Чаруків, Луцький район, Волинська область
Чаруків — село, центр сільської Ради, розташоване на правому березі р. Чорногузки, вздовж шосе Луцьк—Львів, за 22 км на захід від м. Луцька. Відстань до найближчої залізничної станції Несвіч-Волинський — 1 км. Населення —1454 чоловіка. Сільраді підпорядковані населені пункти Вигуричі, Городище, Григоровичі.
На околиці Чарукова, серед боліт, радянські археологи виявили залишки городища часів Київської Русі, а поблизу двох курганів у районі села знайдено залізний наконечник стріли того ж періоду. Ці знахідки свідчать, що вже в XI —XIII століттях територія сучасного Чарукова була заселена.
Перша письмова згадка про Чаруків належить до кінця XV століття. 4 липня 1494 року в Луцьку складено документ з приводу продажу Чаруківського маєтку. В купчій сказано, що Андрушко Русинович «…продал есьми Чаруковськое подворье в местце окольном городе в Луцку отчину и дедину свою княгине Марии Семеновой Ровенской на вечность».
Наприкінці XVI століття Чаруків був невеликим селом. Тут налічувалося 18 господарств, що володіли ланом або півланом землі, 11 городників, 3 колоністи волочні (тобто ті, яким належали ділянки землі в одну волоку), 2 дрібні землевласники, т. зв. бояри, і піп. Я. Грущицький, власник села, примушував селян не тільки платити численні грошові й натуральні чинші, а й виконувати різні роботи в маєтку. Найбільш експлуатованою частиною були городники.
Усобиці феодалів, наїзди на маєтки з метою пограбування були звичайним явищем в умовах розгулу анархії в Речі Посполитій. Від цього терпіли насамперед селяни. Так, із скарги С. Ножовського, слуги відомого магната князя Я. Острозького, від 10 березня 1596 року довідуємось, що коли він проїздив через Чаруків з групою селян, на нього напав управитель маєтку Яроцький із своїми стражниками, захопив і ув’язнив кілька чоловік, а двох, які вчинили опір, спалив живцем у полі на могилі.
Свавілля шляхти, посилення кріпосницького гніту, збільшення панщини, яка в середині XVII століття досягла 6 днів на тиждень, викликали незадоволення селян. Народний гнів, що тамувався протягом століть, вибухнув під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності. В районі Чарукова діяв загін повстанців, який у липні 1648 року напав на панський маєток у с. Городищі. В березні 1649 року місцеві селяни і один із козацьких загонів Хмельницького розорили маєток у Чарукові і знищили багато документів, в основному записи про феодальні привілеї, панщину, оброки, подимне тощо; влітку цього ж року вони рубали поміщицький ліс і накосили 95 кіп вівса. Після укладення Зборівського договору 1649 року шляхта повернулась у свої маєтки. Чаруків ще понад 140 років перебував під владою Речі Посполитої. Лише внаслідок третього поділу Польщі в 1795 році він у складі Західної Волині відійшов до Російської держави. Однак феодально-кріпосницький гніт не послабився — на зміну одним поміщикам прийшли інші.
Тяжке соціальне становище селян, голод і злидні, антисанітарія часто викликали різні епідемічні захворювання. Особливо страшною була епідемія чуми в останні роки XVIII століття, внаслідок якої в Чарукові вимерло більше половини жителів. Лише через 100 років кількість населення досягла того рівня, що був перед епідемією. В 1893 році сільська громада поставила пам’ятник загиблим від чуми, який зберігся до наших днів.
Великим випробуванням для трудящих Чарукова була Вітчизняна війна 1812 року. Село опинилось у зоні дій головних сил російської 3-ї армії під командуванням генерала Тормасова, штаб-квартира якого була в Луцьку. Після відступу з-під Кобрина, що почався 17 серпня, всі російські війська зосередились на правому березі р. Стиру. З цього району командування систематично організовувало вилазки проти наполеонівських військ. 7 вересня 1812 року розвідка донесла, що генерал Цехмейстер з драгунськими полками Орельї та частиною наполеонівського авангарду збирається ночувати в Чарукові. Одержавши ці відомості, командуючий кавалерійським корпусом 3-ї армії генерал-лейтенант Ламберт уночі 8 вересня 1812 року переправився через річку Стир з загоном, до складу якого входили кілька сотень з козачих полків Власова і Чикільова, три ескадрони олександрійських гусар, три ескадрони татарських уланів і Арзамаський драгунський полк. Коли загін прибув у Чаруків, виявилося, що противник розташувався біля с. Несвіча на відстані однієї версти. Щоб не дати ворогові отямитися, генерал Ламберт, залишивши Арзамаський полк у резерві, вирушив проти ворога. Ескадрон штабс-ротмістра Ілляшевича, який ішов у голові колони російських військ, раптово напав на один з австрійських ескадронів і змусив його тікати. Ця атака була така навальна і несподівана, що втекли всі 13 австрійських ескадронів. Росіяни захопили 150 полонених, у т. ч. 9 офіцерів. Було взято три прапори, які, однак, за розпорядженням імператора Олександра І згодом повернули австрійцям.
