Цумань, Ківерцівський район, Волинська область
Цумань — селище міського типу, центр однойменної селищної Ради. Розташована за 46 км від райцентру та за 7 км від залізничної станції Цумань. Населення — 5900 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Кадище і Карпилівка.
Через селище протікає річка Путилівка. З усіх боків Цумань оточена сосновими і мішаними лісами. Грунти піщані.
Вперше в історичних джерелах Цумань згадується в 1557 році1. Тоді тут налічувалося 14 дворів, з них 6 — на той час ще не закріпачених селян, 8 дворів належали збіднілим селянам-городникам, які за користування невеличкими земельними ділянками (городами) платили щороку по 4 гроші, а також натуральний податок. У 1583 році Цумань була власністю князя С. Радзівілла. Тоді тут діяли 2 млини і 5 рудень по видобуванню болотної залізної руди. Населення Цумані займалося хліборобством, скотарством, смолокурінням, теслярством, бондарством, виготовленням речей домашнього вжитку як для власних потреб, так і на продаж. Розвиток ремесел і торгівлі сприяв зростанню кількості населення. В першій половині XVII століття в селі вже налічувалося 90 димів 3. В адміністративному відношенні Цумань входила до складу Олицької волості.
Село оточували великі лісові масиви, непролазні хащі, тому тут переховувалося багато селян-утікачів. У цих лісах під час селянсько-козацького повстання 1594—1596 рр. базувалися загони С. Наливайка. Серед повстанців було багато жителів Цумані. 1651 року через село проходили війська Богдана Хмельницького. Під час Північної війни в Цумані побували частини російських військ. У 1709 році поблизу Цумані робив перепочинок Петро І.
Становище жителів Цумані у другій половині XVII століття та у XVIII столітті було надзвичайно тяжким. Селяни відбували панщину по 3—4 і навіть більше днів на тиждень, а також численні повинності, найважчими з яких були шарварки — повинність по будівництву шляхів, мостів, гребель, панських будинків. Крім того, селяни платили подимне, натуральний податок за користування мізерними наділами піщаного поля, за право збирати мед у лісах тощо. Тяжкий феодальний гніт, виснажлива праця призводили до цілковитого розорення селянських господарств. Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, частина селян тікала в південні степи України, в Бессарабію.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Цумань у складі Волині відійшла до Росії. Послабився національний гніт, але ненависна панщина залишилася. Крім поміщика, великим землевласником була церква, якій в першій половині XIX століття належало понад 70 десятин землі, яку теж обробляли селяни. Кріпаки були зовсім безправні. Поміщик міг покарати їх, продати, обміняти на собак. Все це було причиною того, що втечі селян не припинялися, і напередодні реформи 1861 року в Цумані налічувалося всього 47 дворів, 393 жителі.
Не набагато змінилося становище селян після проведення реформи і скасування кріпацтва. Кращі землі залишились у магната Радзівілла, а селянам були відведені піщані, супіщані, болотисті або й зовсім непридатні для обробітку землі. Сервітути майже повністю зберегли поміщикові його власність на ліси, луки й пасовища. Викупні платежі за землю, виплата недоїмок, різні відробітки у князівських маєтках та інші побори й здирства призводили до дальшого зубожіння селян. У своїй скарзі до генерал-губернатора у травні 1878 року вони писали, що заміна натуральних податків- грошовими не поліпшила їх життя, і воно нітрохи не легше, ніж за кріпацтва. «…На цей час,— скаржилися селяни,— нас так притиснено з усіх боків, що кожен мусить купувати хліб для харчування… Гірке і злиденне життя наше, бо земля, якою користувалися діди й прадіди наші, навіть після запровадження інвентарної реформи, перейшла до поміщика».
Доведені до розпачу, селяни від жалоб і петицій переходили до відкритих виступів проти своїх визискувачів. Вони зволікали виконання різних розпоряджень князівських управителів, прикажчиків та офіційних властей, чинили потраву панських пасовищ, рубали панський ліс. Згодом їх виступи набрали більш організованого характеру. Так, у грудні 1904 року селяни вчинили масову порубку лісу у володіннях князя Ф. Радзівілла. У зв’язку з цим відбулася сутичка між селянами й поліцією, яка розправилася з «непокірними».
