Клімат і рельєф Волинської області
Волинська область розташована на північному заході Української РСР. Центр області — місто Луцьк. На півдні вона межує з Львівською, на сході — з Ровенською областями УРСР, на півночі — з Брестською областю БРСР, на заході області проходить державний кордон СРСР з Польською Народною Республікою. Площа області — 20,2 тис. кв. км, населення — 981,4 тис. чол., густота — 49 чол. на 1 кв. км. Українців — 94,6 проц., росіян — 4,2 проц., решта — представники інших національностей. В містах проживає 32,8 проц. населення, в селах — 67,2 процента.
Область утворено 4 грудня 1939 року після возз’єднання Західної України з Українською Радянською Соціалістичною Республікою. Область поділяється на 15 адміністративних районів. В її межах 10 міст, в т. ч. З міста обласного підпорядкування (Ковель, Луцьк, Нововолинськ), 21 селище міського типу, 308 сільських Рад, яким підпорядковано 1077 сільських населених пунктів.
За природними умовами область поділяється на три зони: північнополіську, південнополіську та лісостепову. Північнополіська зона, що займає 3/4 території області,— це плоска низовина, яка в районі Ковеля і Любомля має невеликі підвищення. Тут багато лісів, чагарників, боліт і торфовищ. Південнополіська і лісостепова зони області мають хвилястий рельєф, розташовані вони переважно на Волино-Подільській височині.
В області багато рік та озер. По річці Західному Бугу проходить державний кордон СРСР з Польською Народною Республікою. Ріки поліської частини області (Прип’ять, Турія, Стир, Стохід) мають низькі береги і весною широко розливаються, утворюючи численні протоки. Майже всі річки багатоводні, місцями глибокі, мають сплавне і деяке транспортне значення. Озера, яких в області налічується понад 220, багаті рибою. У верхів’ях річки Прип’яті є група озер, серед них — озеро Світязьке (одне з найбільших на Україні), а також Пулемецьке, Люцемір, Перемут, Біле, Турське, Оріхове та інші.
Близько 22 проц. території області вкрито лісами. Тут ростуть переважно сосна (45 проц.), дуб (25 проц.), а також вільха, береза, осика, граб, ялина, ясен, клен та інші породи.
Тваринний світ представлений оленями, лисицями, дикими свинями та козами, лосями, зайцями, вовками, рисями, куницями, борсуками. У ріках водиться нутрія, щур водяний, видра річкова, ондатра, велика кількість дикої водоплавної птиці.
В лісостеповій зоні — здебільшого опідзолені темно-сірі грунти. Місцями зустрічаються глибокі чорноземи. У поліській зоні — дерново-підзолисті, дернові та болотяні грунти, в середній смузі — дерново-підзолисті в комплексі з перегнійно-карбонатними. Болотяні і торфові грунти займають до 20 проц. площі області. Ведуться великі меліоративні роботи по їх осушенню.
З корисних копалин найбільше значення мають поклади кам’яного вугілля, що залягає потужними шарами в південно-західній частині області на глибині 300 — 500 м, торфу, великі масиви якого є в поліській частині області; багато тут і крейди, керамічної та гончарної глини, піску, вапняку.
Клімат області помірно-континентальний. Зима м’яка. Середня річна температур 21 +7,2°, липнева +19, січнева —4,8°. Кількість опадів досягає 550—600 мм на рік, більшість з них випадає влітку. Грунтово-кліматичні умови області сприяють вирощуванню високих урожаїв зернових — пшениці, жита, ячменю, гречки та технічних культур — цукрових буряків, льону-довгунця і картоплі.
Археологічні матеріали свідчать, що територія області була заселена стародавніми людьми в добу пізнього палеоліту (близько 15 тис. років тому). Залишки мисливських стоянок того часу виявлені в північній частині області — біля Каменя-Каширського, Невіра, Люб’язі. В добу неоліту (IV тисячоліття до н. е.) в південній частині Волині жили племена, які вели вже осілий спосіб життя, займалися мотичним землеробством і домашнім скотарством, значне місце в їх житті займало також і мисливство. Залишки їх поселень і поховань досліджені в Луцьку та Баєві.
В епоху міді-бронзи (III—II тисячоліття до н. е.) на території теперішньої області жило кілька різних груп племен, які приходили на зміну одна одній. В першій половині III тисячоліття до н. е. Волинь заселяли землеробсько-скотарські племена, що мали в матеріальній культурі деякі спільні риси з населенням Середнього Подунав’я. Залишки їх поселень досліджені біля села Зимного, а поховання — поблизу Амбукова, Сьомаків. Згодом у західній частині області, зокрема в Побужжі, жили племена, поширені, в основному, в Центральній Європі (культура лійчастого посуду). Біля сіл Зимного, Лежниці, Кречева, Литовежа та в інших місцях існували їх укріплені поселення.
Наприкінці епохи міді, в добу ранньої бронзи (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.) на території області жило населення, що входило до складу великої групи племен, поширених на території України і Середньої Європи (культура шнурової кераміки). їх поселення знайдені біля Одерад, Торчина, Коршова, Ставка, Городка, Горячева та інших сіл. У другій половині II тисячоліття до н. е. територія області була досить густо заселена осілими племенами т. зв. комарівсько-тшинецької культури, поширеної в північній лісостеповій смузі України та суміжних районах Польщі. їх поселення і могильники виявлені в Луцьку, Одерадах, Ставку, Гіркій-Полонці, Перську, Шепелі. Дослідники вважають ці племена предками праслов’ян.
У І тисячолітті н. е. на Волині жили східнослов’янські племена. Крім того, в цей час сюди проникали окремі групи населення з Прибалтики, як про це свідчить могильник у Любомлі. У племен того часу були розвинуті орне землеробство і скотарство, ремесла виділяються в самостійні галузі, що посилило процес майнового розшарування; про це свідчать, зокрема, монетно-речові скарби, знайдені біля сіл Ласкова, Борочича, Качина та інших. Згадані скарби одночасно підтверджують зв’язки місцевого населення з Північним Причорномор’ям, провінціями Римської імперії та Прибалтикою. Найкраще досліджені слов’янські пам’ятки VI—VII століть біля сіл Лежниці, Великого Боратина і, зокрема, повністю розкопане городище поблизу села Зимного. Тут виявлено рештки земляних і дерев’яних укріплень, наземних споруд, а також велику кількість знарядь праці та інших виробів із заліза та кольорових металів. Згідно з пізнішими літописними даними, на Волині жили племена дулібів, бужан і волинян.
В VI—VII століттях дуліби вели тривалу боротьбу з аварами, які оселилися в Подунав’ї і намагалися поневолити слов’янські племена. Про цю нелегку для слов’ян боротьбу свідчать літописи та матеріали з городища в селі Зимному.
Зовнішня небезпека примушувала дулібів, бужан і волинян селитися поблизу міста Волині, від якого, напевно, дістала назву і Волинська земля. Місто Волинь було розташоване на лівому березі Західного Бугу, в районі гирла річки Гучви. В середині IX століття воно вже було значним містом.
В межах області виявлено близько 60 археологічних пам’яток часів давньої Русі — укріплених городищ (Борисковичі, Шепель, Усичі, Коршів, Любомль тощо), селищ і курганних могильників (Борохів, Вишнів, Лище та інші).