Голоби, Ковельський район, Волинська область
Голоби — селище міського типу Ковельського району. Розташоване на півдні Волинського Полісся, за 25 км від Ковеля. Залізнична станція на залізниці Луцьк—Ковель. Через Голоби проходить автомагістраль Київ—Брест. Населення — 3605 чоловік.
Голобській селищній Раді підпорядковані населені пункти: Бруховичі, Вівчицьк, Калиновник, Нужель, Погиньки.
На північ і північний схід від селища простягнувся Голобсько-Мельницький горб, утворений товщами крейди, які подекуди сягають більше 100 метрів. Околиці теперішнього селища були заселені ще в добу бронзи (II тисячоліття до н. е.), про що свідчать знахідки крем’яних виробів.
В історичних джерелах Голоби вперше згадуються в середині XVI століття, коли вони входили до складу Мельницької волості разом з Бруховичами, Козлиничами і були підпорядковані Луцькому замку. В описі Луцького замку за 1545 рік говориться: «на будівництво містка фортеці дерево возять із Мельницької волості люди господарські по імені Козлиничі, Бруховичі і Голоби». В тих же документах записано, що селяни цих сіл мусили «виконувати службу з возом і сокирою». У XVI столітті Голоби з Мельницею і Бруховичами стали володіннями Польщі, В 1544 році король Сигізмунд І передав Голоби своїй дружині Бонні, яка володіла ними до 1557 року. В 1573 році власниками Голобів стали Варвара Козинська і Юрій Збаразький, які мали там два фільварки з 61 двором, з них 22 двори городників. У той час селяни Голобів були повністю закріпачені. Феодал мав необмежену владу над кріпаками. Він міг безкарно убити або скалічити селянина. Кріпаки відбували панщину по три дні на тиждень, платили ренту і державні податки, утримували церкву і виконували ще різні повинності. Городники, що не мали польових наділів, займалися ремеслом, відбували панщину один день на тиждень.
Голобчани не мирилися з свавіллям шляхти. В період походу військ Богдана Хмельницького (1648 р.) вони вступали до повстанських селянських загонів, що діяли під Ковелем, і громили своїх гнобителів. Голоби та інші села були спустошені польською шляхтою, що мстилася за свої поразки. «Край цей став безлюдним, — каже сучасник,— земля порожня, невпорядкована, не видно було ні міст, ні сіл — тільки поле і попіл».
Після визвольної війни експлуатація селян посилилась. Шляхтич Богошевський брав з голобчан подимне і подушне, грішми і натурою, крім того, примушував їх відробляти панщину, яка доходила вже до чотирьох—п’яти днів на тиждень з господарства.
В роки російсько-шведської війни (1700—1721 рр.), коли там у 1708 році з’явилось шведське військо, голобчани чинили запеклий опір, за що шведи в 1708 році спалили село дотла. Старі Голоби були розташовані за 3 км на північ, в районі Стахора. Тепер на цьому місці можна знайти лише уламки цегли та інші ознаки поселення людей. Після війни серед лісу, вздовж старого тракту Ковель—Мельниця, голобські селяни почали споруджувати собі житла, закладати основу сучасних Голобів.
На початку XVIII століття село належало шляхтичам Єрузальським. При Юзефі Єрузальському (1711 —1728 рр.) був тут побудований римський католицький костьол в стилі барокко. У другій половині XVIII століття в центрі старовинного парку розмістився палац шляхтичів Вільгів. Тепер від нього залишився лише земляний насип. У парку була ділянка, обнесена високим частоколом, де вільно бродили дикі звірі. Тому ту частину парку довго іменували звіринцем. Про колишню велич та розкіш магнатів Вільгів свідчить кам’яна башта, яка служила раніше в’їзною брамою до палацу, та двоповерховий будинок другої половини XIX століття. В 1783 році в Головах звели церкву.
