Локачі, Локачинський район, Волинська область
Локачі — селище міського типу, центр Локачинського району, розташоване на правому березі річки Луги (басейн Західного Бугу), за 56 км на захід від обласного центру та 26 км від найближчої залізничної станції Іваничі. Локачинській селищній Раді підпорядковане село Крухиничі. Населення —3260 чоловік.
На околицях селища в XIX столітті археологами виявлені залишки двох городищ та понад 50 курганів давньоруських часів.
Вперше про Локачі згадується у грамоті князів Четвертинських, складеній 12 травня 1542 року. В ній ідеться про продаж містечка Локачів князеві Сангушкові. Згодом воно переходить у володіння князів Чарторийських. Наприкінці XVI століття Локачі — власність князя О. Пронського.
Становище населення містечка в цей час було тяжким. Селяни відробляли у фільварках О. Пронського панщину по 2—3 дні на тиждень з волоки (волока — 21,3 га) а також повинні були платити і відробляти багато інших поборів та повинностей. У серпні 1594 року О. Пронський віддав локачинський маєток в оренду на три роки за 12 тис. польських злотих. В оренду перейшли також села Уйма-Локацька, Крухиничі, Цевеличі, Хлопичі, Павловичі з правом судити селян і карати їх смертю. Орендарі ще більш посилили експлуатацію жителів містечка та навколишніх сіл.
У другій половині XVI століття переважна більшість жителів Локачів займалася сільським господарством. За майновим станом населення було неоднорідним. 20 чол. володіли лановими наділами, 71—півлановими, 61 сім’я земельних наділів не мала і користувалася лише городами. Всі вони сплачували феодалові грошову ренту: ланові господарства — по 4 гроші, півланові — по 2, городники — по 4.
Крім населення, яке займалося сільським господарством, були в Локачах в цей час 17 ремісників — шевці, кравці, різники, пекарі, 4 перекупники та інші.
У 1583 році в Локачах налічувалось 173 двори. Зменшилась кількість ланових господарств до 18, ремісників — до 12. Півланові господарства зникають. В цей же час склалася категорія торгової знаті. Містечко поступово втрачало зв’язок з сільським господарством. З містечкової бідноти стягувалися побори по 2 гроші, з колишніх селян-городників — по одному грошу.
У 1629 році в Локачах було 187 будинків. Серед ремісників з’явилися винокури та пивовари.
Становище селян на цей час було нестерпним. Заради більшого зиску феодали примушували селян відробляти з волоки шість днів панщини на тиждень, стягуючи ще й грошові та натуральні податки.
Похід селянсько-козацького війська Б. Хмельницького під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. на Західну Україну через зраду татар — тодішніх союзників гетьмана — закінчився укладенням у 1649 році Зборівського миру, за яким Західна Волинь, в т. ч. Локачі, залишилася під владою Польщі. Королівський уряд вживав найжорстокіших заходів, щоб запобігти селянським заворушенням. Кріпосницький гніт супроводився дальшим обезземеленням селян і збільшенням феодальних повинностей.
З новою силою розгорнувся наступ католицизму. З цією метою в Локачах у 1726 році був побудований католицький костьол. Однак українське населення продовжувало відстоювати свою мову, звичаї, віру, наслідком чого було спорудження в Локачах православної церкви у 1760 році.
В результаті третього поділу Польщі Локачі, як і вся Волинь, відійшли до складу Російської держави. Національно-релігійний гніт послабшав, але кріпосницька експлуатація селян залишається, як і раніше.
На початку війни 1812 року Локачі були захоплені військами наполеонівської армії. Наприкінці вересня цього ж року західну частину Волині, в тому числі й Локачі, визволили від загарбників російські війська. Більшість місцевих селян брали участь у цій війні і тому вважали, що після закінчення війни вони мали одержати свободу. Але їх сподівання були марними, селяни так і залишилися кріпосними і виконували кріпосні повинності, як і раніш, на користь власника містечка А. Вільги. В цей час ще більш посилюється феодальний гніт. Мешканці Локачів повинні були відбувати, як і раніше, панщину (6 днів на тиждень), виходити на будівництво і ремонт шляхів, мостів, гребель. Хто не виконував цих повинностей, повинен був сплачувати по 3 крб. сріблом, а також відбувати денну і нічну варти. Ці порядки збереглися і за наступних власників, що одержували Локачі у спадщину.
Населення Локачів жило в темряві, панувала суцільна неписьменність. Лише в 1803 році тут відкрили парафіяльне училище, яке через брак коштів невдовзі припинило своє існування. Лише з 1817 року розпочалось нормальне навчання в училищі, але до 1824 року тут навчали польською, а потім — російською мовами. У 1829 році шкільне приміщення згоріло і навчання відновилось лише у 1830 році. Під час польського повстання 1830—1831 рр. школа була закрита і тільки 1835 року відновила свою роботу.
