Маяки, Луцький район, Волинська область
Mаяки (до травня 1964 року — Княгинінок) — село Милушівської сільської Ради, розташоване на крайньому півдні Поліської низовини, на лівому березі р. Стиру, вздовж шосе Луцьк—Ковель, за 7 км від обласного центру. Населення —1305 чоловік. Крім Маяків, сільраді підпорядковані села Зміїнець, Кам’янка, Милушин.
У минулому територію с. Княгинінка та його околиці вкривали ліси. На захід від села було озеро, з якого брала початок річка, що впадала в р. Стир у районі с. Рокинь. На місці колишнього озера залишилась низина, яка добре помітна й тепер. Зручне географічне положення, родючі грунти та м’який клімат сприяли ранньому заселенню території Княгинінка та навколишніх сіл. У с. Зміїнці виявлено залишки давньоруського городища.
Вперше в історичних документах с. Княгинінок згадується в XII столітті, коли населення «дворца княгининска» виконувало повинності на користь луцького князя. Напевно, звідси й походить стара назва села. В опису Луцького замку 1545 року теж вказується, що населення Княгинінка виконує різні повинності на користь замку. З найдавніших часів жителі села займалися землеробством, скотарством, лісовими промислами, рибальством.
З середини XIV і майже до кінця XVIII століття населення Княгинінка, як і всієї Волині, було під владою спочатку литовських, а потім польських феодалів. Під час їх панування село належало до великокнязівських або королівських маєтків. Воно не раз передавалось поміщикам чи орендарям у тимчасове користування.
Минали роки, але не змінювалась доля селян-кріпаків. Панщина з двох днів на тиждень, яка була узаконена в 1557 році королем Сигізмундом II Августом, після того,, як у 1588 році III Литовський статут дав феодалу необмежену владу над селянином, досягла 4—6 днів. Інвентарі маєтків Луцького повіту XVII століття свідчать про жорстоку експлуатацію селян. Крім постійної панщини, вони повинні були виходити ще на зажинки, обжинки, платити грошовий чинш і виконувати всілякі феодальні повинності.
Після третього поділу Польщі (1795 р.) село Княгинінок у складі новоутвореної Волинської губернії відійшло до Росії. Але становище селян мало змінилося. Царизм всіляко зміцнював на Україні самодержавно-кріпосницький лад. Поміщики, щоб збільшити доходи з маєтків, не рахуючись із станом селянських господарств, посилювали експлуатацію, захоплювали селянські землі. Боячись піднесення антифеодального руху в країні і повстання селян, царський уряд провів у 1847 — 1848 рр. в західних губерніях інвентарну реформу, яка скорочувала панщину до трьох днів на тиждень і закріпила за селянами їхні земельні наділи. Але ця реформа тільки формально обмежила владу поміщиків, залишивши селян такими ж кріпаками, якими вони були раніше. І після введення інвентарних правил поміщики під всякими приводами приєднували селянську землю до маєткової. Дедалі ширше застосовувалась урочна система. Поміщик давав кріпакові на день таке завдання («урок»), яке вимагало 2—3, а то й 4 дні. Щоб виконати «урок», треба було,, по суті, відбувати щоденну панщину.
На час проведення реформи 1861 року в с. Княгинінку було два поміщики: І. Півницький і О. Фальковський. Півницькому належало 39 ревізьких душ, 14 селянських дворів, за якими було закріплено 105 десятин орної і садибної землі. Йому належало також с. Милуші, де було 22 селянські двори з 92 кріпаками. За інвентарним записом 1848 року кріпаки мали 276 десятин орної землі, 46 десятин сіножатей і 24 десятини під городами. Під час проведення реформи поміщик Півницький відрізав у своїх селян 174 десятини землі, в т. ч. орної — 140, сіножатей — 28 і городньої — 6 десятин г.
Поміщику О. Фальковському в Княгинінку належало 28 ревізьких душ, 8 селянських дворів. За його селянами, згідно з інвентарним записом, налічувалося 93 десятини орної і садибної землі. І хоч на Правобережній Україні викупні платежі були знижені на 20 проц., вони і після зниження лишилися досить високими. На всіх селян Княгинінка було нараховано викупний платіж із суми 363 крб. доходу за рік при 6 проц. капіталізованого оброку, що становило 6050 крб. А при високих процентах за позику, що мали її сплачувати селяни протягом 49 років, ця сума значно зростала.
