Колодяжне, Ковельський район, Волинська область (продовження)
У подальші роки, постійно розширюючи коло своїх інтересів, поетеса береже в своїй пам’яті село. «Я не згадую лихом волинських лісів, — пише вона 14 жовтня 1911 року А. Кримському.—Сього літа, згадавши про їх, написала «драму-феєрію» на честь їх, і вона дала мені багато радощів». Це була «Лісова пісня», колискою якої, без сумніву, стало Колодяжне.
Заклавши у Варшавському банку колодяженський маєток, родина додала гроші до жалюгідного гонорару поетеси, склавши цим, як сумно вона жартувала, «єгипетський фонд», що дав змогу виїхати на лікування до Гелуана. Та вже невдовзі квіти далекої Грузії з розпачем упали на труну Лесі Українки. А в селі добра пам’ять про поетесу залишилась у серцях колодяженців назавжди.
В роки першої світової війни, коли розгорнулись бої на Ковельському напрямку, майже все населення Колодяжного було евакуйоване до Херсонської і Саратовської губерній. Жорстокі бої заподіяли селу великих руйнувань. 23 серпня 1915 року російські війська відступили, Колодяжне окупували німецькі та австрійські війська, які «хазяйнували» тут до кінця 1918 року. На зміну їм прийшли війська буржуазно-поміщицької Польщі.
4 серпня 1920 року, після запеклих боїв, підтримані місцевим населенням війська 12-ї армії визволили Колодяжне від білополяків. 5 серпня хлібороби утворили комітет незаможних селян, який розподілив поміщицькі землі і забезпечив продуктами та фуражем частини Червоної Армії. Чимало добровольців з Колодяжного стали до лав червоних бійців. Житель села П. А. Турчин був комісаром артилерійського підрозділу Першої Кінної армії. Однак вже весною 1921 року за умовами мирного договору село знову потрапило під владу панської Польщі. Колодяжне тоді мало 43 двори, 315 чоловік населення. В роки польської окупації селяни, як і раніше, за шматок хліба гнули спину на поміщиків. Господарство занепало. Багато людей, шукаючи кращої долі, емігрували до США, Аргентіни, Канади та в інші країни. З Колодяжного виїхало 14 сімей. Проте на чужині ніхто не знаходив жаданого щастя. В багатьох листах до своїх односельчан емігранти повідомляли, що й за океаном немає долі, що й там вони бідують.
Більшість тих, хто залишився живим, після перемоги Радянської влади на Волині повернулися до рідного села. Вони розповідали односельчанам про поневіряння в еміграції. Так, В. Філіпчук казав: «Поїхав я в Аргентіну, думав, що там знайду роботу, а вийшло навпаки. Безробітних там, як кажуть, хоч греблю гати. Отож знову пішов столярувати, переходив від одного господаря до другого. Працював тяжко, а заробітку не вистачало. Довелося й сина навчити своєї професії та взяти в помічники. Але життя в Аргентіні стало ще гіршим, навіть нестерпним, коли померла дружина. Тоді вирішив повернутися на рідну землю».
Не краще жилося й тим, що залишились у селі. Вся земля належала польським панам і куркулям. 250 селянських господарств мали лише 500 га піщаних земель, а 50 господарств були зовсім безземельними. І вони, і власники невеликих клаптиків землі поневірялись у наймах, щоб хоч якось прогодувати свої сім’ї.
Злидні, примітивний спосіб обробітку землі призводили до низьких врожаїв, голоду й різних хвороб серед населення. Лікарні не було. Як свідчать статистичні дані, 60 проц. дітей вмирало, не доживши до 5 років. Не краще було й з освітою. В селі 1922 року працювала лише початкова школа, де навчалися діти заможних батьків. Навчання велося польською мовою. 85 проц. населення лишалося неписьменним.
Тому й не дивно, що величезні успіхи радянського народу в створенні нового суспільства без класів, без експлуатації людини людиною благотворно впливали на розвиток революційної та національно-визвольної боротьби трудящих Волині. Цією боротьбою керувала КПЗУ. Перший комуністичний осередок на території села створено у 1925 році. Засновниками його були жителі Колодяжного А. А. та П. А. Оксенюки, П. П. Турчин. До осередку входили найбільш свідомі жителі села, які закликали саботувати розпорядження польських окупантів, прагнули до возз’єднання з Радянською Україною. В 1930 році активними членами осередку стали А. М. Лосюк, М. Ф. Жилюк, Я. А. Кулик, А. Г. Оксенюк, Д. С. Коливошко, П. П. Турчин, О. Й. Рибачук, X. А. Оксенюк, Д. М. Межвинський та інші.