У рік возз’єднання Волині (1795 р.) у складі Росії в Головах налічувалось 90 дворів і 615 жителів. Національний і релігійний гніт українського населення після возз’єднання послабився. Це сприяло патріотичному піднесенню голобчан під час Вітчизняної війни 1812 року. Села Голобської волості були тоді переповнені французами, саксонцями, баварцями, угорцями, які грабували населення. Ними командував генерал Шварценберг, головна квартира якого містилась в Головах. У Головах загарбники спустошили і перетворили в стайні навіть церкви. Борючись за своє визволення, голобчани вливались в російську армію, а також допомагали їй продовольством, фуражем, кіньми і підводами. В районі села (між Радошиним, Головами і Нужелем) відбувся запеклий бій. Могили, що збереглися, — німі свідки тих подій. Там поховані і жителі Голоб, що виявили високий патріотизм і віддали своє життя в боротьбі проти ворога.
Зміна власників Голобів не поліпшила становища населення. Предводитель повітового дворянства Божедар-Подгороденський, що мав тут 3 тис. десятин землі у першій половині XIX століття, нещадно експлуатував кріпаків, цинічно заявляючи: «Я з вас шкуру буду дерти, щоб скоріше повернути витрачені кошти за маєтки».
Під час реформи 1861 року в Головах кожен із 98 дворів був наділений землею, яку селяни повинні були викупити. Як і до реформи, власниками кращих земель залишилися поміщики. На початку XX століття 3504 десятини землі навколо Голобів належало трьом поміщикам.
Високі викупні платежі за одержану землю важким тягарем лягли на плечі зубожілих селян. Мізерного врожаю, який збирав селянин на своїй злиденній ниві, часто не вистачало для того, щоб прогодувати сім’ю. Селяни змушені були йти в кабалу до куркулів або найматися на підприємства, які виникали на Волині. Частина селян знаходила собі заробіток на будівництві залізниці Ковель—Луцьк, яка прокладалася через Голоби. У 1876 році тут було споруджено станцію.
Тяжке підневільне життя трудящих штовхало їх на боротьбу. Жадібно прислухалися вони до слів ленінської правди, коли на початку XX століття сюди потрапляла газета «Искра». Кілька примірників цієї газети передала демократично настроєному волосному писарю Середзінському Леся Українка, яка зупинялася в Головах, повертаючись із Києва до Колодяжного. Газети потрапили до залізничників, а ті в свою чергу читали їх декому з селян.
Одним із перших, найбільш організованих виступів трудящих проти гнобителів була їх участь у загальному всеросійському страйку залізничників у жовтні 1905 року. До залізничників тоді приєдналися селяни навколишніх сіл. Але уряд цей страйк придушив. Весною 1906 року залізничники станції Голоби знову застрайкували, вимагаючи від адміністрації скорочення робочого дня і зниження норм виробітку. Крім економічних вимог, страйкарі висунули і політичні. Страйк підтримали робітники сусідньої станції Переспа. Адміністрації з допомогою поліції вдалося придушити страйк. Його організаторів — М. Ф. Наумчика і С. Кудацького — заарештували і вислали за межі Волинської губернії, а К. А. Мартинюка звільнили з роботи.
Наляканий страйками і заворушеннями селян, царизм різко збільшив число «охоронців порядку». Якщо до 1905 року в Головах було 5 стражників, то після революції їх стало більше 30.
Після першої російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. в Голоби проникає революційна і прогресивна література, зокрема більшовицька газета «Пролетарій». Пізніше, у квітні 1909 року, на станції Голоби було конфісковано вантаж, у якому була виявлена політична література.
Великих руйнувань завдала Голобам перша світова імперіалістична війна. Під час військових дій тут було зруйновано 103 житлові будинки. Поля вкрилися траншеями, дротяними загорожами, уламками металу, заросли бур’янами. У 1915 році населення з прифронтової смуги евакуювалося до Курської, Харківської та інших губерній, де і перебувало аж до укладення Брестського миру.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції селяни, що повернулись додому, хотіли розпочати будувати нове життя, але на перешкоді цьому стали австро-німецькі окупанти, а пізніше білополяки. Коли Голоби захопила буржуазна Польща, на населення було накладено податок, враховуючи і навіть ті 400 десятин, які нікому не належали.
