Затурці, Локачинський район, Волинська область
Затурці — село, центр сільської Ради. Розташоване на річці Турії (басейн Прип’яті), за 18 км від райцентру. Населення — 2,1 тис. чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Великий Окорськ, Вілька Садівська, Квасовиця, Малий Окорськ, Юнівка.
У давньоруські часи (XIII ст.) на території села було побудоване городище. Пізніше на його місці спорудили феодальний замок з кам’яними стінами та ровом, що заповнювався водою. Залишки цього замку в народі ще й досі називають «городець».
Вперше Затурці згадуються на початку XVI століття у зв’язку з тим, що власник села магнат Б. Затурецький стягував мита з проїжджих купців від кожного воза по півгроша, не маючи на це грамоти короля. Вдруге про село зустрічаються дані в документі під 1557 роком, коли селяни, протестуючи проти покріпачення, намагалися спалити двір земського судді.
За Литовським статутом 1529 року, селяни Затурців, як і всіх сіл, що входили до володінь литовських князів, були закріпачені.
У 1557 році в Затурцях було запроваджено волочну поміру і встановлено середню норму панщини для волочного господарства по 2 дні на тиждень. Під час збирання хліба вона збільшувалась до 3 днів. Якщо селяни не виходили на роботу один день, то з них стягували пеню в один гріш, а коли три дні — то їх карали батогами, і вони мусили здавати ще й по барану. Крім того, селян примушували відробляти пропущені дні, а також сплачувати грошові й натуральні податки.
Шляхтич В. Гулевич, який у 1570 році став власником Затурців, ще більше посилив феодальну експлуатацію, збільшивши панщину до 4—5 днів на тиждень. Він організував тут фільваркове господарство, продукцію якого збував на ринку, одержуючи від цього великі прибутки. Крім панщини, селяни сплачували власникові велику натуральну й грошову ренти. За користування ланом землі вони платили по 20 грошів, за присадибну ділянку — від 2 до 4 грошів. Уже в той час серед селян існувала соціальна і майнова нерівність. З 73 господарств (димів) 18 володіли повним наділом землі, ЗО господарств — (т. зв. городники) мали тільки присадибні ділянки (городи). Окремі жителі займалися ремеслами. В Затурцях жило кілька ремісників (шевці, кравці, столярі, бондарі та інші), що виготовляли різні вироби на продаж.
Литовський статут 1588 року юридично завершив закріпачення селян. Власник маєтку мав право віддати або продати кріпака іншому феодалові, чинити над ним будь-яку розправу, карати на смерть і міг це право передати іншим.
Українське населення Затурців, яке переважало тут, крім соціально-економічного гніту, зазнавало національного та релігійного гноблення, що особливо посилилось після Брестської унії. Католицький монастир у селі та костьол, побудований у 1642 році, активно діяли по окатоличенню та ополяченню місцевого населення. Однак трудяще населення Затурців, прагнучи зберегти свою національну мову, традиції і побут, не приймало унії, ставало на боротьбу проти релігійного гноблення. В 1634 році селяни вчинили напад на католицький монастир, щоб знищити його.
Соціальні, національні та релігійні утиски викликали велике невдоволення селян, які зі зброєю в руках виступали проти гніту польських феодалів. Багато селян Затурців брало участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького.
Після Зборівського договору 1649 року шляхта повернулася на Волинь і відновила свої колишні права, посилила феодальний визиск, селяни повинні були відбувати вже щоденну панщину.
Після третього поділу Польщі (1795 рік) Затурці, як і всі волинські землі, ввійшли до складу Російської держави. Незважаючи на те, що феодальні відносини залишались панівними й надалі, входження цих територій до складу Росії сприяло економічному і культурному розвитку краю. Завдяки цьому зросла кількість населення Затурців. На початку XIX століття тут жило 440 чоловік. У 1816 році в селі відкрили однокласне сільське училище, в якому вчилися 14 хлопчиків та 8 дівчаток (переважно діти заможної частини населення). Проте під час польського повстання 1831 року школу закрили.