В роки першої російської революції 1905—1907 рр. боротьба селян Цумані за свої права стає рішучішою, чому значною мірою сприяла агітація, що її проводили члени Луцької групи Російської соціал-демократичної робітничої партії. На початку 1905 року в селі була розповсюджена прокламація «До всіх робітників і робітниць Житомира», яка закликала трудящих іти на останній штурм самодержавства, вщент розбити царський престол. У листопаді 1905 року селянські виступи в Цумані набрали такого розмаху, що навіть посилені наряди поліції не могли нічого вдіяти. Заворушення селян було придушене тільки тоді, коли власті прислали на допомогу роту солдатів.
Побоюючись за долю своїх лісних і земельних володінь, які в 1907 році в Цумані досягли 24 380 десятин, олицький князь Ф. Радзівілл переніс сюди центр управління своїми маєтками (із штатом управителів, наглядачів, об’їждчиків). Того ж року в Цумані закладено найбільший на Волині тартак, що теж належав князеві.
В роки перед першою світовою війною становище значної частини селян погіршало. Виникали нові господарства, наділи, одержані після реформи 1861 року, були поділені й переподілені. Збільшилась кількість бідняцьких господарств. За період з 1907 до 1913 року земельні володіння Радзівіллів у Цумані зросли за рахунок розорених селян на 1370 десятин. У володінні сільської громади в 1913 році залишилося 1465 десятин землі.
Розорені селяни і дрібні ремісники йшли на лісорозробки і на тартак, але й тут їх чекали тяжка виснажлива праця, визиск, а нерідко й каліцтво. Робочий день узимку тривав по 10—12 годин, а влітку ще більше.
Під час першої світової війни через Цумань і сусідні села — Башлики, Карпилівку та інші — проходила лінія фронту. Поблизу Цумані в боях з австро-німецькими військами брав участь молодший унтер-офіцер 326-го піхотного Білгорайського полку В. І. Чапаев, легендарний командир дивізії часів громадянської війни.
З надією на краще майбутнє сприйняли трудящі села звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Робітники тартака разом з революційно настроєними солдатами частин, розташованих у районі Цумані, створили в листопаді 1917 року революційний комітет робітничих і солдатських депутатів, який наприкінці грудня проголосив у селі Радянську владу. Але в лютому 1918 року Цумань захопили кайзерівські війська. Після краху німецької окупації на Україні село, як і вся Волинь, у 1920 році опинилось під владою буржуазно-поміщицької Польщі.
З 1920 року по 1939 рік Цумань належала до Сильненської гміни Луцького повіту. За даними польської статистики, на 30 вересня 1921 року в селі налічувалося 204 житлові будинки і 1141 житель. Найкращі земельні угіддя, луки, пасовища й ліси, як і раніше, належали сім’ї олицького князя Януша Радзівілла, куркулям та польським осадникам. Князівська сім’я мала в Цумані понад 1000 га орної землі і 26 тис. га лісу. Більшість селян залишалась малоземельною. В 1939 році на 440 селянських дворів припадало всього 600 га орної землі, причому селянська земля була значно гірша за поміщицьку.
Постійна загроза голоду і тяжке економічне становище змушували сільську бідноту йти в кабалу до князя або до куркулів. Частина селян на умовах так званої здольщини за невелику частку врожаю обробляла своїм реманентом поля багатіїв. За мізерну плату понад 200 селян змушені були працювати по 10 і більше годин на добу на князівських підприємствах — тартаку, смолокурнях, скипидарні і дистилярні, а також на лісорозробках. За найменшу провину чи вияв протесту трудящих били. Важким тягарем на плечі селян лягали численні податки. Так, за десятину орної землі, луків або городу вони платили 10 злотих, за вола чи корову — 2 проц. їх вартості, за теля — 10 злотих, за вівцю чи козу — 6 злотих, за свиню — від 6 до 8 злотих. Місцевий податок на «самоврядування» становив 100 проц. поземельного. Крім того, вони сплачували маєтковий податок, податок за коня, птицю, собаку та інші. Разом з тим селян примушували відбувати так звані шарварки — неоплачувані шляхові повинності — та інші примусові роботи на користь держави.