Партійна організація використовувала кожну легальну можливість для більш тісного зв’язку з масами. З 1927 року комуністи очолили сільський осередок «Сельробу», який об’єднував понад 100 чол. А. А. Оксенюк був обраний головою Ковельської районної організації «Сельроб». Селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання «Сельроб» регулярно влаштовувало збори селян, на яких комуністи виступали з критикою буржуазно-поміщицького ладу, розповідали про загострення класової боротьби на т. зв. «східних кресах»; трудящі одержували правдиву інформацію про Радянський Союз. За почином комуністів майже всі жителі села передплачували газети «Сель-Роб», «Сила», журнал «Вікна».
Для трудящих села постійним взірцем в усьому кращому була Країна Рад, яка будувала нове життя. Натхнені успіхами радянського народу, вони рішуче підносили свій голос на захист Радянського Союзу, проти агресивних намірів імперіалістів. В ніч з 31 липня на 1 серпня 1931 року в селі з’явилися три антивоєнні відозви, які закінчувались закликами: «Хай живе КПЗУ! Хай живе диктатура пролетаріату! Борімось за відокремлення своєї землі від Польщі і приєднання її до Радянської України! Геть війну проти Радянської Росії! Смерть капіталістам і капіталістичній державі! Геть фашистську війну!».
Під час святкування Міжнародного дня молоді комуністи Колодяжного вивісили в селі транспаранти із закликом до єдності з польськими комуністами, до боротьби з фашизмом, проти підготовки війни з Радянським Союзом. «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Хай живе КПЗУ! Хай живе КПП! Геть фашистську диктатуру! Геть війну проти Радянського Союзу!» — читали місцеві жителі.
Щоб придушити наростаючий революційний рух, у серпні 1932 року на Волинь прибув міністр внутрішніх справ Перацький. Але поїздка його тривала недовго. Поблизу Колодяжного кортеж автомобілів міністра був обстріляний.
Насмерть переляканий Перацький відразу повернувся назад. Село оточила поліція, арештувала всіх чоловіків і вивезла до Ковеля.
Незважаючи на жорстокі переслідування та репресії, які посилились у кінці 1932 року, селяни Колодяжного під керівництвом комуністів продовжували боротьбу проти окупантів. Так, 14 січня 1933 року в селі з’явився транспарант, присвячений пам’яті В. І. Леніна, К. Лібкнехта і Р. Люксембург.
За участь у революційному русі і організацію святкування 1 Травня польські окупанти арештували активних діячів КПЗУ і, зокрема А. А. Оксенюка, Д. М. Межвинського та інших. До села прибула каральна експедиція. Карателі грабували селян, знущалися з них.
За даними поліції, у Волошках мала відбутися конференція комуністів. В ніч з 10 на 11 червня 1933 року поліцаї напали на 4 селян. Під час перестрілки був убитий комуніст А. Степанюк. У відповідь на дії поліції в ніч на 15 червня в Колодяжному з’явився червоний транспарант, в якому повідомлялось: «Загинув товариш Адам Степанюк, що поліг за ідею в червні 1933 року. Слава активному товаришеві за його ідею. Хай живе революція! Хай живе КПЗУ!».
Селяни Колодяжного все енергійніше виступали проти провокацій польських фашистів на радянсько-польському кордоні, проти підготовки до війни з Радянським Союзом. Вони урочисто відзначили також і 16-у річницю перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції.
В січні 1934 року жителі Колодяжного взяли активну участь у страйку, яким були охоплені всі села Ковельського району. Він розпочався 11 січня 1934 року і тривав кілька тижнів. Керував страйком спеціальний комітет, в його розпорядженні були зброя і транспорт. Страйкуючі вимагали від властей підвищення цін на сільськогосподарські продукти і зменшення цін на монопольні товари (сіль, гас, сірники тощо). Вони вимагали скасувати плату за в’їзд до міста: «Ні гроша податку урядові-грабуну. За землю селянам без викупу! За робітничо-селянський уряд». Страйкуючі добивалися також припинення податкових екзекуцій, оголошення мораторію (припинення сплати селянських боргів).
