Ратнів, Луцький район, Волинська область
Ратнів — село, центр сільської Ради, розташоване на річці Чорногузці, за 13 км на південний захід від Луцька. Населення — 597 чоловік. Сільраді підпорядковані села Вікторяни і Оздів.
Існує легенда, що Ратнів виник на місці колишнього городища Судомира. Під час татаро-монгольської навали жителі Судомира мужньо зустріли ворогів. Ратники своїми грудьми заступили їм шлях. Та сили були нерівні. Один за одним падали захисники, хоч і сотні завойовників знайшли собі тут могили. Розлючені загарбники вщент зруйнували Судомир, після цього він уже не піднявся з руїн. Але слава про героїчну боротьбу ратників збереглася в пам’яті народній. Нове поселення на березі Чорногузки дістало назву Ратнів. Згадка про страшну навалу татаро-монголів лишилась також у назвах навколишніх сіл — Полонка, Гірка Полонка.
В історичних джерелах Ратнів уперше згадується 1577 року, коли він належав феодалу Я. Загоровському. Тоді тут налічувалося 8 селянських дворів, які мали наділи, і 3 двори городників. Ратнівці вже перебували у феодальній залежності, бо власник села вносив у казну податок від кількості в ньому дворів. Феодальні повинності селян у XVI столітті визначила волочна номіра, проведена 1557 року польсько-литовським урядом з метою збільшення прибутковості поміщицького господарства. Вона встановила постійну панщину — 2 дні на тиждень з волоки — і збільшила повинності селян. Так, сусіднє з Ратневом село Оздів мало 25 волок — ланів. Від кожної з них, крім панщини, селяни платили по 2 копи і 40 грошів чиншу, 4 пуди жита, яке вони мусили посіяти на панському полі. Селян зобов’язували також 2 дні орати і волочити, збирати посіяний хліб і складати його в скирти, привозити за кожну волоку 4 вози дров, косити сіно на панських сіножатях і привозити його в панський двір, давати стацію (спеціальний податок) на випадок приїзду пана: від 10 волок — ялівку та барана, від волоки— гуску, 2 курки, 20 яєць і віз сіна. Отже, волочна поміра узаконила панщину. За її статутом селянин повинен був працювати від сходу до заходу сонця. Хто не виходив на роботу день, платив один гріш, другий день — барана, а на третій — карався батогами. У XVII столітті, як показують інвентарі маєтків Луцького повіту, панщина зросла до 4—6 днів на тиждень від волочного чи ланового господарства. Така висока панщина не виключала грошової ренти і натуральних повинностей, які в цей час ще займали важливе місце у феодальних відносинах.
Крім важкої панщини та інших феодальних повинностей, селяни терпіли від страшної сваволі панів, що мали право на життя і смерть підданих. Все це викликало обурення трудящих мас. З особливою силою вибухнув народний гнів під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Жителі багатьох сіл, розташованих навколо Луцька, в т. ч. й Ратнева, очолені міщанином Липкою, за допомогою козацького війська взяли Луцьк і розгромили феодальні маєтки в Баєві, Полонці та інших навколишніх селах. Козацькі могили в центрі Ратнева та на його околицях свідчать, що тут точилися жорстокі бої між повстанцями і польськими військами.
У XVIII столітті Ратнів став значним поселенням. Тут була вже церква, на користь якої в 1702 році граф С. Потоцький пожалував 70 десятин землі. В 1797 році в селі налічувалось 55 дворів і 395 жителів. На початку XIX століття, після навали наполеонівських військ, тут залишилось тільки 40 дворів і 320 жителів.
Загальна криза феодального ладу, яка виявилась у посиленні експлуатації, а також стихійні лиха (неврожаї, епідемії) були головними причинами затримки росту населення. За 25 років, що минули після війни з Наполеоном, кількість населення в Ратневі не тільки не зросла, а навіть зменшилась. За інвентарним переписом 1848 року в Ратневі було лише 34 двори і 229 жителів обох статей. Всі дорослі селяни, що належали графині Горайській, відбували панщину 3 дні на тиждень. Селяни мали 25 коней і 22 воли, 33 корови, 237 голів овець і свиней. Нестача тягла, недостатня кількість худоби і зв’язане з цим недостатнє удобрення землі, застосування примітивних знарядь обробітку землі зумовлювали часті неврожаї і голод.
Інвентарний перепис 1847 —1848 рр. закріпив за селянами Ратнева 579 десятин землі. Але за час, що минув після цього перепису до реформи 1861 року, майже половину захопила поміщиця. При складанні уставних грамот кількість землі визначалась не за інвентарним переписом 1848 року, а за даними фактичного користування. Тому кріпакам Ратнева було визначено лише по 6 десятин на селянський двір.
