Колодяжне, Ковельський район, Волинська область (закінчення)
Влітку 1940 року селяни об’єдналися в колгосп, головою якого обрали колишнього підпільника Д. С. Коливошка. На ланах закипіла дружна праця вільних трударів. У колгоспі була створена зразкова тваринницька ферма.
Заграва війни, розв’язаної німецько-фашистськими загарбниками, чимдуж розгорялась. Багато селян відступили разом з воїнами Червоної Армії. Запалав вогонь народної війни. Селяни Г. Онопчук, М. Поліщук, М. Яцюк, С. Шевчук, М. Нечипорук, М. Новик, М. Дячук, К. Криса, сім’я Осійчуків поповнили партизанське з’єднання А. П. Брянського.
27 червня 1941 року Колодяжне окупували фашистські загарбники, які запровадили гітлерівський «новий порядок». Радянських людей знищували або силоміць виганяли на каторжні роботи до Німеччини. Вершити злочини окупантам допомагали запроданці українського народу — українські буржуазні націоналісти. Намагаючись догодити окупантам, зрадники без будь-якого суду розстрілювали людей на очах родичів і сусідів. Так загинули, зокрема, Я. Кулик, О. Філіпчук, О. Поліщук, В. Ващук, Ю. Межвинський та інші. Всього за час окупації Колодяжного було вбито 50 селян, спалено 40 хат, у т. ч. весь хутір Берізки.
Трудящих знову позбавили землі. Вона стала власністю куркулів і поміщиків. Окупанти розграбували колгоспне добро, вивозили до Німеччини худобу й зерно. Будинок, де жила Леся Українка, гітлерівці перетворили на стайню. «Новий порядок» фашистських недолюдків вкрай спустошив село.
Коритися катам, байдуже спостерігати, як вони плюндрують рідну землю, нищать те, що створювалось трудовими руками, радянські люди не хотіли. У липні 1943 року за ініціативою А. Онопчука, що прибув з партизанського загону, в селі організувалася підпільна група у складі М. Новосада, С. Дячука, М. Новика, С. Шевчука. Її учасники здобували цінні відомості про сили та наміри фашистів і передавали партизанам. Група підтримувала тісні зв’язки з партизанським загоном, виконувала його завдання.
Першим партизанським дорученням групи було добути снаряди, залишені на колишньому аеродромі. Партизани навчали підпільників виготовляти міни з виплавленого толу, пускати під укіс ворожі ешелони. В серпні 1943 року серед білого дня патріоти підірвали поїзд з німецькими офіцерами. Цей подвиг здійснили М. Поліщук, Г. Осійчук і С. Устимчук. Через кілька днів на тому ж місці пущено під укіс гітлерівський ешелон. Понад десять составів знищили підпільники Колодяжного. Восени 1943 року під час виконання бойового завдання вони героїчно загинули.
17 березня 1944 року під ударами радянських військ 1-го Білоруського фронту, якими командував Герой Радянського Союзу К. К. Рокосовський, німецько-фашистські варвари залишили село. В Колодяжному було відновлено Радянську владу.
Повернувшись з лісів та евакуації, населення не впізнало спустошеного і зруйнованого села.
Понад 100 чоловіків відразу поповнили лави Червоної Армії, щоб спільно добити ворога в його лігві. У боях за визволення Польщі відзначився мінер з Колодяжного Є. Ф. Жилюк, кавалер трьох орденів Слави. А хто залишився в тилу, взявся за відбудову села, налагодження господарства. Вже наступного дня після визволення відновлює роботу сільська Рада, очолювана С. П. Поліщуком. Її перші кроки були спрямовані на ліквідацію руйнувань, завданих німецько-фашистськими загарбниками. Колишні поміщицькі й куркульські землі стали власністю трудового народу. Радянська влада подала жителям села велику допомогу: вони одержали 150 цнт посівного матеріалу, лісоматеріал для відбудови жител, багатодітні матері — грошову допомогу.
В липні 1947 року жителі села відродили колгосп, головою якого обрали колишнього революціонера-підпільника П. А. Оксенюка. Спочатку тут не було достатньої кількості засобів для обробітку землі, бракувало машин, не вистачало добрив. Але завдяки самовідданій праці селян колгосп ставав все заможнішим. Зростали його неподільні фонди. На кінець 1948 року в артілі налічувалось уже 50 голів великої рогатої худоби.
