Любитів, Ковельський район, Волинська область
Любитів — село, центр сільської Ради, залізнична станція. Розташований за 15 км на південний схід від Ковеля. Поруч проходить шосе Луцьк—Ковель. Населення — 1740 чоловік. Любитівській сільській Раді підпорядковані населені пункти Воля-Любитівська, Ворона, Грушівка, Засмики, Рокитниця.
Перша письмова згадка про Любитів належить до середини XVI століття. В описі луцького замку за 1545 рік зазначається, що «… селом Любитовим володіє В. Білостоцький: воно дане його предкові за князя Семена, старости Луцького». Пізніше маєток став власністю сина В. Білостоцького — Михайла, який у 1570 році розподілив його між чотирма зятями і дочкою Вегериною. Між власниками Любитова та феодалами, яким належали сусідні села, точилися чвари за земельні володіння. Від них насамперед страждали селяни. Так, у 1574 році, по весняних роботах, володимирський епіскоп Феодосій зі збройним загоном напав на Любитів, пограбував його жителів, розорав уже засіяні поля. Багато лиха завдавали селянам міжусобиці.
Трудящі Любитова хоробро билися проти польської шляхти в лавах козацько-селянського війська під проводом Богдана Хмельницького. Селяни громили панські маєтки, нападали на шляхетські загони, що втікали через Волинь. З наступом королівських військ чимало жителів Любитова пішло на Придніпров’я.
З часом гніт з боку озвірілого від страху й ненависті панства стає ще тяжчим. Крім виконання феодальних повинностей, селяни мусили платити податок на утримання шляхетського війська, а також поголовний та подимний податки. Селян позбавляли будь-яких прав, їх життя повністю залежало від сваволі феодала.
Протягом XVII століття посилюється релігійний гніт; шляхта прагнула нав’язати волинському селянству унію. Уніатським стає й любитівський церковний приход. Єдиний порятунок від соціального й національно-релігійного гніту селянство вбачало у втечах. Волинська шляхта втрачає спокій. У 1679 році вона просить князя Вишневецького видати селян-втікачів, що оселилися у його збаразьких слободах.
Після третього поділу Польщі (1795 рік) Любитів відійшов до Росії. Становище трудівників Любитова майже не поліпшилось. Як і під час шляхетського панування, залишались велике поміщицьке землеволодіння та важкий феодальний гніт.
Під час Вітчизняної війни 1812 року село окупували наполеонівські війська. У навколишніх лісах діяв партизанський загін під командуванням Обухова, де було багато місцевих жителів. Він здійснив ряд сміливих нападів на окупантів. В одному з боїв ватажок партизанів загинув. Його поховали поблизу села, насипавши високу могилу, яку місцеві жителі назвали Обухівською.
У першій половині XIX століття землями Любитова володіли поміщики Л. Вержбицький (520 десятин), Р. Рибчинський (204), Л. Руцинський (174 десятини)3. Великим землевласником була й церква, якій належало в селі понад 42 десятини орної землі й городів та понад 39 десятин сіножатей.
Не набагато полегшила становище селян Любитова реформа 1861 року. За надільну землю, як правило, найгіршу, 38 дворів Любитова мусили виплатити поміщикові Л. Вержбицькому 2474 крб. Селянам заборонялося будувати на своїх наділах млини, користуватися річкою й лісом. Грабували селян й інші любитівські поміщики.
У 1874 році поблизу села було розпочато будівництво залізниці Луцьк—Ковель. Любитівські селяни працювали на будівництві від зорі до зорі.
Царизм тримав народ у темряві. Сільська громада Любитова не раз клопотала про відкриття школи. Тільки у листопаді 1875 року тут було дозволено відкрити початкове народне училище, яке повністю мала утримувати місцева селянська громада. Першою учителькою любитівських дітей була людина прогресивних поглядів М. О. Мачтет — сестра письменника-революціонера Г. О. Мачтета. З арештом 16 серпня 1876 року Г. О. Мачтета вчительку негайно звільнили з роботи і вислали до Луцька під нагляд поліції.
На початку XX століття в Любитів проникають революційні ідеї марксизму. Ініціаторами їх поширення стала сім’я Моровських. Молоді члени родини Моровських — Олександр та Євгенія — знайомились з творами Маркса і Енгельса, читали ленінську «Искру». О. 3. Моровський був активним учасником студентських заворушень: 1909 року за революційну діяльність його ув’язнили у Бутирській тюрмі, потім заслали до Вологодської губернії. І тільки через 3 роки його було відправлено до Любитова під нагляд поліції. Тут він познайомився й подружився з родиною Лесі Українки, яка жила в сусідньому селі Колодяжному.
