Тростянець, Ківерцівський район, Волинська область
Тростянець — село, центр сільської Ради. Розташоване за 18 км від районного центру Ківерці, на шосе Луцьк — Маневичі. Населення — 902 чоловіка. Тростянецькій сільській Раді підпорядковані села Хопнів, Острів, Лички та Йосипівка.
Тростянець — одне із стародавніх сіл області. Його назва, за переказом місцевих жителів, походить від слова «тростина». У літературних джерелах вперше про нього згадується в 1593 році
За III Литовським статутом (1588 р.) селяни Тростянця, як і інші хлібороби Волині, були повністю закріпачені і відбували постійну панщину, яка на початку 70-х років XVI століття доходила до трьох днів на тиждень з волоки. Крім того, селяни сплачували грошовий податок державі, утримували церкву та виконували різні повинності.
На початку XVII століття Тростянець був власністю князя Воронецького. Феодал займався також і розбоєм. У 1604 році він напав на Щурин, пограбував і спалив його.
У 1650 році в Тростянці, як уже в значному поселенні, було споруджено кам’яну церкву. Його жителі брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. За цей час кількість дворів у Тростянці зменшилася з 61 до 24. Частина населення при відступі українського війська відійшла разом з ним на схід, а ті, які брали участь у війні і повернулись, були жорстоко покарані князем Четвертинським, якому тоді належало село.
Становище жителів Тростянця після визвольної війни стало ще тяжчим. Розмір панщини в XVII столітті дорівнював у середньому вже 5—6 днів на тиждень від волоки. Крім того, селяни повинні були виходити на зажинки, обжинки, закоски, обкоски і платити грошовий чинш.
Великої шкоди завдав селу напад польських жовнірів у 1672 році, які пограбували населення. Нестерпним стало становище кріпаків, коли Тростянець потрапив у руки новогрудського мечника М. Балабана, який здав його в оренду пану С. Домбровському. Намагаючись одержати від маєтку якомога більше прибутків, орендар збільшив панщину, повинності і жорстоко утискував селян. Це призвело до того, що кріпаки почали тікати з Тростянця «світ за очі». Через деякий час маєток розорився, а село опустіло, про що й писав у своїй скарзі його власник.
Про факти руйнування економіки і культури Тростянця свавільними польськими жовнірами і ненаситними орендарями, а в зв’язку з цим і про зменшення населення згадується в документах і літописах тих часів. Проте вигідне географічне розташування і хороші сільськогосподарські угіддя сприяли тому, що економіка села поступово відроджувалась, а кількість населення зростала.
Після возз’єднання Волині в складі Російської держави в Тростянці було 26 дворів і жило 277 чоловік. Але становище населення і після возз’єднання лишилось тяжким. Тростянецький поміщик, як писав у 1836 році місцевий священик в Луцьке духовне управління, «у свята і в недільні дні змушує своїх кріпаків відробляти панщину». Працюючи щоденно на панщині, тростянецькі селяни не мали зовсім часу, щоб працювати у власному господарстві і воно з кожним роком все більш занепадало, біднішало. Вони терпіли від голоду і холоду. Щоб селяни не померли з голоду, тростянецький поміщик Черновський змушений був давати їм на тиждень по одному гарнцю вівсяного борошна з половою. Тих, хто не виходив на панщину, тягли на стайню і за наказом поміщика били батогами або різками по 100 і 200 ударів. Черновський довів жителів Тростянця до крайнього зубожіння і виснаження. Навіть тодішній суд, який захищав інтереси панівного класу, оштрафував поміщика за зловживання на 25 карбованців.
14 травня 1837 року, коли селяни Тростянця — Мартин і Федір Вавренки, Василь Супрунюк та Іван Матвієць пішли до Луцька з новою скаргою на поміщика, Черновський наздогнав їх і намагався повернути назад. Але селяни стягнули його з брички і побили мало не до смерті. Два роки тривало судове слідство. Селянам загрожувала довічна каторга. Але розслідуванням було встановлено, що; дійсно поміщик Черновський жорстоко знущався з них, примушував працювати на панщині весь тиждень, навіть у неділю, відбирав худобу. Тому суд обмежився тим, що засудив селян до тілесного покарання по 30 ударів батогами.