Жорстокий соціальний гніт доповнювався національним. Незважаючи на протести батьків, викладання в школі провадилося польською мовою. Так, у серпні 1926 року 160 селян Цумані надіслали листа на ім’я міністра освіти, де вони писали: «Ми, жителі села Цумані, української національності, в сім’ях наших і щоденному поводженні користуємось українською мовою, діти наші розмовляють вдома і поза домом по-українському. Українська мова є рідною мовою нашою і наших дітей. У Цумані є 250 українських дітей. Для них просили ми в минулому році українську школу. Хоч ми її вимагали, хоч ми намагалися вносити відповідні заяви і декларації, не дано нам цієї школи».
Трудящі Цумані дедалі рішучіше виступали проти своїх гнобителів. Ідея про возз’єднання з Радянською Україною все глибше проникала в їх свідомість. Цуманські комуністи разом з членами місцевої організації «Сельробєдність» провадили велику агітаційну роботу серед населення. Разом з польськими комуністами вони використали передвиборну кампанію 1930 року для викриття колонізаторської політики польського уряду. Зокрема, провели в селі багатолюдний передвиборний мітинг, який пройшов під лозунгами: «Геть фашистський уряд Пілсудського!»,«Хай живе пролетарська революція!», «Хай живе возз’єднання Західної України з Українською Радянською Республікою!». Під лозунгами посилення боротьби проти фашизму, за зміцнення пролетарської солідарності і підтримки Радянського Союзу пройшла також масова першотравнева демонстрація в 1931 році.
Робітники й селяни підтримували всі заходи, що їх здійснювали комуністи. Вони розповсюджували листівки, заклики, прогресивні газети «Сель-Роб» і «Сила». Незважаючи на залякування, переслідування і терор властей та поліції, дні революційних свят в Цумані в тій чи іншій формі відзначалися щороку. Однією з таких форм було вивішування плакатів, транспарантів, розповсюдження листівок і відозв. Так, в день XVI роковин Великого Жовтня в селі були розповсюджені листівки,, які закликали до боротьби за визволення західноукраїнських земель від окупантів.
У 1934 році трудящі Цумані взяли активну участь у двомісячному страйку селян Олицької гміни. Вони створили страйковий комітет і загін самооборони для захисту від поліції. І коли поліція з’явилась у Цумані, проти неї виступило «майже 500 селян, озброєних камінням і дрючками». Все ж поліції вдалося розігнати селян і заарештувати найбільш активних учасників цього страйку. Значну допомогу селянам подавали робітники місцевого тартака. Вони підтримували вимоги селян, брали участь у сутичках з поліцією.
Не припинялась боротьба трудящих Цумані за поліпшення свого становища і в наступні роки. Вони відмовлялися від сплати податків, розповсюджували комуністичні листівки тощо. Заповітною мрією жителів села було возз’єднання з Радянською Україною і встановлення Радянської влади.
Восени 1939 року ця мрія здійснилась. 18 вересня населення Цумані радісно зустрічало воїнів Червоної Армії. Одразу після визволення в селі було обрано тимчасовий комітет на чолі з комуністом Д. Гламаздою. Комітет націоналізував 26 тис. га лісу, 1000 га орної землі, луки, пасовища, озера, тартак, житлові будинки багатіїв. Багато селянських сімей переселилося в князівські та куркульські будинки, їх забезпечили паливом. На базі тартака було створено лісопильний завод. Діяли також маслозавод, крупорушка та інші дрібні підприємства. 1000 га орної землі, що належали раніше Радзівіллу, розподілили між безземельними і малоземельними селянами. 22 жовтня 1939 року в урочистій обстановці трудящі Цумані віддавали свої голоси за кандидатів у депутати до Народних Зборів. Своїм депутатом цуманці обрали колишнього члена КПЗУ В. І. Сищука.
Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 року Цумань стала районним центром.