За 2—3 роки тут спорудили тваринницькі приміщення. На фермах стало понад 200 голів великої рогатої худоби, стільки ж свиней, близько 100 коней. Урожай становив у середньому по 10—11 цнт жита. Колгосп почав масово вирощувати технічні культури, зокрема льон.
Вже 1953 року тваринницькі ферми колгоспу мали 436 голів великої рогатої худоби, 280 голів свиней, понад 400 голів овець. А дослідна ділянка стала своєрідною лабораторією, тут виростили нові сорти городніх культур.
Важливим кроком у розвитку сільського господарства були рішення XX з’їзду КПРС. Виконуючи їх, трудівники Колодяжного добились значних успіхів у підвищенні продуктивності праці, збільшенні врожайності зернових культур та продукції тваринництва. Якщо в 1956 році на 100 га сільськогосподарських угідь було вироблено 17,3 цнт м’яса, то в 1959 році —22,5 центнера. В тому ж році до артілі приєдналися колективні господарства сіл Будищ і Волошок. Укрупнений колгосп ім. Лесі Українки перетворився на багатогалузеве господарство.
Ці досягнення — результат сумлінної праці багатьох людей колгоспного села. Кращі з них були відзначені високими урядовими нагородами. Так, у 1960 році ланкова В. М. Копелюк удостоєна ордена Леніна, свинарка П. П. Рудень — ордена Трудового Червоного Прапора.
На полях колгоспу почала працювати потужна техніка. Майже всі сільськогосподарські роботи були механізовані. Продуктивність праці ще більше зросла. Добірним зерном повнилися колгоспні комори. Вже у 1961 році врожай зернових культур становив 19,7 цнт з кожного гектара. 1500 голів великої рогатої худоби, 700 овець, 600 свиней, багато птиці — свідчення дальшого зростання добробуту села.
Почався наступ на заболочені землі. Наполегливість людей, їх старанна праця завершилися успіхом: 843 га болота перетворилися на родючий грунт. Колгоспники стали вирощувати городину, технічні культури.
Кожний рік був новим щабелем на шляху до дальшого розквіту.
Велику роль у підвищенні врожайності колгоспу відіграло застосування нових сортів зернових культур. Раніше колгосп сіяв озиму пшеницю Лісостепову, яка давала багато соломи, але обмаль зерна. В 1964 році її замінено Білоцерківською-198. Згодом впровадили більш урожайний сорт озимої пшениці —Миронівська-808.
Неухильно розвивалося й тваринництво.
Ферма села Будище спеціалізується на нагулі худоби. В Колодяжненській бригаді зосереджено молочне поголів’я, у Волошках — молочне й свиноферма.
Успіхи колодяжненських колгоспників 1964 року стали надійною підвалиною для дальшого зростання. В останньому році семирічки колгосп одержав зернових культур по 18 цнт, цукрових буряків —по 281,5 цнт, волокна льону — по 8,1 цнт з гектара. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено по 364 цнт молока і 55 цнт м’яса.
Державі продано 1059 цнт льоноволокна при зобов’язанні 540 центнерів. 1965 року колгосп брав участь у Виставці досягнень народного господарства СРСР.
Ще відрадніші наслідки ювілейного, 1967 року. На кожному га вирощено по 21 цнт зернових культур, по 9,8 цнт льоноволокна, а ланка О. С. Абрамчук виростила по 11,4 цнт. Кожний із 130 га посіву цінної технічної культури забезпечив по 3262 крб. доходу. На кожний людино-день колгоспники одержали по 3 крб. 45 коп. грошей.
Успіхи колодяженців — це не тільки досвід, але й уміння використати досягнення сільськогосподарських наук, зробити їх надбанням кожного трудівника. Невипадково голова правління колгоспу В. Г. Мороз удостоєний звання заслуженого агронома УРСР.
Гордістю колгоспу є його передовики, яких рік у рік більшає. Кращим з кращих у 1967 році вручено урядові нагороди. Це — ланкова, депутат Волинської обласної Ради депутатів трудящих О. С. Абрамчук, удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора, ланкові Г. М. Денисюк, О. Ф. Кузьменко, доярка Г. А. Данилюк, нагороджені медаллю «За трудову доблесть».
