Старий Загорів, Локачинський район, Волинська область
Старий Загорів — село, центр Старозагорівської сільської Ради Локачинського району. Розташований за 10 км на південний захід від районного центру і за 30 км від залізничної станції Горохів. Населення — 787 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Защитів, Конюхи, Новий Загорів, Хорів.
Ця територія була заселена ще в добу бронзи (II тис. до н. е.), про що свідчать знахідки кам’яних знарядь праці. Біля села виявлено також 4 кургани.
Вперше в історичній літературі згадується про Старий Загорів у 1569 році. Тоді в селі було 87 дворищ і 9 димів, а населення — 1244 чоловіка. Жителі Старого Загорова займалися в основному сільським господарством. Тут налічувалось лише кілька ремісників. Понад половина селян не мала польової землі, користувалась тільки городами. Позбавлені коштів, щоб придбати паливо, вони вдавалися до самовільного вирубування дерев у діброві феодала.
Власник маєтку П. Загоровський заснував тут фільваркове господарство, перевівши селян на панщину, яка стала основною повинністю. Феодал прагнув до збільшення своїх прибутків. Джерелом збагачення стали насамперед зернові культури. Феодал примушував селян відбувати 4—6-денну панщину з ланового господарства. В кінці XVI століття селянські господарства рідко дорівнювали повному наділу — 1 лану, переважна більшість їх була півланова. Про різке збільшення числа безземельних селян свідчить зростання кількості городників і комірників. Запровадження панщини ще більше погіршило господарське й юридичне становище селян. Феодал купував, продавав селян-кріпаків, карав на смерть і передавав це право іншим феодалам. Великої шкоди господарства кріпаків зазнавали і від міжусобної боротьби феодалів. В кінці XVI і в першій половині XVII століття феодал О. Защитовський з своїми синами не раз нападав на маєток П. Загоровського. в Старому Заторові і завдавав великих збитків селянам. Доведені до крайнього зубожіння, селяни втікали світ за очі. Тому в середині XVII століття тут налічувалося тільки 69 димів (понад 400 чоловік).
Не краще жилося і кріпакам, якими володів Загорівський монастир, заснований у XVI столітті. У 1566 році П. Загоровський подарував монастиреві ціле село Волицю з людьми, ріллею й сінокосами. Щедрість феодала не важко зрозуміти: монастир був вигідним його спільником у гнобленні селянських мас.
Загорівський монастир збагачувався не тільки коштом експлуатації селян, а й за рахунок рудень, млина тощо, де працювали кріпаки. Пізніше він став здавати в оренду як землю, так і свої підприємства. Збереглися контракти, які укладав монастир з орендарями в кінці XVIII століття. У 1790 році за 1800 польських злотих монастир здавав в оренду млин, сінокос і сад. У монастирському господарстві, крім місцевих селян, працювало чимало втікачів від інших феодалів.
Становище монастирських селян було тяжким. їх експлуатували як церковні феодали, так і орендарі, які прагнули більшого зиску.
Всі жителі Старого Загорова зазнавали не тільки соціально-економічного, а й національно-релігійного гніту.
Після третього поділу Польщі, в 1795 році, Старий Загорів, Хорів, Новий Загорів, Загайці, Конюхи відійшли до Росії. Згідно з переписом 1796 року в Старому Загорові тоді налічувався 431 чоловік. Перехід села в склад Російської держави сприяв йому економічному і культурному розвитку.
У 1796 році до Старозагорівського монастиря приїздив один з найвизначніших художників-реформаторів, які на рубежі XVIII—XIX століть визначали шляхи розвитку реалістичної школи українського живопису, Йов Кондзелевич. Митець написав тут кілька зображень на релігійну й світську тематику. Саме в цих творах Кондзелевич виступив як новатор в образотворчому мистецтві. Він поєднав нові віяння з традиціями Івана Рутковича та інших українських художників, застосував прийоми, характерні для західноукраїнських майстрів пензля. І найголовніше — переосмисливши релігійні сюжети, трактує їх, як світський художник-реаліст.
У селі розвивалась і самобутня культура в побуті в XVIII—XIX століттях. Її творцями були українські селяни. Вони оздоблювали малюнками печі, стіни, вікна своїх осель. Також розвивались художні здібності селян-ремісників та інших умільців.
У маєтку поміщика Ф. Бобра-Піотровицького, якому у 1847 році належали Старий Загорів і частина Защитова, селяни мали в користуванні 643 десятини 2150 сажнів землі. Розмір пішого наділу не перевищував 6 десятин 745 сажнів.
Напередодні реформи 1861 року в Старому Загорові було 48 селянських дворів, в яких жило 149 ревізьких душ. Вони за маніфестом 1861 року залишились тимчасовозобов’язаними і продовжували відбувати панщину в поміщика Ф. Бобра-Піотровицького.
У 1862 році поміщик склав уставну грамоту з 149 селянами-кріпаками Старого Загорова і 5 селянами-кріпаками Защитова, за якою вони залишились на урочній панщині до ЗО липня 1863 року. В цій грамоті поміщик намагався ошукати селян, зазначивши, що вони користувалися лише 465 десятинами 466 сажнями придатної землі, а їх піший наділ був в 5 десятин 512 сажнів. Але під час перевірки уставної грамоти в жовтні 1863 року це виявили і визначили 154 селянам на викуп 681 десятину 402 сажні землі — дещо більше, ніж селяни користувалися на час інвентарної реформи. Проте до складу селянських наділів входили і непридатні землі. Тому сума, з якої нараховувались викупні платежі, зросла з 460 крб. до 494 крб. 66 коп., а загальна сума викупних платежів становила 8 327 крб. 70 коп. Крім того, селяни Старого Загорова від кожного пішого наділу повинні були щороку відпрацьовувати на поміщика по 68 днів аж до 1 вересня 1863 року.