Ця вилазка російських військ у районі Чарукова була підготовкою до загального контрнаступу 3-ї армії. Контрнаступ розпочався 10—11 вересня 1812 року під командуванням генерала Тормасова і адмірала Чичагова, який прибув на р. Стир на чолі Дунайської армії, що налічувала 35 тис. чоловік. Таким чином, російські війська мали на Волині понад 60 тис. проти 43 тис. солдатів і офіцерів наполеонівської армії, до складу якої входили 26 тис. австрійців, 12 тис. саксонців і 5 тис. поляків. У перший же день контрнаступу росіяни визволили Чаруків. Під час боїв у селі було зруйновано кілька селянських хат з господарськими приміщеннями, пошкоджено посіви озимих. Постої російських і наполеонівських військ ще більше підірвали економіку селянських господарств.
У зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин дедалі більше посилювався кріпосницький гніт. Голод, страшенна бідність і безземелля душили селян. У 1847 році поміщику В. Бущинському в Чарукові належало 50 дворів і 424 кріпаки, в т. ч. 199 чоловіків і 225 жінок. У 1861 році його дочці К. Бущинській вже належало 70 дворів, з них 57 тяглих і 13 городників. Отже, за 15 років кількість дворів у Чарукові збільшилась на 20. Але землі селянам не добавили. Нові двори виділялися, в основному, за рахунок дроблення старих. Зростало число безземельних і малоземельних селянських господарств, серед яких була значна кількість городників. Коли ж визначались селянські наділи в 1861 році, кількість ревізьких душ брали відповідно до інвентарного перепису 1848 року.
Після реформи 1861 року селяни Чарукова одержали 601 десятину 1032 сажні землі, або по 10 десятин 1023 сажні на двір, городники — лише присадибні ділянки по 1317 сажнів (трохи більше як по півдесятини) на двір. За надільну землю селяни повинні були заплатити поміщиці великі гроші. Викупний платіж нараховувався з суми 28 крб. 30 коп. доходу за рік на селянський наділ при 6 проц. капіталізованої ренти. Таким чином, викупна сума на селянський тяглий двір становила 471 крб. 66 коп., а з57 дворів — 26884 крб. 62 коп. Викупний платіж городників було нараховано з 2 крб. 79 коп. доходу за рік. При 6 проц. капіталізованої ренти це становило 46 крб. 50 коп. з одного двора, а з 13 городників — 604 крб. 50 коп. Ці гроші селяни мали сплачувати протягом 49 років, що разом з процентами становило велику суму. Всі кращі землі лишалися в руках поміщиці й церкви, а селянам відійшло багато неужитків і заболочених земель, тому виплата лягала важким тягарем на селянські господарства.
Не маючи змоги прогодуватися з своїх мізерних наділів, які до того ж доводилося час від часу дробити внаслідок виділення нових господарств, селяни змушені були орендувати землю в поміщиків. Так, у січні 1900 року 48 чаруківських селян уклали з місцевою поміщицею К. Сніжко договір на оренду в неї на 12 років 253 моргів (або 138 десятин) землі по 4,5 крб. за морг. Це становило 1138,5 крб. на рік.
Відбувалося дальше зростання поміщицького землеволодіння. Якщо в 1907 році дійсний статський радник О. Нестеров мав у Чарукові 575 десятин землі, що її він купив у поміщиці Сніжко, то в 1918 році в результаті скуповування державних земель і наділів селян, що розорилися, його володіння виросли до 1019 десятин. Землю він віддавав в оренду М. Павловському. Останній, як і всі орендарі, щоб не тільки повернути гроші, заплачені за оренду, а й добре заробити, нещадно експлуатував чаруківських і навколишніх селян, яких безземелля і злидні гнали на заробітки в поміщицьку економію.