Під впливом польського повстання 1863 року царський уряд змушений був змінити умови селянської реформи в західних губерніях. Він видав указ, за яким викупні платежі зменшувалися на 20 проц. Але цей указ не змінив грабіжницького характеру реформи. Селяни Ратнева, як і багатьох інших сіл, почали клопотати про повернення їм захопленої поміщицею землі. Почалася тривала судова тяганина, однак своєї землі селяни не одержали. За рішенням Волинської палати кримінального цивільного суду від 28 лютого 1874 року на 36 дворів було виділено 551 десятину землі, з них садибної — 18,75 десятини, орної — 447,5, сіножатей — 37,25 і непридатної — 47,5 десятини. Селяни одержали заболочені сіножаті і найгіршу орну землю. Згідно з викупним актом було нараховано 10 800 крб. викупних платежів. Але у зв’язку з тим, що за указом від 9 червня 1866 року платежі були зменшені на 50 проц., ратнівські селяни мали виплатити протягом 49 років 5400 крб. Разом з процентами на позику викупні платежі зростали до 15 856 крб. Сума, що її мали сплатити селяни, в кілька разів перевищувала продажну ціну на землю. По суті, селян примусили викуповувати не тільки свою землю, а й свою свободу.
Викупні платежі, податки й натуральні повинності прискорили соціальне розшарування селян. У Ратневі збільшилось число безкінних і однокінних господарств, у яких не вистачало свого хліба. Щоб якось прогодувати сім’ю, вони змушені були йти в найми за мізерну плату до пана або куркулів, які верховодили в громаді. Влада пана в селі лишилась необмеженою. Селяни не мали права зрубати для будівництва жител дерево в лісі, бо ліс був панським. Вздовж річки тяглися великі заливні луки, але й вони належали панові. В 1886 році поміщиця порушила сервітутні права селян і позбавила їх можливості пасти свою худобу на панській толоці. Поміщицькі землі врізалися в селянські наділи, збільшуючи черезсмужжя, яке й без того душило селян. Після скасування кріпацтва в селі й далі переважала трипільна система землеробства. Третина землі щороку облогувала — це був громадський вигін. До наших днів збереглася назва вулиці Прогін, якою гнали худобу на випас.
Високі будинки панського маєтку, оточені парком з широкими липовими та дубовими алеями, викликали лють у селян, які тулилися в курних напівгнилих хатинах. З горя вони йшли в корчму, яка теж була панською, і пропивали там у борг свої мізерні майбутні врожаї. А восени корчмар з панським прикажчиком їздили по селу, збираючи заборговані селянами мірки зерна. Залишки зерна, худобу селяни везли на ярмарок у Торчин або Луцьк, щоб мати чим заплатити викупні платежі, подимний і страховий податки, купити солі. Одяг та взуття вони носили своєї роботи, а фабричними могли похвалитися лише сільські багатії.
У 1890 році в Ратневі відкрили церковнопарафіяльну школу, викладання в ній проводилось російською мовою, головним предметом був закон божий. У школі навчалося 30 дітей заможних селян. А діти бідняків не завжди могли відвідувати школу, бо не мали взуття. Основна маса жителів Ратнева була неписьменною.
Хвиля революційних виступів у 1905—1907 рр. докотилась і до Ратнева. Колишній матрос Т. Л. Ткачук, який повернувся в село, провадив революційну пропаганду. Трудящі Ратнева відмовились працювати в панському маєтку, пасли худобу на панських сіножатях і в лісах. Але виступ був стихійний, не мав політичних-цілей. «Порядок» у селі власті швидко відновили, а Т. Л. Ткачука засудили на каторжні роботи.
Багато лиха принесла жителям Ратнева перша світова війна. Чоловіків мобілізували до армії. Влітку 1915 року в село вступили австрійські війська. Почались реквізиції для потреб армії. Окупанти забирали хліб, худобу. В селі не лишилося жодного коня. Поля облогували, поросли бур’янами. Під час боїв згорів центр села. Нічого не сталося тільки з маєтком графині Горайської.
В результаті наступу російської армії влітку 1916 року Ратнів було визволено від окупантів. На початку березня 1917 року в село дійшла радісна звістка про повалення самодержавства, а в листопаді —про перемогу Жовтневої революції. 5(18) листопада 1917 року в с. Несвічі (за 6 км від Ратнева) відбувся з’їзд комітетів військових частин 1-го Туркестанського корпусу. З’їзд визнав Радянський уряд, очолений Леніним, і обрав Військово-революційний комітет на чолі з більшовиком Г. В. Разживіним. За допомогою революційних солдатів була проголошена Радянська влада і обрано ревком у Ратневі. Але в лютому 1918 року кайзерівські війська захопили село. Прислужників кайзера — гетьманців — у грудні 1918 року змінили січові стрільці Петлюри. У травні 1919 року село окупували білополяки.