В результаті переможного наступу Червоної Армії в липні 1920 року Голоби були визволені від окупантів. Тут утворився ревком на чолі з І. Р. Янком, а в селах Голобської волості — комітети бідноти. Організаторами їх були П. Я. Копанчук, І. Г. Книш, Є. Я. Котов, Ф. Д. Байда. Комітети бідноти почали ділити майно, поміщицьку та церковну землю між селянами. Але їх діяльність була припинена новим наступом білополяків, які відтіснили війська Червоної Армії і у вересні—жовтні 1920 року знову захопили більшу частину Волині.
В перші роки окупації Голобів ревком перейшов у підпілля і продовжував роботу. Під час підготовки до виборів у сейм у 1922 році Є. Я. Котов часто виступав на зборах виборців, тавруючи політику загарбників, закликаючи селян голосувати за депутатів блоку національних меншостей, які виражали інтереси поневолених. За це він був заарештований і ув’язнений.
Пропаганду революційних ідей серед голобчан у ті роки проводили також посли до сейму М. Луцькевич і А. Пащук. У донесенні волинському воєводі від 29 вересня 1923 року повітовий староста повідомляв, що 21 вересня в Головах відбувся мітинг, на якому Пащук виступив із промовою, в якій викривав політику буржуазного уряду, що відбирав землю в українських селян і наділяв нею осадників. Після мітингу А. Пащук разом з членами підпільного ревкому провів у хаті І. П. Зуба нараду, допоміг налагодити зв’язки з підпільниками Луцька, які надсилали голобчанам радянські газети, журнали та іншу нелегальну літературу.
Голобчани вшанували пам’ять В. 1. Леніна, зібравшись 27 січня 1924 року на збори. Промовець, який виступив з повідомленням про тяжку втрату, відзначив, що В. 1. Ленін дуже багато зробив для справи трудящих, що зерна, кинуті великим вождем і учителем, вже глибоко вкорінились у масі народній.
Після цих зборів відбулося таємне засідання членів ревному. На ньому був присутній член ЦК КПЗУ Г. В. Іваненко, який допоміг реорганізувати ревком в райком КПЗУ. До складу райкому увійшли П. Я. Копанчук, І. П. Зуб, Т. 3. Возний.
З ініціативи Г. В. Іваненка та членів райкому КПЗУ в Головах, Битні, Радошині, Углах, Старому Мосирі, Поповичах, Нужелі, Бруховичах, Вівчицьку утворились осередки КПЗУ, КСМЗУ, налагодилися зв’язки між ними. В грудні 1924 року в Голобському райкомі було вже 20 осередків, які об’єднували 80 членів КПЗУ. Партійні і комсомольські осередки мали великий вплив на діяльність легальних організацій «Просвіти», «Сельроба» та інших. Підпільники розповідали селянам про життя в СРСР, читали газети, журнали, листівки та іншу заборонену політичну і художню літературу. Вони виступали проти соціального і національного гніту, агітували за впровадження навчання рідною мовою, закликали бойкотувати виступи білоемігрантів, які розпалювали національну ворожнечу серед населення. В дні революційних свят підпільники вивішували червоні прапори, транспаранти, організовували мітинги і демонстрації, розповсюджували листівки, брошури, нелегальну літературу.
Трудящі підтримували вимоги комуністів. Так, під заявою до сейму з проханням навчати в школі дітей українською мовою підписалося кілька десятків селян. Буржуазні власті побачили в цьому вияв непокори і поліція влітку 1925 року оштрафувала 46 селян, які підписали заяву. Непосильними штрафами уряд намагався примусити трудящих відмовитися від своїх вимог.
Населення співчувало підпільникам, переховувало їх. Усе ж поліції з допомогою провокаторів удалося натрапити на слід найактивніших організаторів революційного підпілля. У квітні 1925 року П. Я. Копанчука, І. П. Зуба та інших було заарештовано, а потім засуджено на три роки ув’язнення.