Торчин, Луцький район, Волинська область (закінчення)
Підпільній організації необхідно було встановити зв’язок з Поліссям — партизанським краєм. Для виконання цього завдання штаб послав піонера С. Гнатюка і комсомольця І. М. Куца. Вони знайшли бойовий загін М. П. Конищука (Крука), і відтоді всі дії торчинських підпільників узгоджувалися з планами партизанського штабу.
Піонер С. Гнатюк став відважним партизанським розвідником. Він вивів із Торчина і сіл у діючі загони десятки радянських військовополонених, що втекли з таборів і рвалися до боротьби з фашистами. Разом з Н. Ф. Поліщук і А. Ф. Чучко він брав участь у небезпечній операції — завданням її було знайти і переправити в загін лікаря Курца, якого розшукували фашисти. Після виконання одного з важливих бойових завдань у Луцьку Гнатюка схопили гітлерівці. Два місяці його катували, перебили руку, вибили око. Але піонер не виказав жодної явочної квартири, навіть свого імені не назвав. Знівеченого хлопця живцем кинули в яму з трупами розстріляних і закопали. Так героїчно загинув юний партизан.
Шістнадцятирічною дівчиною пішла в партизанський загін Л. С. Рябчун. Вона двічі брала участь у підриві гітлерівських військових ешелонів. Ешелон з німецькими танками пустив під укіс на території Голобського району підпільник І. Ф. Василевський. Біля Ковеля він же підірвав ешелон з фашистськими військами. Торчинський фельдшер G. М. Козар постачав партизанам медикаменти. Складні бойові завдання виконували 0. Ф. Гнатюк, М. А. Голумбієвський, П. Я. Онищенко, В. А. Романашина, В. О. Каспрук та багато інших торчинських підпільників, пізніше бійців з’єднання Героя Радянського Союзу полковника А. П. Бринського. Немало героїв партизанського руху загинуло в боях за визволення рідного краю. Свято шанують торчинці пам’ять про них. У центрі селища споруджено пам’ятник Вічної слави героям, на якому викарбувані їхні імена.
17 квітня 1944 року частини 106-ї і 197-ї стрілецьких дивізій, танкісти 39-го окремого Київського танкового полку, 150-ї окремої Київсько-Коростенської танкової бригади Першого Українського фронту, в числі інших міст і сіл Волині, визволили Торчин. У боях за пануючу висоту на південній околиці селища відвагу і героїзм виявили танкісти під командуванням П. О. Гопіна. Вони забезпечили успішний наступ піхоти і першими ввійшли в Торчин. Багато жителів селища вступили до лав Червоної Армії, щоб із зброєю в руках добивати ненависного ворога.
В селищі відновили роботу районна Рада депутатів трудящих і райком КП України. Під їх керівництвом жителі Торчина з ентузіазмом взялися за ліквідацію наслідків війни. Незабаром почали діяти культурно-освітні заклади. В перший же рік відбудовано промкомбінат, маслозавод. Особливо велике значення мав пуск цегельного заводу, який уже в 1946 році виробив 2,5 млн. штук цегли.
У серпні 1948 року в Торчині відновлено колгосп ім. Калініна, який об’єднав 133 селянські господарства. Колгосп усуспільнив 722 га землі, 88 коней і сільськогосподарський реманент. У веюесні 1949 року в селищі утворилася друга артіль — ім. Щорса, яка об’єднала 110 селянських дворів. У цьому колгоспі було менше худоби і реманенту (згодом артіль ім. Щорса ввійшла як бригада до сусідньої артілі ім. Шевченка с. Буянів). Крім кінних молотарок, обидва колгоспи не мали сільськогосподарських машин. Допомагала їм обробляти землю і збирати врожаї Торчинська МТС. Рік у рік міцніли молоді колективні господарства. Тільки за 1950 — 1955 роки грошові доходи колгоспу ім. Калініна зросли в 12 разів, а кількість тракторів, що працювала на його полях, подвоїлась. У три з лишком рази збільшилось на артільних фермах поголів’я великої рогатої худоби. Цьому сприяли рішення вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, який накреслив широку програму дальшого розвитку сільського господарства.