Сестра О. 3. Моровського Євгенія Захарівна цілком поділяла погляди брата. Вона брала участь у революційних подіях 1905 року у Вільно, де залізничники обрали її до свого страйкового комітету. Згодом у своєму будинку в Любитові вона переховувала активного учасника революційних подій Б. Д. Вігілєва. Коли на його слід натрапила поліція, підпільник за допомогою ковельських залізничників утік за кордон, за ним виїхала і Є. 3. Моровська. Вони оселилися в польському гірському містечку Закопане (тодішня Австро-Угорщина). Влітку 1913 року туди з Кракова переїхав В. І. Ленін і подружився з ними. На абонемент Б. Д. Вігілєва у бібліотеці Закопаного В. І. Ленін та Н. К. Крупська замовляли потрібну політичну літературу. На квартирі Б. Д. Вігілєва і Є. 3. Моровської часто відбувались політичні наради, тут В. І. Ленін завжди зупинявся і під час наступних приїздів до Закопаного. Спогадами про ці зустрічі згодом, у роки панування буржуазної Польщі, повернувшись до Любитова, Є. 3. Моровська ділилася з революціонерами нового покоління — членами Любитівського осередку Комуністичної партії Західної України.
Революційні події 1905—1907 рр. долинули й до Любитова. У селі поширюються прокламації ковельської групи РСДРП. Уродженець села Ю. Матвіюк був одним із учасників повстання на броненосці «Потемкин», за що його засуджено до 7 років тюремного ув’язнення. У своїх листах до односельчан він описував виступ матросів, закликав земляків не коритись поміщикам.
У 1911 році сільська громада добилася відкриття двокласного училища. Серед молоді поширювалися заборонені вірші Т. Г. Шевченка. Популярність їх і любов до поета були настільки великими, що 25 лютого 1914 року любитівці без дозволу властей влаштовують урочисте відзначення 100-річчя від дня народження Кобзаря. Діставши дозвіл читати лекції на сільськогосподарську тему, любитівська молодь оздобила хату, де мала читатися лекція, портретом Т. Г. Шевченка, рушниками й квітами. Присутні прослухали вірші поета та його біографію, проспівали хором «Заповіт». Тим часом серед присутніх поширювалась революційна література, щоб, як сказано у поліцейському донесенні, «вселити опозиційні настрої». Відзначення ювілею Т. Г. Шевченка, як доповідав начальник волинського губернського жандармського управління, далося взнаки: за кілька днів після цього, увечері, біля пам’ятника цареві-«визволителеві» імператору Олександру II, спорудженому в центрі села, зібралась молодь і знищила всі дерева, посаджені навколо пам’ятника. Перелякані жандарми заарештували багатьох селян.
Під час першої світової війни, з наближенням фронту, більшість жителів села евакуювалася до Київської та Катеринославської губерній. Довгий час село було окуповане німецько-австрійськими військами.
На початку 1919. року Любитів захопили білополяки. Та 4 серпня 1920 року місцеві жителі радісно зустрічали червоноармійців 25-ої Чапаєвської дивізії. Одразу ж відбулися сільські збори. їх учасники надіслали привітання В. І. Леніну і московським робітникам, де висловили свою готовність зміцнювати союз поліських трудящих з пролетарями Москви. Тоді ж було обрано комітет незаможних селян у складі X. І. Поліщука, Є. О. Тарасюка, Є. Т. Мороза, Я. П. Шульганюка, який подавав допомогу біднякам та вдовам, розподіляв між безземельними і малоземельними селянами панську землю. Жителі села 6 серпня 1920 року влаштували суботник під час косовиці отави. Зібрані 200 пудів сіна вони передали підрозділам Червоної Армії.
4 вересня того ж року Любитів був знову окупований польськими військами. За Ризьким мирним договором 1921 року він залишився під владою панської Польщі. Настав тривалий період жорстокого соціального й національного гніту. Населення голодувало; багато людей гинуло від хвороб. Для допомоги голодуючим створили громадську кухню, де один раз на день діти й вагітні жінки одержували їжу. Війна та епідемії спричинилися до зменшення населення майже на 100 чоловік проти 1911 року, коли тут налічувалось 875 жителів. У селі «господарювали» війт і комендант поліції. Поліцейська дільниця стала першою державною новобудовою села за часів панської Польщі. Всі адміністративні посади зайняли поляки.
Землеволодіння у селі характеризувалось великою строкатістю. 14 куркулів мали 1000 га землі, така ж кількість землі належала й 305 селянським господарствам. Найбідніші селяни мали від 0,5 до 3 га найгірших земель. Бідняки змушені були наймитувати у багатіїв. Оплата праці залежала від пана. «Повітовий суддя Короткевич програв за картами поміщикові Дибчинському 200 гектарів землі,— згадує житель села М. Калиток, — наша сім’я, як ї десятки інших, збирала на тій землі поміщицький хліб. Дибчинський відмовився платити нам, мовляв, він нас не наймав. А Короткевич теж не заплатив, адже земля йому більше не належала. Судитись ми не могли, бо не було коштів…».
Аграрна реформа звелась до розпродажу церковної землі переважно польським осадникам. І надалі 35 проц. селянських господарств мали лише по 1 га землі, 25 проц.—не мали її зовсім, 30 проц. селян лишались без тягла.
