Колодяжне, Ковельський район, Волинська область
Колодяжне — село, центр однойменної сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Будище і Волошки. Розташоване за 8 км на схід від районного центру і найближчої залізничної станції Ковель, обабіч шосе Ковель—Луцьк, в одному з мальовничих куточків Волині. Населення — 637 чоловік.
В центрі села були два великі колодязі (один з них зберігся і досі); їх вода славилася чудовими смаковими якостями. Проїжджі зупинялися тут, щоб напитися. Мабуть, саме тому й поселення назвали Колодяжним.
Феодали накладали на колодязі мито. Вперше Колодяжне згадується в документальних джерелах 1583 року у зв’язку з перебуванням на Волині князя А. М. Курбського, який у Лівонську війну зрадив царя, перейшовши на бік ворога. Ще 1564 року польський король Сигізмунд Август «за особливі заслуги» перед Польщею передав йому Ковельську волость, куди входило й Колодяжне.
На 1583 рік у селі проживало близько 40 чол. населення, в т. ч. З родини ремісників. Жителі обробляли 5 ланів землі.
Подаровані села Курбський розподілив між своїми прибічниками. Колодяжне дісталося В. Кушникову та Г. Кайсарову.
Після смерті Курбського 1583 року претендувати на село почав колишній його власник Матієвський. Він просив володимирський земський суд повернути йому Колодяжне, а також утримати із В. Кушникова та Г. Кайсарова всі прибутки, які вони одержали за роки володіння селом. Однак польський король приєднав село до своїх володінь. 2 липня 1590 року він передав Колодяжне в тимчасове користування шляхтичеві А. Фірлею, який негайно прибув сюди, щоб оголосити волю короля, і наказав селянам коритись тільки йому. Коли В. Кушников та Г. Кайсаров пред’явили своє право на це володіння, А. Фірлей загарбав Колодяжне силою.
Міжусобна боротьба за Колодяжне спустошувала село, згубно позначалася на становищі його жителів. Переможці часто захоплювали селян у полон. Всі збитки, заподіяні феодальними чварами, лягали на плечі селян. Зростали різні платежі й повинності, село занепадало. Так, якщо в 1629 році жителі Колодяжного платили оброк та відбували різні повинності з 25 димів, то в 1649 році — лише з 16 димів.
Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. населення Колодяжного виступило на боці Богдана Хмельницького. Повстанці виганяли польських шляхтичів із загарбаних ними земель, а їх маєтки спалювали.
Селяни не склали зброї навіть після тяжкої поразки під Берестечком 1651 року. Шляхтич Яслиновський у скарзі від 13 вересня 1651 року повідомляв королівські власті, що житель Колодяжного С. Калусовський, очоливши озброєний натовп, звільнив селянина Т. Лошка, арештованого Яслиновським за сприяння козакам.
У 1795 році село стало складовою частиною Російської держави. На початку XIX століття Колодяжне належало феодалові Качковському, який примушував селян працювати навіть у неділю.
Згодом селом стала володіти православна церква, яка здавала його орендарям. За півстоліття кількість населення не тільки не зросла, а навіть зменшилась: у 1797 році в Колодяжненському маєтку налічувалося 35 дворів, а в 1848 році — тільки 254. 1849 року в селі проживало 89 чоловік. Цього року Колодяжне переведено на оброк. Частина землі була розподілена між селянами, але дуже нерівномірно — 1 двір отримав 1,5 ділянки, 17 дворів —1 ділянку, 1 двір —0,75 ділянки, 5 дворів — 0,5 ділянки і 1 двір — лише город. Піски та болота становили більшу частину селянської землі. Але за кожну десятину селяни мусили платити 61 крб. 75 коп. Третина землі залишилась в руках орендаря Калусовського.
У 1854 році через село почали прокладати залізницю, а поруч — і шосейну дорогу. Шляхи пройшли переважно через селянські землі. За перегін через насипи худоби чи птиці з селян стягували великі штрафи.
Реформа 1861 року не поліпшила становища селян Колодяжного, з 1873 року вони перейшли на викуп землі, що була в їх користуванні. Щорічно вони мали сплачувати 388 карбованців. Таких грошей вони, звичайно, не мали і постійно звертались до Волинського губернського управління, яке відхиляло їх скарги. В 1874 році колодяжненці письмово просили міністра внутрішніх справ зменшити н£ дві третини викупні платежі, оскільки якість землі не відповідає її оціночній вартості. Губернатор відповів мовчанкою.
Великим тягарем були не тільки викупні платежі. Селянам доводилося виконувати різні повинності й сплачувати численні податки, будувати житла без димарів, так звані курні хати, з підсліпуватими віконцями. Змальовуючи загальний вигляд Колодяжного в другій половині XIX століття, подруга Лесі Українки В. Й. Дмитрук писала: «Кривобокі, з чубатими гранями солом’яних покрівель, курні, без димарів — хати, тісні куточки — двори, стародавні тини і повітки, скупі на врожай стрічки землі — нивки селян, шкапи — коні — та дерев’яні плуги, полотняний одяг на людях, темрява людей тих, їх сумні пісні. Таким тоді було село Колодяжне».
Про убогість Колодяжного й бідність його населення наприкінці XIX століття розповідали й інші очевидці, зокрема М. Дмитрук: «Обдерті негодою й вітрами халупи бідноти, понурі, з відчаєм у очах люди, убогі смужки неродючої землі… Горе людське і злидні, що мостилися в обдертих халупах, світилися в очах зажурених людей».
Примітивні знаряддя праці були причиною поганого обробітку землі. Врожаї не перевищували 4—5 цнт з га, хліба вистачало лише до зими. Одяг шили з домотканого полотна, за взуття правили личаки або постоли (дерев’яні черевики).
