керував страйком. Про кожний успіх або невдачу зразу ж повідомлялося у відозвах. Місцеві жандарми неспроможні були справитися з страйкуючими, тому 11 квітня 1934 року в Олику прибули з Луцька численні загони поліції й осадників, які розпочали криваву розправу в селах гміни й вдалися до масових арештів. Понад 270 чоловік, в тому числі майже всіх членів райкому КПЗУ, було кинуто до в’язниці.
Проте ні терор, ні ув’язнення не примусили трудящих припинити боротьбу. Так, 1 травня 1934 року тут відбулася могутня демонстрація, організована Олицькою і Котівською районними організаціями КПЗУ. До селян приєдналися робітники Ківерцівського лісопильного заводу.
Боротьба олицьких селян, що була підтримана сільськогосподарськими робітниками багатьох поміщицьких маєтків, закінчилася повною перемогою селян. У 1934 році скасували мито на в’їзд до міста, а на початку 1935 року —і плату за постій у місті, знизили ринкові збори.
Багатьма славними сторінками збагатили оличани літопис боротьби трудящих Волині за соціальне й національне визволення. Ніколи не згасало у робітників і селян прагнення до возз’єднання з Радянською Україною. Ніколи не залишала їх віра в те, що довгождана допомога прийде зі Сходу.
17 вересня 1939 року Червона Армія почала визвольний похід, щоб подати руку допомоги своїм єдинокровним західноукраїнським братам. 19 вересня Олика стала вільною. Схвильовані, з квітами в руках зустрічали трудящі міста своїх визволителів. Щасливі люди обіймали радянських бійців і командирів, міцно тиснули їм руки, розпитували про життя трудящих у Країні Рад.
Було створено революційний орган влади — тимчасове управління, до складу якого увійшли кращі представники трудового населення. Він здійснив розподіл церковної і поміщицької землі між безземельними й малоземельними селянами. Передові робітники й селяни організували робітничу гвардію, яка підтримувала в містечку революційний порядок, охороняла підприємства.
Тимчасове управління очолило підготовку до виборів у Народні Збори Західної України. Делегатом від Олики трудящі обрали активного діяча комуністичного підпілля, організатора боротьби трудящих за соціальне й національне визволення і возз’єднання з Радянською Україною А. С. Жовтянського. Радо зустріли оличани рішення Народних Зборів, а також Закон Верховної Ради СРСР, за яким Західна Україна стала складовою частиною Союзу Радянських Соціалістичних республік.