Високі викупні платежі не давали можливості всім селянам викупити свої земельні наділи — деякі з них вийшли на волю жебраками. Тому частину селянської і поміщицької землі викупив державний банк. На цих землях царський уряд поселив у 70-х роках XIX століття колоністів з Чехії. Колоністи одержали за викуп великі земельні наділи, нерідко понад 50 десятин. Майже всі прийняли російське підданство і стали землевласниками. Більшість селян Княгинінка лишилась малоземельною. Частина з них мала мізерні наділи від 2 до 5 десятин. У багатьох свого хліба не вистачало, щоб прогодуватися до нового врожаю, і навесні вони змушені були позичати хліб у колоністів, а потім, улітку, відробляти. Чехи-колоністи займалися рільництвом, хмелярством, вирощували племінну худобу, використовуючи найману працю українських селян. В с. Милушах товариство чехів мало водяний млин з середнім річним прибутком близько 2 тис. карбованців.
Задавлена злиднями і безземеллям, біднота Княгинінка вирішила вдатися до суду, щоб примусити поміщика повернути їм загарбані під час реформи землі. В 1884 році суд присудив повернути селянам Княгинінка 88 десятин і 1418 кв. сажнів землі. Коли потрібно було підписати новий розподіл землі між селянами, то серед них не знайшлося письменної людини. В рішенні сільського сходу від 2 лютого 1888 року сказано: «…в нашій громаді немає жодної письменної людини, а тому, порадившись між собою, ми вирішили обрати для підписання розподілу землі жителя села Милуш Василя Бабинського».
В 1879 році в Княгинінку відкрили однокласне училище. На його утримання батьки давали щорічно 287 крб., казна —450 крб. Спочатку тут навчалися діти колоністів і викладання велося чеською мовою. Згодом запроваджено викладання російською мовою. В 1913 році в училищі навчалося тільки 52 учні, переважно діти заможних сімей. Трудове населення Княгинінка в основній своїй масі було неписьменним.
У другій половині XIX і особливо на початку XX століття посилюється процес класового розшарування села. Примітивні знаряддя праці, що зумовлювали поганий обробіток грунту, застосування середньовічних систем землеробства, були причиною низьких урожаїв. Крім того, виділялися нові господарства, в основному за рахунок дроблення старих, що збільшувало безземелля і малоземелля. Щоб якось прогодувати сім’ю, сільська біднота мусила йти в кабалу до поміщиків сусідніх сіл або до місцевих куркулів. Часто, не маючи змоги обробити землю, селяни продавали за безцінь свої мізерні наділи і йшли в міста шукати роботи. Ще більше прискорила розшарування села столипінська реформа. Під впливом фермерського господарства чехів-колоністів заможніші селяни виявили бажання виділитись на хутори. У травні 1907 року Луцька повітова комісія землевлаштування задовольнила їх клопотання про надання допомоги в розподілі надільних земель на хутірські ділянки. Частина землі була поділена на хутори і відруби. Але при розподілі було обділено багатьох селян. їхні скарги до Сенату нічого не дали.
В період першої світової війни, коли фронт проходив по річці Стоходу, в Княгинінку та інших селах прифронтової смуги розташовувалися війська. Серед солдатів було багато більшовиків. Це мало велике значення для зростання класової свідомості селян. Коли в листопаді 1917 року революційно настроєні солдати 126-ї дивізії під керівництвом більшовиків установили в Княгинінку та інших селах Луцької округи Радянську владу, трудящі села радісно вітали цю перемогу. Але Радянська влада тоді проіснувала недовго. 19 лютого 1918 року австро-німецькі війська захопили Княгинінок і відновили буржуазно-поміщицький лад.
Після відступу австро-німецьких і петлюрівських військ, весною 1919 року Княгинінок, як і всі західноукраїнські землі, окупувала панська Польща. Настали часи жорстокої експлуатації і національного гноблення українського населення.
Тяжко відбилась на становищі незаможних селян Княгинінка комасація — виділення на хутори. При проведенні її чеські колоністи залишилися в селі (36 дворів), а українські селяни в більшості вийшли на хутори. Але комасація не врятувала їх від зубожіння. Як і раніше, селяни страждали від малоземелля, а частина бідніших господарств втратила земельні наділи і змушена була йти в найми до колоністів або й зовсім покинути село.
Польські правлячі кола всіляко протидіяли освіті селян-українців. У селі існувала початкова школа, але викладання в ній велося чеською мовою. Вивчалась також польська мова як державна, а українська була заборонена. Українське населення не мало по суті й політичних прав. Українців не тільки не висували на державні посади, їм взагалі важко було влаштуватися на роботу.