Зростання прибутків ще більше зміцнило економічну базу колгоспу. Колодяжне стало культурним і заможним селом. Колгоспники, зайняті на вирощуванні та переробці врожаю льону, одержали по 4—5 крб. на кожен людино-день.
Зросла купівельна спроможність трудящих. У 1960 році тільки в своєму сільському магазині колгоспники закупили товарів на півмільйона карбованців. За 1968—1969 роки селяни Колодяжного придбали тут 36 радіоприймачів, 19 мотоциклів, 228 велосипедів, 23 швейні машини та інші товари.
За роки Радянської влади невпізнанно змінився і зовнішній вигляд села. За невеликий проміжок часу на місці згарищ, на які перетворили Колодяжне німецькі загарбники, виросли нові добротні будинки.
Причепурилося Колодяжне. На головній вулиці ім. Лесі Українки проклали шосе. Сюди переселилися всі сім’ї, які раніше проживали на віддалених хуторах. У центрі села — будинок сільської Ради, павільйон побутового обслуговування, філія зв’язку та ощадна каса, великий сільський універмаг, продуктовий магазин, чайна та медичний пункт.
Відразу ж після визволення в селі відкрили семирічну школу. В 1950/51 навчальному році тут оволодівали знаннями 150 дітей. В 1959 році Колодяжненську семирічну школу реорганізовано на восьмирічну. Зросла кількість молоді, яка вступає до вищих навчальних закладів. Всього за роки Радянської влади закінчило вузи 32 чоловіка. Тепер майже в кожній сім’ї є студент.
На колгоспні кошти в 1967 році на честь 50-річчя Великого Жовтня споруджено двоповерховий Будинок культури на 400 місць, тут працюють стаціонарна кіноустановка і гуртки художньої самодіяльності. В середньому на 100 чоловік населення 6 чоловік — учасники художньої самодіяльності. Нові радянські обряди та звичаї — комсомольські весілля, зорини, а також проводи до Радянської Армії, на пенсію, вшанування передовиків праці —типові риси повсякденного життя й побуту трудівників Колодяжного. При Будинку культури працює кімната щастя, де реєструють шлюби. Бібліотекою, в якій налічується 6,5 тис. томів суспільно-політичної, науково-популярної та художньої літератури, користується все населення. Книга тут у пошані. Кожна сім’я передплачує газети й журнали.
Народ ніколи не забуває своєї землячки — геніальної поетеси Лесі Українки. Був реставрований будинок, де вона жила. 10 липня 1949 року відкрито музей української поетеси.
В центрі села й біля музею, на території колишньої садиби Косачів, височать пам’ятники поетесі. В одній з кімнат «Лесиного білого будиночка» зберігаються її особисті речі, в іншій — численні фото й літературні твори. З різних міст і сіл нашої Батьківщини, з-за кордону сюди приїжджають студенти, письменники, вчені, люди різних професій, щоб віддати шану полум’яній патріотці. В 1954 році тут побували письменники Закарпаття і Львова. Кореспондент українських прогресивних газет Канади G. Мацієвич у книзі вражень і побажань музею 28 липня 1954 року писав: «Як українець з Канади, я дуже щасливий тим, що міг побувати в будинку, де жила й працювала велика поетеса українського народу Леся Українка, яка завжди була і буде великим натхненником для українців Канади». В 1960 році музей відвідали Олесь Гончар, Микола Бажан, Степан Олійник, Олександр Корнійчук, Платон Воронько, Михайло Стельмах, Микола Олійник та інші.
За рішенням Всесвітньої Ради Миру в 1963 році широко відзначалось 50-річчя з дня смерті Лесі Українки. В домі Косачів відбулася республіканська наукова сесія, скликана Львівським державним університетом ім. І. Я. Франка та Луцьким педагогічним інститутом ім. Лесі Українки. В її роботі брали участь вчені й письменники Радянського Союзу. Тут були тоді видатний український радянський поет-академік М. Т. Рильський, композитори Г. І. Майборода, А. Й. Кос-Анатольський та інші представники творчої інтелігенції.
Письменник М. Олійник присвятив змалюванню життя Лесі Українки в Колодяжному повісті «Леся» та «Одержима».
В недалекому майбутньому, як передбачено генеральним планом забудови села, Колодяжне стане ще привабливішим. Тут живуть і працюють радянські люди — справжні творці великого щастя.
І. А. ПУСЬКО, П. К. СМІЯН