За наказом страйкового комітету по всіх дорогах до Ковеля були розставлені селянські застави, які не пропускали до міста жодної підводи на ярмарок. Місто Ковель опинилося в облозі. Комуністам Колодяжного випало досить важливе завдання: зважаючи, що Колодяжне розташоване найближче до Ковеля, розставити якнайбільше страйкових постів і завертати всіх, хто їхатиме на базар. Це завдання комуністи Колодяжного повністю виконали.
Такий хід подій налякав польських окупантів. Щоб придушити страйк, вони сконцентрували велику кількість поліції з інших місцевостей, зокрема з Галичини. Карателі використали місцевих запроданців, яких переодягали в польські мундири, розподіляли на групи й кидали проти страйкарів. Польська поліція вдень і вночі нишпорила по селах, арештовувала жителів. Лише з Колодяжного було ув’язнено 60 чоловік. Але репресії не залякали трудящих.
Одночасно з дорослими до боротьби приєднувалась і молодь, очолена комсомольською групою села, створеною 1934 року. До складу її входили: П. І. Турчин, Ф. Й. Рибачук, Л. Г. Філіпчук, С. П. Туринин, А. Данилюк, К. Т. Комарук, В. І. Рибачук, А. Оксенюк, П. Я. Бондар та інші. Вони самовіддано виконували доручення осередку КПЗУ. В дні революційних свят вивішували червоні прапори, лозунги й транспаранти, розповсюджували листівки. Під час сільськогосподарського страйку в січні 1934 року комсомольці були надійними помічниками комуністів.
У першій половині травня 1934 року фашистська влада влаштувала судилище над учасниками сільськогосподарського страйку. У відповідь комуністи розгорнули серед населення рішучу агітацію проти польської влади. В ніч на 22 травня Колодяжне й Будище прикрасили транспаранти з гаслами «Геть фашистські суди над політичними в’язнями! Геть катування політичних в’язнів! Вимагаємо звільнення їх! Хай живе КПЗУ та КСМЗУ!».
Польські власті вдалися до каральних заходів. За час від 7 до 10 листопада в селі пройшла чергова пацифікація — були розгромлені і знищені комори селян. Окупанти викинули хліб у болото, хатній посуд розбили, одяг пошматували. Селян змушували вигрібати картоплю руками й сікти її лопатами, з хат зривали дахи, увесь їх убогий скарб викидали через розбиті вікна у двір6.
Та бойовий дух трудящих села не був зломлений. В день 1 Травня 1936 року Н. Данилюк та О. Рибачук провели урочистий мітинг у Колодяжному, на який прибули й селяни інших сіл. В ніч на 7 листопада 1936 року в селі знову замайоріли транспаранти, з’явилися листівки з революційними закликами.
Знемагаючи в нерівній боротьбі, селяни сподівалися на допомогу своїх братів зі Сходу. І вона прийшла. Ранком 21 вересня 1939 року жителі Колодяжного зустрічали Червону Армію — армію-визволительку. Радощам не було меж. Цей незабутній день перетворився на всенародне свято. Це був поворотний пункт в історії села. Напередодні визволення Колодяжного Червоною Армією селяни організували революційний комітет на чолі з А. С. Магуром. Комітет проголосив у селі Радянську владу, роззброїв поліцію, для охорони народного добра була створена міліція. Почалася підготовка до виборів у Народні Збори Західної України. Трудящі Колодяжного обрали делегатом Народних Зборів члена КПЗУ П. А. Оксенюка. Наприкінці 1939 року ревком передав свої повноваження сільській Раді, головою якої став А. С. Магур. Всі поміщицькі землі були передані селянам. Відкрилася неповна середня школа, в якій сіли за парти 200 учнів. Подбали й про підвищення кваліфікації учителів та керівних кадрів школи: 1 червня 1940 року в Ковелі почали роботу місячні курси перепідготовки працівників освіти. Став діяти медпункт. У центрі села відкрився продовольчий магазин. Засвітилися вогні клубу. На екрані з’явилися радянські фільми: «Чапаев», «Ленін у Жовтні», «Ми з Кронштадта» та інші. Колишня хата Косачів перетворилася на музей Лесі Українки.