Національний склад населення в Княгинінку був тоді досить строкатий. 1921 року з 568 жителів села українців було 302 чоловіка, чехів — 238 чоловік. Крім того, тут жили євреї, німці, поляки. Ця строкатість і переселення на хутори негативно відбились на організації боротьби трудящих села за визволення з-під гніту буржуазно-поміщицької Польщі і возз’єднання з Радянською Україною.
У вересні 1939 року скінчилися муки іноземного поневолення. Возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській Радянській державі відкрило трудящим шлях до нового життя. В селі були створені місцеві органи Радянської влади, які за допомогою партійних органів і при підтримці населення здійснили важливі соціально-економічні і культурні перетворення. Насамперед було націоналізовано близько 8 тис. га поміщицької землі і передано малоземельним і безземельним селянам. Школа, де до возз’єднання могли вчитися тільки діти заможних, стала загальнодоступною. Відкрито семирічну школу. Викладання провадилось українською мовою. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення були організовані спеціальні гуртки.
Творче і вільне життя радянських людей перервав напад фашистської Німеччини на нашу Вітчизну. Вже 25 червня 1941 року фашисти окупували Княгинінок. Невимовні страждання принесли загарбники радянським людям. Школу вони перетворили на катівню, спалили багато будівель, пограбували мирних жителів і награбоване добро вивезли до Німеччини. Але, незважаючи на режим жорстокого терору, запровадженого фашистами, трудящі Княгинінка, Милуш та навколишніх сіл, які пізнали радість свободи, не корилися окупантам. Вони допомагали групі антифашистського підпілля, утвореній в сусідньому селі Брищі, билися з ворогом у партизанських загонах. Зокрема, в з’єднанні А. П. Боннського були М. В. Олещук, В. С. Мигас, В. П. Кашуба.
Розвиваючи наступ, Червона Армія 2 лютого 1944 року визволила Луцьк. Фашисти, вигнані з Луцька, намагалися закріпитись на його околицях. Для ворога важливе стратегічне значення мало село Милуші, яке розташоване за 3 км від Луцька. Звідси зручно було контролювати дії в місті, на залізничній станції, а також на шляхах, що йшли з Луцька і по яких фашисти вели безперервний артилерійський вогонь. У Милушах вони зосередили дві танкові роти, батальйон полку «Люблін» і батальйон полку «Вільгельм». У цегляних будинках села встановили кулемети, вздовж дороги, що йде на Ковель, збудували дзоти.
1 березня 340-й гвардійський стрілецький полк одержав наказ визволити с. Милуші. Командир одного з батальйонів гвардії капітан Кожевников створив у ротах кілька штурмових груп, які вночі почали наступ на село. Під час бою капітан Кожевников був тяжко поранений, і командування батальйоном взяв на себе капітан П. М. Тарасов. Починало світати. Незважаючи на опір фашистів, гвардійці просувалися вперед. Поранили капітана Тарасова, але він разом з бійцями повз і далі до дзота. Бійці батальйону бачили, як скорочується відстань між дзотом і Тарасовим та рядовим Маничевим, що був поруч із своїм командиром. Маничев вихопив гранату, та гітлерівці помітили бійців і вдарили градом куль. Гвардієць упав. Ще раз було поранено Тарасова. Він уже не міг підняти руки, щоб знищити ворожий дзот, хоч був від нього недалеко. Зібравши останні сили, капітан Тарасов підвівся і закрив своїм тілом амбразуру дзота. Безсмертний подвиг Тарасова допоміг воїнам 340-го гвардійського полку визволити села Милуші й Княгинінок. Гвардії капітану П. М. Тарасову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Свято зберігають пам’ять про героя жителі обох сіл. Учні Маяківської середньої школи зібрали матеріал про життя і подвиг Тарасова, налагодили листування з його земляками і рідними. В 1964 році, коли трудящі області відзначали 20-річчя визволення Волині від фашистських загарбників, у школі було організовано урочисту зустріч з колишніми воїнами, однополчанами капітана Тарасова, які брали участь у визволенні села. У дні святкування 50-річчя Великого Жовтня на місці загибелі П. М. Тарасова колгоспники насипали курган і встановили обеліск. На граніті викарбувано: «Славному синові тамбовської землі Герою Радянського Союзу Тарасову Петру Михайловичу, який, визволяючи Волинський край, повторив безсмертний подвиг Олександра Матросова, — з вдячністю колгоспники артілі „Маяк»». На мітингу, присвяченому відкриттю пам’ятника, виступили з гарячими промовами колишні однополчани героя.