На час інвентарної реформи 1847 —1848 рр. більша частина Тростянця належала чотирьом дрібнопомісним поміщикам, які мали 74 ревізькі душі і 22 селянські двори. Найбільше кріпаків — 43 ревізькі душі і 12 селянських дворів — належало поміщику Подчаському.
Після проведення реформи 1861 року поміщицькі селяни Тростянця могли одержати за викуп 236 десятин землі, в середньому по 3 десятини на ревізьку душу, що становило пересічно по 12 десятин на селянський двір. Таким чином, селяни Тростянця, як і всієї Волині, одержали всю землю, яку раніше вони обробляли у власних господарствах. А це значить, що кращі землі, ліси залишилися у поміщиків. Розподіл землі між громадами не був рівномірним. Селяни поміщика М. Латинського одержали на дві десятини землі більше на двір, ніж селяни поміщиці Сорудницької. Також нерівномірно були розкладені і викупні платежі, за основу яких взяли оброк в сумі 394 крб., що його платили селяни поміщикам Тростянця до реформи. При обчисленні суми викупних платежів відповідно до указу 1863 року 20 проц. з суми оброку було знято, але при 6 проц. капіталізованої ренти колишні кріпаки поміщиків Тростянця мали виплатити за одержану землю 5266 крб. — значно більше, ніж тоді вона коштувала.
Крім кріпаків, у Тростянці було 50 ревізьких чоловічих душ державних селян (16 дворів), у тому числі 5 дворів городників з відставних солдатів, які не мали польової землі 3 .Державні селяни за реформою одержали 227 десятин землі, в тому числі городньої — 24 десятини, орної —132 десятини, сіножатей —71 десятину. З цього видно, що державні селяни в Тростянці забезпечувались землею краще, ніж поміщицькі селяни. Проте і державні селяни не уникли грабіжницьких викупних платежів. Щорічно їм належало вносити в державну казну по 238 крб. Далеко не всім були під силу такі платежі, що призводили до дальшого зубожіння селян.
Реформа мала грабіжницький характер. Селяни, звільнені від кріпацтва, були ошукані. Тому вони не раз вимагали скасування кабальних викупів, які прирікали їх на зубожіння і розорення.
Невдоволені реформою були і чиншовики, які жили біля Тростянця на землях поміщика Зайончковського в урочищах Смолярні і Хмелева. Три роки тривала суперечка між чиншовиками урочища Хмелева і поміщиком, що закрив їм доступ на пасовище. їх справа не раз розглядалась у губернському «присутствії» по селянських справах. Ще довше судилися з Зайончковським селяни урочища Смолярні за права викупу землі, хоч закон 1886 року про чиншовиків давав їм це право. Справа їх розглядалась в Сенаті і затягнулась аж до революції 1917 року.
Після реформи 1861 року Тростянець став волосним центром. У 1888 році тут відкрили однокласну церковнопарафіяльну школу, яку відвідувало в кінці XIX століття 30—40 дітей не тільки жителів Тростянця, а й навколишніх сіл. Половину коштів на утримання школи давали самі трудящі. Другу половину відпускала Луцька земська управа. В 1904 році було відкрито в Тростянці і сільськогосподарське училище з ремісничими класами.
Викупні платежі, податки та повинності прискорили розорення селян. На початку XX століття тут уже жило 787 чоловік і налічувалось 76 селянських дворів, серед яких третина була бідняцькими.
З розвитком капіталізму в Тростянці з’явились нові землевласники: Й. Маркович, Ф. Маєвський, А. Мальцева, С. Соколова, яким разом належало 420 десятин кращої землі. Великим землевласником була і церква, яка мала 108 десятин землі.
Відгуки революційних подій 1905—1907 рр. в країні докотились і до Тростянця. Серед його жителів посилились чутки, що поміщицькі землі і ліси будуть роздані селянам. Вони почали явочним порядком пасти худобу у державних і панських лісах й на сіножатях, брати дрова. Піп Прокопович у церкві і на сходках закликав селян своєї парафії не слухати зачинщиків смути, дотримуватись законів і розпоряджень царських властей. Але це не допомагало.