Зате поміщики розкошували. Особливо відзначався цим один із синів Качковського, якому село належало в кінці XIX століття. Збанкрутувавши, у 1881 році він продав свій маєток П. А. Косачеві (батькові Лесі Українки), який оселився тут з сім’єю.
В Колодяжному проминули дитинство і юність славної дочки українського народу, майбутньої видатної поетеси і громадського діяча революційно-демократичного напряму —Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач), де вона проживала, щоправда, не постійно, з 1881 по 1907 рік. Тут чимало років жила і її мати — відома письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна), сестра видатного історика, фольклориста, професора Софійського і приват-доцента Київського університетів М. П. Драгоманова. Мальовнича природа Колодяжного, багатюща народна творчість благотворно вплинули на розвиток самобутнього таланту Лесі Українки. Місцеві легенди й перекази надихали поетесу, збагачували її уяву. Вона писала згодом: «Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотньо в ліс і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечимним (урочище з озером біля села Скулина) вона мені мріла, як ми там ночували… Зачарував мене цей образ на весь вік».
Любовно збирала поетеса народну творчість. «За чотири місяці маю півтораста обрядових пісень зібраних, — повідомляла вона 21 грудня 1891 року в листі до М. Драгоманова,— …мене дуже захоплюють оригінальні мотиви цих пісень, їх же, — я знаю добре, — ще ніхто не записував». Частину цих записів, зокрема «Купало на Волині», ще за життя поетеси було опубліковано у львівському журналі «Житє і слово» (1894 р.) та в інших виданнях, а пізніше в збірнику «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» (Київ, 1917 р.), упорядкованому К. Квіткою.
У Колодяжному з’явилися рядки:
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Звідси поетеса надсилає І. Я. Франкові до друку першу збірку віршів «На крилах пісень». З-під її пера тут виходять: «Поет під час облоги», цикл «Пісні про волю», поеми «Русалка», «Самсон», драматичний твір «Блакитна троянда».
Глибокою повагою до родини Косачів, зокрема до Михайла Косача (брат Лесі, талановитий математик), був пройнятий Й. О. Моровський, сестра якого Є. 3. Алексєєвська —відома революціонерка —часто зустрічалася з В. І. Леніним в Закопаному. О. 3. Моровський був активним учасником студентських заворушень у Києві, за революційну діяльність він кілька років просидів у Бутирській в’язниці. З М. Косачем він зустрічався у Любитові, в Колодяжному й Києві.
У травні 1891 року Колодяжне відвідав видатний український письменник І. Я. Франко, який був добре знайомий з матір’ю і батьком Лесі Українки. П. А. Косач прихильно ставився до революційно-демократичних діячів, а в студентські роки сам брав участь в антиурядових виступах.
Нелегальна поїздка І. Я. Франка до Колодяжного, що входило до складу Росії, викликала серед урядових кіл Австро-Угорщини та української буржуазії великий переполох. З метою конспірації Косачі не розголошували нікому в селі імені І. Я. Франка. Однак приїзд на Волинь письменника, «галицького бунтівника», не лишився непоміченим царськими жандармами. За свідченням Олени Пчілки, з приводу приїзду родини І. Я. Франка до Колодяжного П. А. Косач був викликаний для пояснень до Києва, до генерал-губернатора, який зробив Косачу попередження.
Поетесу в Колодяжному відвідує родина М. В. Лисенка.
Перебування сім’ї Косачів у Колодяжному залишило помітний слід у свідомості селян. Односельчанин Г. Вожик пригадував з цього приводу: «Косачі були добрі, сердечні люди, того до смерті не забути. Вкусила якось мене скажена собака… Нікому з панів, з начальства не заболіло, а лікаря тоді в селі не було… А Косачі, як свого, як рідного взяли — відправили до Києва, вилікували за свої гроші, своїми стараннями. Найбільше, пам’ятаю, турбувалася Леся, як і завжди». Влітку 1895 року, коли в селі розпочалась епідемія тифу, поетеса, залишивши літературну роботу, ввесь свій час віддавала допомозі хворим. Дуже тепло згадують про Косачів й інші старожили. «Поки Косач був тут, у Ковелі, — говорив А. Д. Данилюк, — ні один парубок з нашого села не пішов у солдати, і я не служив».
Школи Колодяжне не мало, але Леся Українка, яка щоліта жила в селі, навчала грамоти багатьох своїх подруг. Щороку тут влаштовували шевченківські вечори, інколи — вистави. Мати письменниці написала історичну драму на п’ять дій «Кармелюк». Поставити її не мали змоги: не було підготовлених людей, бракувало коштів. Тоді вирішили влаштувати виставу у ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста — за все.
Невблаганний наступ хвороби змусив поетесу шукати порятунку на далекому півдні. Але думками вона лишалася на Волині. «Дуже вже мені хочеться додому, до тебе «на тихі води, на ясні зорі», — пише вона матері в листі 2 червня 1898 року з Одеси,— все мені здається, що там скоріш минеться втома… Шкода, що не можна мені поїхати в Колодяжне».
Незважаючи на хворобу, Леся Українка ще двічі (у 1905 і 1907 рр.) приїжджає до Колодяжного. Це були її останні зустрічі з людьми, поліською природою. Поетеса не проминає нагоди дізнатися про настрої селян і, з свого боку, заронити їм у душі іскру досвітнього вогню. Це відбивають навіть жандармські донесення. 31 грудня 1905 року волинському губернаторові доповідають, що статський радник П. Косач та члени його сім’ї у розмовах з селянами висловлювали з аграрного питання «ідеї, які можуть збуджуюче впливати на селянське населення».