Частина селян Старого Загорова не мала можливості викупити наділ польової землі. Отже і після реформи ці господарства користувалися тільки городами. Крім того, за селянами залишалися сервітутні вигоди: випас худоби в лісі, спільна толока, водопої, право рибної ловлі в водах, які прилягали до селянських наділів.
Наділи землі, які одержали селяни, здебільшого були заболочені і при тодішньому рівні обробітку, розвитку сільськогосподарської техніки не забезпечували сім’ї необхідними продуктами. Тому селяни змушені були орендувати землю у поміщика або йти на заробітки.
Царизм тримав народ в темряві. Лише у 1871 році в Старому Загорові при церкві була відкрита парафіяльна школа, на утримання якої селяни кожного року сплачували 120 крб. У 1911 році в школі навчалося всього 37 дітей. Створюються церковнопарафіяльні школи і при монастирі в Новому Загорові та в Хорові. Але вони не могли охопити навчанням всіх дітей шкільного віку.
Поміщики, щоб посилити залежність селян, намагалися відібрати у них сервітутні права, хоч і не завжди могли здійснити це. Так, у листопаді 1900 року селяни не допустили, щоб поміщик виорав ділянку в урочищі Гай дубовий, і цим зберегли громадську толоку.
За часів столицінської реформи, починаючи з 1909 року, частина селян, переважно куркулі Старого Загорова, переселилась на хутори. Вони володілії тоді по 40 — €0 га землі. Це призвело до загострення відносин між біднотою, яка залишалась у селі, і куркульською хутірською верхівкою.
Важким тягарем на плечі трудящих лягла перша світова війна. У 1914 році в російську армію мобілізували з Старого Загорова 60 чоловік. Для потреб армії у селян відібрали коней, вози. Ще гірше стало, коли село опинилося під владою німецько-австрійських окупантів.
За Ризьким мирним договором 1921 року Старий Загорів і всі села, розташовані нині на території Старозагорівської сільради, відійшли до буржуазно-поміщицької Польщі.
Село Хорів стало центром гміни, якій були підпорядковані Старий Загорів, Хорів, Загайці та інші села. Буржуазно-поміщицький уряд запровадив режим соціально-економічного й національного гніту щодо трудящих мас, особливо українців, які становили тоді більшість населення. Так, тільки в Старому Загорові у 1921 році жило 759 чоловік, в тому числі 673 українців, 75 поляків, 11 представників інших національностей.
Щоб відвернути увагу селян від революційних виступів, уряд буржуазно-поміщицької Польщі пообіцяв в 20-х роках провести аграрну реформу (парцеляцію), але здійснив це значно пізніше та й то не на користь селян. Фактично селяни стали володіти парцелами лише в 1931 році. Бідняки, які жили в жахливих умовах злиднів, не мали коштів, щоб придбати парцелу. Часто доводилося продавати єдину корову, залишаючи своїх дітей без молока. Так, селянин С. Парфенюк, що мав ділянку землі 2 га, за парцелу 1,4 га повинен був заплатити 1 126,4 злотих. Але у нього не було навіть коштів, щоб сплатити завдаток у сумі 164,5 злотих. Тоді він продав єдину корову і заплатив 100 злотих, а на решту 64,5 злотих просив у окружного земельного управління відстрочку.
Аналізуючи умови, на яких селяни купували парцели, можна зробити висновок, що земельна реформа не забезпечувала основної маси селян необхідною землею і не поліпшила їх матеріального становища.
Українське населення села було позбавлене будь-яких політичних прав. Утворена з початку польської окупації сільська громада в Старому Загорові була розпущена, а сільські органи самоврядування очолили призначені урядові комісари з поляків. У 1931 році в селі відкрили школу, але навчали тут польською мовою. Школу побудували на кошти сільської громади, кожне господарство сплатило для цього по 10 злотих з кожного гектара землі.
Прагнучи звільнитись від соціального й національного гніту, селяни під керівництвом комуністів повставали на боротьбу. Однією з найбільш активних організацій КПЗУ Горохівського повіту була Хорівська. Про її діяльність з тривогою не раз повідомляв повітовий староста у воєводське управління.
Часто селяни потай збирались, щоб послухати правду про життя в Радянському Союзі, дізнатись про великі соціалістичні перетворення, які сталися по той бік Збруча. Про все це розповідали хліборобам комуністи-підпільники. Селяни під впливом їхньої пропаганди у революційні свята виходили на демонстрації, виявляючи цим свою волю до возз’єднання з Українською РСР.
Мрія трудящих селян про вільне й щасливе життя в дружній сім’ї народів Радянського Союзу здійснилась у вересні 1939 року, коли прийшла Червона Армія. Жителі Старого Загорова, як і інших сіл, зустрічали своїх визволителів з хлібом-сіллю, квітами й червоними прапорами. У Старому Загорові заснували тимчасовий революційний комітет, який згодом перетворився в селянський комітет, головою його спочатку був С. М. Козюк, а пізніше — М. М. Закревський. Селянський комітет розділив серед біднішої частини селян всю поміщицьку й церковну землю, весь реманент і худобу. Вперше у своєму житті малоземельні й безземельні селяни одержали безплатно землю.