Сподівання селян на одержання поміщицької землі не виправдались. Столи-пінська аграрна реформа сприяла ще більшому розшаруванню в селі і загостренню класових протиріч. Жити біднякам ставало ще тяжче. Тому в 1911—1913 рр. з Тростянця емігрувало в Америку 30 чоловік.
Перша світова війна завдала великої шкоди селу. Частина населення Тростянця евакуювалась у східні губернії. Чимало селянських дворів пограбували, спалили в 1915 році німецько-австрійські війська, що вдерлися сюди. В результаті Луцького прориву в 1916 році російські війська звільнили село від окупантів.
Тростянець став прифронтовим селом. У 1917 році його жителі разом з солдатами, які стояли тут, брали активну участь у боротьбі за владу Рад після Лютневої революції. Перемога збройного повстання в Петрограді в жовтні 1917 року сприяла встановленню влади Рад і в Тростянці. Житель села М. Л. Федоров брав участь у Жовтневому збройному повстанні, охороняв Смольний. У листопаді 1917 року солдати-більшовики розповіли селянам про ленінський Декрет про землю. Утворився ревком, який почав ділити поміщицьку землю і майно. У січні 1918 року прибув у село у відпустку солдат М. Л. Федоров, який взяв активну участь у зміцненні Радянської влади на селі. Ці події залишили у свідомості людей глибокий слід. Селяни Тростянецької волості не припинили боротьби за землю і після окупації її австро-німецькими загарбниками в лютому 1918 року. Лісник Тростянецького лісництва писав у червні 1918 року луцькому повітовому старості, що в лісництві цілими днями триває рубка лісу і випасання худоби. Селяни не припинили рубки лісу і випасання худоби і після оголошення обов’язкової постанови губернського старости, заявляючи, що «пасли і пасти будемо, рубали і рубати будемо і ніяких чужих урядів не визнаємо». Повітові власті нічого не могли вдіяти, просили губернського старосту прислати загін кінної поліції для утихомирення селян, які «поводяться так, як і при більшовиках».
Радо зустріли трудящі Тростянця воїнів Червоної Армії в серпні 1920 року. Негайно тут було створено ревком і комітет незаможних селян. До складу ревкому ввійшли Д. І. Вишневський (голова), М. Д. Кузьмич і С. Л. Паращук. Комнезам очолив Я. М. Смолярчук. Ревком і комітет незаможних селян подавали значну допомогу частинам Червоної Армії і стали готувати розподіл поміщицької і церковної земель.
Після укладення Ризького мирного договору західноукраїнські землі опинились під владою буржуазно-поміщицької Польщі. Тростянець став адміністративним центром гміни. В селі розташувалась гмінна управа, в якій працювали польські чиновники, а також поліцейський відділок (постерунок).
За часів буржуазно-поміщицької Польщі українське населення зазнавало соціального і національного гніту. Селянство страждало від страшного безземелля і безправ’я. Майже половина кращих земель належала поміщикам, які повернулися, і церкві. Крім того, польський уряд оселив у Тростянці 8 осадників, які одержали по 20—30 га за рахунок зменшення селянських наділів, що значно урізало і без того мізерні ділянки місцевого населення. Сваволя поміщиків виявлялася у позбавленні селян сервітутних прав, якими вони володіли ще здавна. Так, поміщик Зайончковський у 1927 році позбавив селян цих прав. Лише в січні 1939 року, після 10 років судової тяганини, було вирішено відшкодувати їм втрачені сервітути.
У вересні 1931 року частина господарств Тростянця виявила бажання виділитись на хутори. Земельний комісар, що прибув з Луцька, запроектував провести комасацію на площі 205 га. Ті селяни, які мали менше як по 5 га землі, щоб виділитись на хутори, повинні були докупити її у пана Маєвського.
В результаті проведення комасації в Тростянці виділилося на хутори тільки 50 господарств. Решта ж малоземельних селян, що не мали змоги платити за землю, відмовились від збільшення своїх наділів і проведення комасації. Таким чином комасація не врятувала селян від зубожіння.
Високі монопольні ціни на промислові товари, непосильні податки, лихварство руйнували дрібні селянські господарства.