В 1847—1848 рр. становище селян лишалося тяжким. У своєму господарстві вони мали 16 голів робочої худоби та 19 корів. Землі на одну ревізьку душу припадало 1,49 десятини. Селяни платили феодалові грошову і натуральну ренти, крім того, держава стягувала з них великі грошові податки (87 крб.)5. Напередодні селянської реформи 1861 року більшість селян Затурців була кріпаками. До категорії державних селян належало всього 9 господарств, що налічували 48 чоловік. Становище селян після реформи майже не змінилось. Як саме була проведена реформа
і що вона дала селянам, свідчить хоча б те, що з ЗО селянських дворів, що належали поміщикові Липинському, 3 двори (колишні городники) одержали по одній десятині землі, 10 — по 6 десятин, 17 — по 13 десятин. Кращі землі лишились у поміщиків. Поміщик С. Рациборовський мав 705 десятин землі, Липинський — 699 десятин. За наділену землю — гіршу, малопродуктивну, розкидану невеличкими ділянками в різних місцях. — селяни повинні були сплачувати великі викупні платежі. При низькому рівні землеробства бідні поліські землі давали невисокі врожаї — по
2—3,5 чверті зерна з однієї десятини. Отже, багато селян неспроможні були викупити землю, і вона переходила до рук громади або заможної частини населення — куркулів. Тому, позбуваючись феодальних утисків, селяни поступово потрапляли в економічну залежність від поміщиків та куркулів. Хоч за реформою селянам були надані сервітутні права, проте поміщики їх порушували, забороняли користуватися водоймами, лісами, пасовиськами тощо. Таким чином, половина селянських дворів вийшла із «великої реформи» безземельними і малоземельними.
Не було в Затурцях ніяких медичних і культосвітніх закладів, населення лишалося неписьменним. Лише в 1893 році в селі на кошти держави і селян відкрили церковнопарафіяльну школу. Але навчалися у ній в основному діти заможних. У 1911 році школу відвідувало лише 58 учнів.
Нові злигодні принесла трудящим перша світова війна. Воєнні реквізиції, різні побори, мобілізації, мародерство непосильним тягарем лягали на плечі селян. У Затурцях до царської армії було мобілізовано близько 60 проц. працездатних чоловіків. У селян забрали більш як половину робочих коней, поставивши тим самим селянські господарства в скрутне становище. Відчувалася гостра нестача робочої сили. Вже на початку 1915 року ціни на продукти харчування підвищилися майже вдвоє проти 1914 року.
З наближенням фронту у 1915 році за розпорядженням командування російської армії частина населення Затурців евакуювалась у східні області України і в Росію, село зайняли німецько-австрійські війська. Влітку 1916 року російські війська під час прориву фронту ворога, здійсненого під командуванням генерала Брусилова, визволили Затурці від австрійців. Село опинилось безпосередньо на лінії фронту, в зоні воєнних дій. Позиційна війна затяглась тут до лютого 1918 року. Вона була великим тягарем як для селян, так і для солдатів. Серед них дедалі більше назрівало невдоволення. Великий вплив на селян і солдатів мали більшовики — солдати 48-го артилерійського дивізіону 775-го Кустанайського полку, який дислокувався в м. Торчині. Вони розповідали жителям про перемогу Жовтневої революції, про ленінські декрети.
На початку 1918 року Затурці знову окупували німецько-австрійські війська. Наприкінці 1918 року загарбники відступили, але тут же з’явилися петлюрівці. У травні 1919 року село захопили білополяки. Вони забирали хліб, худобу, птицю, били шомполами селян, примушували харчувати солдатів, годувати коней, виконувати різні повинності.
У серпні 1920 року Червона Армія визволила Затурці від білополяків. Зразу ж було утворено революційний комітет. Він підготував розподіл поміщицьких земель і сільськогосподарських машин. Але за Ризьким договором 1921 року Затурці ввійшли до складу Польщі. На цей час у селі жило 690 чоловік. Кращі землі знову стали власністю поміщиків і осадників. Населення працювало на двох ближніх великих фільварках. Польський уряд у 1925 році провів парцеляцію частини державної землі, але від цього виграли тільки військові осадники і місцеве польське населення, яких уряд Польщі забезпечив ділянками землі від 10 до 50 га. Переважна ж більшість українських селян мала лише до 5 га. Придбати ще селянин не міг,
бо 1 гектар коштував 1200 злотих, а 1 цнт хліба — всього 15 злотих. На ці гроші не можна було купити навіть необхідних речей для господарства, одягу тощо. А сіль, сірники, гас були предметами розкоші.