Реформа 1861 року для жителів містечка Локачів, як і для усіх селян, виявилась грабіжницьким актом. Це видно хоча б з того, що за інвентарними правилами 1847 — 1848 рр. З піші і 71 чиншове господарства мали в цілому всього 174 десятини придатної землі. Поміщик Ф. Півницький в уставній грамоті за селянами залишив трохи більше 74 десятин. Хоч урядові установи і закріпили за селянами понад 172 десятини, в тому числі 9 десятин непридатної для обробітку землі, однак кількість тих господарств, що мали право на польовий наділ, зменшили до 42. Решта селян мала право лише на володіння присадибними ділянками.
Після реформи 1861 року в Локачах виникають перші капіталістичні підприємства. У 1868 році тут уже було 2 суконні фабрики (вартість річної продукції яких дорівнювала 450 крб.) та цегельний завод, де працювала містечкова біднота й селяни-чиншовики. Значна частина продукції суконних фабрик збувалась в 36 крамницях містечка. Селяни займалися кустарними промислами, які тут велися здавна. Особливо були розвинутими столярне виробництво, виготовлення деяких сільськогосподарських знарядь, ковальська справа, ткацтво; цим займались у кожному господарстві. Вироби кустарної промисловості збувались на місцевих ринках та ярмарках, що відбувались в Локачах.
За даними 1908 року, тут проводились кожного 15 числа одноденні ярмарки. Крім того, влаштовувались й кількаденні ярмарки. Напередодні першої світової війни Локачі були значним населеним пунктом, де проживало 2490 чоловік. Але освіта й культура в містечку лишалися на низькому рівні. В церковнопарафіяльній школі діти трудящих не могли навчатися у зв’язку з тяжким матеріальним становищем, відсутністю взуття й одягу; вчилися лише діти заможних селян. Культурно-освітніх закладів зовсім не було. Школа і церква виховували смирення та неслушність властям.
Під час першої світової війни багато чоловіків з села мобілізували на фронт. Селяни під впливом більшовиків ставали на бік революції. С. Л. Осадчук (член КПЗУ з 1924 року) та Й. О. Литвинчук були учасниками Жовтневого збройного повстання в Петрограді.
В 1916 році Локачі були окуповані австро-німецькими військами. 1919 року село захопили білополяки.
У серпні 1920 року Перша Кінна армія С. М. Будьонного визволила Локачі. Її бійцями стали й жителі містечка. Відважним червоноармійцем був І. Ф. Тарасюк (член КПРС з 1920 р.), який у 1918 році добровільно пішов до лав Червоної Армії. Всю громадянську війну разом з бійцями Першої Кінної армії він громив Денікіна, білополяків, Врангеля.
Але згідно з Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 року Локачі опинилися під владою буржуазно-поміщицької Польщі і перебували в її складі до 17 вересня 1939 року. Щодо адміністративного поділу це було містечко Горохівського повіту, розташоване на території Свинюхської гміни, з 255 житловими будинками та з населенням 1794 чоловіка.
В роки польської окупації Локачі лишалися звичайним містечком, населення якого займалося ремеслом і торгівлею, частково землеробством.
В результаті закону про парцеляцію землі, тобто про продаж невеликими ділянками (парцелами) частини державних і поміщицьких земель, більшу частину наділів було передано у власність осадникам та польському населенню Локачів — надійній опорі польської колонізації, їм було надано більше політичних, економічних прав з метою підтримання міжнаціонального розбрату.
Трудящі містечка зазнавали не тільки жорстокого економічного гніту та політичного безправ’я, але й тяжкого національного гноблення, дискримінації. Українська мова переслідувалась, і все українське проголошувалося ворожим польській державі. Щоб розпалити національну ворожнечу, польські власті надавали пільги польським селянам, зокрема в придбанні парцел. Крім того, поляки платили менші податки.
Локачинці, як могли, чинили опір: своєчасно не сплачували державі податки, підпалювали панський хліб.
На початку 1924 року в Локачах утворено підпільний райком КПЗУ, що спрямовував роботу 8 комуністичних осередків навколишніх сіл, де налічувалось 32 члени партії. У жовтні 1924 року в с. Крухиничах на квартирі G. Д. Мельника відбулася конференція членів КПЗУ Горохівського повіту, в якій взяли участь 40 делегатів. Присутні заслухали доповідь про міжнародне становище та обрали повітовий комітет, до складу якого увійшли С. Л. Осадчук, В. П. Бернадський, М. П. Калинчук та інші. Секретарем повітового комітету обрано С. Л. Осадчука.