Незадоволення селян своїм становищем посилювалося з кожним роком. У період першої російської революції 1905—1907 рр. чаруківці не раз захоплювали поміщицькі сіножаті і пасовиська, рубали ліс для господарських потреб. У селах Городищі і Григоровичах, підпорядкованих нині Чаруківській сільраді, ще в 1901 році селяни самовільно рубали ліс, внаслідок чого відбулася сутичка з поліцією. В 1907 році біднота Городища вчинила потраву поміщицьких посівів.
Після реформи 1861 року Чаруків став порівняно швидко зростати. В 1910 році тут налічувалося 130 дворів і 754 чоловіка населення, тобто майже вдвічі більше, ніж у 1861 році. Цьому значною мірою сприяло перетворення села в 1866 році на волосний центр. У Чарукові була церковнопарафіяльна школа, але часто діти бідняків не могли відвідувати її, бо не мали в що одягнутися. Переважна більшість дорослого населення була неписьменною.
Багато страждань принесла жителям Чарукова перша світова війна 1914 — 1918 рр. Чоловіків мобілізували в армію. Російсько-німецький фронт проходив
недалеко від села, і під час бомбардувань було зруйновано багато будинків. Війна зумовила загальний занепад господарства. Не вистачало робочих рук. Весь тягар господарювання ліг на плечі жінок. Селяни дедалі більше розуміли, що війна ця антинародна, через те більшовицькі лозунги проти війни, за негайне укладення миру і конфіскацію поміщицької землі, які відображали корінні інтереси трудящих, знайшли широкий відгук серед сільської бідноти.
Перемогу буржуазно-демократичної і особливо Великої Жовтневої соціалістичної революції селяни Чарукова сприйняли як величезне завоювання народних мас. 5(18) листопада 1917 року в с. Несвічі, поблизу Чарукова, відбувся з’їзд комітетів військових частин 1-го Туркестанського армійського корпусу. Виражаючи волю селянських і солдатських мас, з’їзд висловився за передачу всієї влади Радам, за підтримку Ради Народних Комісарів, очолюваної В. І. Леніним1. Селяни Чарукова вбачали в рішеннях з’їзду початок втілення в життя прийнятих II Всеросійським з’їздом Рад декретів про мир і землю і гаряче підтримали ці рішення.
В грудні 1917 року в Чарукові було створено революційний комітет, до складу якого ввійшли А. Найчук, М. Білик, В. Корнійчук та інші. Наприкінці 1917 року в село повернувся дехто з солдатів. За їх допомогою ревком насамперед почав розподіл поміщицьких земель. Багато чаруківців у рядах Червоної Армії із зброєю в руках боролися за Радянську владу. Зокрема, житель села К. Й. Найчук служив матросом на легендарному крейсері «Аврора». На ньому він ніс вахту під час штурму Зимового палацу в Петрограді.
Німецько-австрійська окупація в 1918 році, вторгнення білополяків у західноукраїнські землі навесні 1919 року ліквідували революційні завоювання трудящих Чарукова. Влітку 1920 року Червона Армія вигнала білополяків, але невдовзі за допомогою імперіалістів Антанти вони знову окупували Західну Україну, в т. ч. й Чаруків.
Загарбники жорстоко розправилися з тими, хто активно підтримував Радянську владу. В селі, як і скрізь на окупованих землях, був встановлений режим соціального і національного гноблення. Переважна більшість землі в Чарукові (1030 га) належала поміщикові, осадникам і куркулям. Зосередивши в своїх руках величезні земельні багатства, вони жорстоко експлуатували селянську бідноту. Парцеляція, проведена польським урядом, нічого не дала українським селянам. З 253 га, викуплених урядом у поміщиці В. Перетяткіної, 182 га передано польським переселенцям і осадникам, 18 га — дворовій службі і лише 53 га змогли купити місцеві селяни, причому заможні, бо бідноті це було не під силу. В 1931 році в Чарукові налічувалося 281 селянське господарство. З них 37 мали земельні ділянки до 1 га, 103 — від 1 до 2 га, 83 — від 3 до 5 га, 48 — від 6 до 10 га, 10 — від 11 до 50 гектарів