Частини Першої Кінної армії під командуванням С. М. Будьонного, успішно просуваючись на захід, у серпні 1920 року вступили в Ратнів. У селі був створений комітет бідноти, куди ввійшли М. М. Заворотний, С. М. Шумський та інші. Комітет роздав селянам панську худобу, зерно, інвентар, почав ділити землю. Багато молоді добровільно вступило до лав Червоної Армії. Так, Ф. Я. Демчук, який зараз живе в селі, брав участь у боротьбі з інтервентами та білогвардійцями на різних фронтах громадянської війни. Селяни давали для потреб радянських бійців підводи, харчі, а ті допомагали їм обробляти землю. Ратнівці почали повертатися з евакуації.
Але за Ризьким мирним договором 1921 року село ввійшло до складу буржуазної Польщі. Два десятиліття знущалася польська шляхта з українського населення. Правлячі кола провадили політику полонізації. Українська мова в установах і школах була заборонена. Тих робітників-українців, що не хотіли міняти метрик, а з ними і своєї національності, не брали на роботу. Незабаром після приходу польських військ у селі появився управитель графині. Знову селяни-бідняки змушені були йти в найми до Горайських і працювати від ранку до ночі за мізерну плату. Згідно з законом про парцеляцію, у Горайських відрізали 300 га землі і поділили її між осадниками, що поселились у Ратневі. З відрізаної землі селянам не дісталося жодного гектара. Лише кілька чоловік купили по гектару церковної землі.
За період після реформи 1861 року кількість дворів у селі збільшилась майже в три рази. Черезсмужжя утруднювало обробіток ділянок, тому ліквідація його і надія одержати прирізку землі до 5 га зацікавили селян і вони погодились на проведення комасації, тобто звести свою землю, яка була розкидана в кількох місцях, в одну ділянку і виділитись на хутір. У 1925 році в селі за розпорядженням урядового комісара було комасовано 457 га землі, що належали 99 господарствам. 20 господарств, що мали більш як по 5 га землі, виділились на хутори; 39 господарств, яким належало від 3 до 5 га, теж переселились на хутори; 40 бідняків, що мали по 1 —2 га, залишились у селі. Кілька заможних господарств придбали сільськогосподарські машини, почали заводити племінну худобу. Експлуатуючи сільську бідноту, скуповуючи за безцінь її наділи, вони перетворилися на великі куркульські господарства.
Непосильний податковий тягар, поміщицько-куркульська кабала, безземелля спричинили масове розорення селян. Не маючи можливості знайти роботу на промислових підприємствах, багато з них, шукаючи кращої долі, виїздило за кордон. Зокрема, в Америку поїхали О. Заворотний, У. Мартинюк, В. Стаднюк та інші.
Селянам доводилося терпіти не тільки тяжкий соціально-економічний і національний гніт, а й політичне безправ’я. У селі була початкова школа, де навчалося 40 дітей, але викладання провадилось польською мовою. Навчав дітей лише один учитель, колишній білогвардійський офіцер, який провадив контрреволюційну пропаганду серед населення. Усі передові думки, прагнення до волі, до возз’єднання з Радянською Україною нещадно придушувалися. Часто в селі бували жандарми і екзекутор, який забирав останні гроші за податок. Але дедалі частіше
лунали на вулицях революційні пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати!», про Ковбасика (комуніста з сусіднього села Радомишля, замордованого жандармами), розповсюджувалися брошури революційного змісту. Коли в лютому 1927 року політв’язні луцької тюрми оголосили голодовку, то їх виступ підтримали не тільки трудящі Луцька, а й навколишніх сіл, у тому числі й Ратнева. Вони оточили в’язницю і протягом трьох днів демонстрували свою солідарність із політв’язнями.
Ратнівці брали активну участь у селянському страйку 1934 року, який охопив на Волині 130 сіл. Вони не вивозили на базари сільськогосподарських продуктів, вимагали підвищення на них цін і зменшення податків. Уважно стежили трудящі Ратнева, як і всієї окупованої Волині, за успіхами радянських людей. Осередок КПЗУ в селі організувати не вдалося через репресії пілсудчиків і агітацію їх прислужників. Але переважна більшість селян з надією поглядала на Схід, чекаючи допомоги. І час визволення настав.
19 вересня 1939 року частини Червоної Армії вступили в Ратнів. З сльозами радості на очах, з квітами зустрів народ своїх визволителів. У селі був створений тимчасовий комітет, куди ввійшли X. С. Земельчук, І. М. Мартинюк, Ю. В. Мартишок, І. І. Скиданюк. Через деякий час склад комітету поповнили Г. А. Бездольний, М. Я. Рудюк, Ф. С. Скиданюк та інші. Колишні наймити стали повноправними громадянами. Комітет розподілив худобу, зерно, сільськогосподарський реманент із панського двору, організував обмолот заскиртованого хліба, копання та вивезення на державні заводи цукрових буряків з колишніх ланів графині. Селяни одержали вимріяну віками землю.