Господарства поступово розорялися. Польський уряд обтяжував селян податками, штрафами, митами та іншими поборами. Особливо тяжким був поземельний податок, яким, згідно з існуючою податковою системою, обкладалися селянські господарства. Після сплати всіх податків і повинностей у господарстві не залишилось навіть необхідної кількості хліба, молока і масла, а переважній більшості селян хліба не вистачало до нового врожаю.
Українські селяни були позбавлені будь-яких політичних прав. В селі ліквідували громадську раду; на чолі сільських органів самоврядування стали поляки. Українська мова була заборонена. Діловодство велося тільки польською мовою. 15 років у Затурцях не працювала школа. Аж у 1935 році відкрили т. зв. народну школу з польською мовою викладання, хоча переважна більшість населення були українці. Ні бібліотеки, ні медичної установи не існувало.
Поступово селяни усвідомлювали, що добитися повної свободи можна лише шляхом революційної боротьби. Незважаючи на сувору цензуру, правда про Росію, про В. І. Леніна, про Радянську Україну все ж доходила до жителів села. Місцеві комуністи, члени КПЗУ Я. К. Харуцький, В. Г. Харуцький, О. І. Киричук проводили революційну роботу в Затурцях, розповсюджували нелегальну літературу, поширювали соціалістичні ідеї. В 1932 і 1933 рр., у дні святкування річниць Великої Жовтневої соціалістичної революції, в Затурцях було розкидано листівки, вивішено транспаранти та плакати з комуністичними гаслами. Члени КПЗУ закликали до боротьби проти польських панів, за возз’єднання з Радянською Україною. В 1937 році, з нагоди вшанування пам’яті В. І. Леніна, К. Лібкнехта і Р. Люксембург, комуністи в ніч на 21 січня вивісили в Затурцях лозунги, транспаранти і відозви.
Довгожданий час визволення настав. 19 вересня 1939 року радянські війська вступили в Затурці. Одразу було створено селянський комітет з 7 чоловік. Він узяв на облік поміщицьке майно, створив загін народної міліції. В селі відкрили клуб, початкову школу з українською мовою навчання, медичний пункт. Комітет готував розподіл колишньої поміщицької землі серед селян, вибори до Народних Зборів Західної України. Наприкінці грудня 1939 року в Затурцях створили сільську Раду депутатів трудящих. З грудня 1939 року почала діяти комсомольська організація.
У 1940 році з ініціативи селян П. М. Любчука, Р. І. Панасюка, М. С. Кушніра, Й. П. Громи створено колгосп ім. Комінтерну. Головою правління обрали Н. А. Вавринюка. Колгоспники трудилися з величезним піднесенням. У 1941 році вони виростили високий урожай зернових культур. Зібрати його перешкодила війна. Вже в перший день її поблизу Затурців розпочались тяжкі бої. Після артпідготовки противник кинув 200 танків проти артилерійської протитанкової бригади, що захищала село. Радянські артилеристи знищили близько 70 машин, багато іншої техніки та живої сили ворога. Але 23 червня 1941 року фашисти захопили село. У дев’яти братських могилах поховано 890 воїнів, полеглих у цих боях. Золотом викарбувані їх імена на обеліску Слави, що в центрі села.
Багато лиха зазнали жителі села під час фашистської окупації. Вже з перших днів кати розстріляли 7 чоловік, знищили все шкільне майно, а школу перетворили на стайню. Всього за роки окупації вони зруйнували 38 житлових будинків, 110 надвірних будов; відібрали в населення 232 сільськогосподарські машини, 242 коней, 254 корови тощо. Гітлерівці ліквідували колгосп, пограбували його майно. Понад 150 чоловік села відправили до Німеччини на каторжні роботи.