У промисловості переважали ті галузі, які без значних капіталовкладень забезпечували високі прибутки. 1924 року в селі відкрили баластний кар’єр, який належав капіталістові Шинкеру. З 1925 року став до ладу лісопильний завод Шеля, де працювали майже 220 селян Любитова. У кар’єрі копали пісок і вручну вантажили його на залізничні платформи. На лісопильному заводі виготовляли бруси, дошки, фанеру, паркет, призначені для експорту. Умови праці були важкі, а плата — низька. На заводі за світловий день чоловікові платили 1 злотий 20 грошів, жінці — 1 злотий, у кар’єрі — 12 грошів за кубометр. Техніки безпеки і медичного обслуговування тут не знали. Багатодітний селянин-бідняк В. Білий, який хворим накидав пісок, тут же, у кар’єрі, помер. Таких випадків було чимало.
Серед робітників Любитова пропагандистську діяльність провадив перший комуніст села С. М. В’юн, який 1927 року очолив підпільний осередок Комуністичної партії Західної України. До осередка входили також Д. А. Ксьонзик, К. П. Федорук, І. В. В’юн та інші. Крім нелегальної літератури, комуністи села одержували із Львова легальну прогресивну газету «Воля народа» (з 1927 року — «Сель-Роб»). В 1928 році вони створили місцеву організацію об’єднання українських трудящих «Сельроб», до якої входило 23 чоловіка. Того ж року любитівські комуністи організовують у селі першотравневу демонстрацію. Члени осередку С. М. В’юн і О. Т. Кот були обрані до районної та повітової організації «Сельробу». Під час виборів до сейму 1930 року комуністи закликали трудящих села та навколишніх населених пунктів голосувати за кандидатів робітничо-селянського блоку. До Любитова на селянські віча неодноразово приїжджали зі Львова керівні працівники «Сельробу» К. Пелехатий, К. Вальницький. Незважаючи на терор та репресії, 4 з 5 депутатських мандатів в окрузі завоювали сельробівці. З лозунгом «Геть фашистську диктатуру Пілсудського!» вийшли трудящі села на першотравневу демонстрацію 1931 року3. Любитівські підпільники вели активну антифашистську пропаганду, викривали агресивні наміри імперіалістичної вояччини проти СРСР. Першого серпня, яке Комінтерн оголосив антивоєнним днем, на вулицях Любитова з’явилися листівки із закликом «Геть війну проти Радянського Союзу!»
Панська Польща не дбала про охорону здоров’я трудящих. У селі не було лікарні.
Село животіло в лабетах неуцтва і темряви. До 1939 року жоден з бідноти так і не здобув вищої освіти. 65 проц. селян не вміло читати й писати. Викладання в початковій школі велось лише польською мовою.
Світова економічна криза згубно позначилась на становищі селянських господарств. Трудящі переконались — вихід з нестерпного становища у боротьбі, на яку кличуть комуністи. Лави Любитівського осередку КПЗУ зростали, окремі партійні групи створювались і в сусідніх селах Рокитниці, Волі-Любитівській, Вороні, Грушівці. У Любитові став діяти райком КПЗУ, який у травні 1933 року охоплював 198 комуністів з 18 навколишніх сіл. На початку 1934 року Любитівська районна організація КПЗУ була найчисленнішою і становила майже п’яту частину комуністів Волині (190 з 1039 чоловік).
Селяни Любитова, обурені свавіллям реакції, готувалися до першотравневої демонстрації 1933 року.Відбулися демонстрації в сусідніх селах Рокитниці та Вороні. Зокрема в Рокитниці у демонстрації взяло участь понад 150 чол. Її учасники несли прапори й транспаранти. У населеному пункті Вороні молодь двічі пройшла селом, співаючи революційних пісень, а в центрі села відбувся мітинг. Один з промовців — вісімнадцятирічний І. Бондар — закінчив свій виступ закликом «Хочемо хліба й землі! Годі вбивати селян!». У Любитові демонстрації не відбулося — сюди завчасно прибуло два десятки поліцаїв. Ковельський окружний комітет КПЗУ керував селянським страйком 1934 року в Любитові, спрямованим проти мізерної оплати праці, низьких купівельних цін на сільськогосподарські продукти. Страйк став проявом солідарності селянства з робітничим класом. Страйкували й жителі сіл Рокитниці та Ворони. 8 березня у Рокитниці скликали сход селян з усіх навколишніх сіл, у т. ч. й Любитова. Було обрано любитівський районний страйковий комітет, який ухвалив створити з любитівських селян-бідняків народну варту у складі 30—40 чоловік, що пікетували б на шосе Луцьк—Ковель. 50 поліцейських, розміщених у Любитові, тим часом арештовували селян, намагаючись зірвати страйк. Але репресії не зламали трудящих. Вони виступали настільки одностайно, що поліція змушена була відступити. По всіх селах відбувалися мітинги на підтримку страйкарів.