Після повітової конференції революційна робота в Локачах активізувалася. Тут розповсюджували комуністичну літературу: газети «Правда» (орган ЦК ВКП(б)), «Комуніст» (орган ЦК КП(б)У), листівки, брошури, які з Радянського Союзу доставляли на Волинь нелегально, їх розмножували тут у підпільних друкарнях і через Горохів, Володимир-Волинський та Устилуг конспіративно надсилали до містечка.
Прагнучи будь-що придушити визвольну боротьбу трудящих, уряд буржуазно-поміщицької Польщі посилював репресії. В кінці березня і на початку квітня 1925 року в Локачах і навколишніх селах польська поліція вдалася до масових арештів, в результаті яких було заарештовано багато членів КПЗУ, серед них Г. Д. Бази-люка, В. П. Бернадського, 3. Ф. Бернадського, М. П. Калинчука, І. Я. Койраха, С. Д. Мельника, С. Л. Осадчука, В. М. Сірака, П. Я. Третевича та інших, яких засудили на процесі «151» у Володимир-Волинському на різні строки ув’язнення.
У 1925 році в містечку було створено підпільну комсомольську організацію4 5, яка допомагала партійним осередкам вести роботу серед населення. За тяжких умов буржуазно-поміщицького ладу, в умовах глибокого підпілля члени КПЗУ і комсомольці знайомили трудящих з революційними подіями, проводили велику агітацію серед населення. На вулицях з’являлись лозунги й транспаранти. Так, в ніч на 7 листопада 1936 року в селах Уймі-Локацькій і Крухиничах були вивішені транспаранти на честь 19-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, на них полум’яніли слова: «Хай живе день 7 листопада — день боротьби всіх працюючих! Хай живе народний фронт! Хай живе СРСР! Геть фашистський уряд! Геть тортури в’язнів! Хай живе ОК КПЗУ!»6. В січні 1937 року відзначався день пам’яті В. І. Леніна, К. Лібкнехта і Р. Люксембург. В ніч на 21 січня на шляху Локачі—Горохів було вивішено транспарант і відозву, в яких, зокрема, було сказано: «Честь трьом «Л» — честь і вічна слава богатирям і пролетарським вождям: Володимиру Іллічу Леніну, Розі Люксембург і Карлу Лібкнехту!.. Геть фашистський кривавий уряд! Геть польську окупацію на Західній Україні! Хай живе КПП і КПЗУ! Хай живе СРСР і УРСР!». Під лозунгами стояв підпис окружкому КПЗУ.
У вересні 1939 року Червона Армія визволила Локачі. Комуністи вийшли з підпілля. 19 вересня відбувся багатолюдний мітинг, на якому трудящі вітали радянських воїнів, що принесли їм свободу. В селищі було створено революційний комітет, який згодом став тимчасовим комітетом. До складу революційного комітету ввійшли В. П. Бернадський —голова, Л. К. Вознюк, О. Г. Лоянич, М. Б. Шапіро та інші. Комітетом була організована робітничо-селянська гвардія з 50 чол. Вона роззброїла польських солдатів, поліцію, взяла під охорону народне добро. Вся повнота влади була зосереджена в руках революційного комітету.
Здійснюючи рішення Народних Зборів Західної України, комітет націоналізував торговельні й промислові підприємства, на яких зразу ж було запроваджено 8-годинний робочий день і робітничий контроль. За розпорядженням комітету трудящі обмолотили панський хліб й роздали його батракам і малоземельним селянам. Поміщицька земля, реманент, худоба були конфісковані і теж передані бідним селянам й батракам на вічне користування.
У січні 1940 року у відповідності з новим адміністративним поділом Локачі стають районним центром. Тут створюються райком КП(б)У, районна Рада депутатів трудящих та інші районні організації.
За умов гострої класової боротьби в 1940 році почалася організація перших колгоспів. У селі Уймі-Локацькій було створено артіль «Червона Зірка», яку очолив Н. Романюк. У Крухиничах у 1940 році організували колгосп «Перше Травня», його головою обрали М. С. Мельника.
Визволені з-під соціального й національного гніту, трудящі дістали можливість навчати своїх дітей у школах. В Локачах відкрили середню школу з українською мовою викладання. Для дорослих було організовано школу по ліквідації неписьменності й малописьменності. У селищі почали працювати районний Будинок культури і бібліотека. На початку 1940 року вже відкрили районну лікарню та фельдшерсько-акушерський пункт.