Надзвичайно велику роль в організаційно-господарському зміцненні колгоспу відіграла партійна організація. У 1952 році тут уже діяла партійно-кандидатська група. В 1953 році була створена первинна партійна організація, яка в 1961 році об’єднувала 30 комуністів, а в 1967 році — 611 2.
Втілюючи в життя рішення партії, трудівники колгоспу ім. Калініна докладали всіх зусиль, щоб підвищити врожайність полів і збільшити продуктивність тваринництва. Завдяки самовідданій праці колгоспників, правильній розстановці кадрів, хорошій організаторській роботі комуністів колгосп ім. Калініна перетворився на багатогалузеве і високопродуктивне господарство. В 1968 році він зібрав на площі 1266 га по 19,6 цнт зернових, у т. ч. на площі 805 га по 20,9 цнт пшениці. На його фермах було 1330 голів великої рогатої худоби (в т. ч. 350 корів) і 866 свиней. Машинно-тракторний парк налічував 27 тракторів, 6 зернових комбайнів, 15 автомашин та багато іншої техніки. Електрифікація Торчина (селище підключено до енергосистеми Добротвірської ДРЕС) дала змогу механізувати переважну більшість трудомістких процесів у рільництві і на фермах. У господарстві працює понад 50 електромоторів. Розвивалось господарство колгоспу, зростали і його доходи. В 1959 році вони становили 233 800 крб., у 1964 році —460 тис., а в 1968 році — 891 тис. крб. Грошова оплата праці колгоспників за цей час зросла в чотири рази.
Багато сил віддають справі господарського зміцнення колгоспу його передовики. Майстрами високих урожаїв стали бригадир С. Д. Воїна, ланкова Н. І. Щербин, тракторист Р. К. Міненко та інші, які виростили по 30 і більше цнт зернових, по 300 цнт цукрових буряків на кожному гектарі посіву. Велика заслуга у розвитку громадського тваринництва належить телятниці О. М. Біді, свинарці О. В. Свидун та іншим трудівникам колгоспу.
Крім колгоспу ім. Калініна, в Торчині розташовані бригада Буянівського колгоспу ім. Шевченка, районне відділення «Сільгосптехніки», промислові підприємства — завод будівельних матеріалів, харчокомбінат, комбінат комунальних підприємств, маслозавод, ремонтно-будівельна дільниця, а також районні заготівельні установи. Найбільше підприємство — завод будівельних матеріалів, створений на базі цегельного заводу. Щороку він випускає понад 20 млн. штук цегли, 226 тис. штук черепиці, 3350 тонн вапна, а також столярні вироби. Продукція заводу йде на спорудження нових промислових об’єктів і житлових будинків у самому Торчині і селах району.
За післявоєнні роки Торчин став невпізнанним. Він виріс у кілька разів. Тільки протягом 1964 — 1968 рр. споруджено корпуси майстерень відділення «Сільгосптехніка», комбінат побутового обслуговування, електропідстанцію, Будинок культури, Будинок професійно-технічної освіти тощо. Виникли 24 нові вулиці, на яких вйсочать добротні цегляні житлові будинки. Ці вулиці названо іменами самовідданих борців за владу Рад у Торчинському районі — Андрія Богданова, Павла Каспрука, Спиридона Гнатюка та інших. На місці колишніх халуп споруджено двоповерхові житлові будинки.
До встановлення Радянської влади в Торчині було кілька невеличких приватних крамниць, кожна з яких розміщувалась у кімнатці при тому ж будинку, де жив її власник. Тепер до послуг населення 17 магазинів, у т. ч. великий універмаг і 9 закладів громадського харчування (ресторан, їдальні, чайні тощо).
Сталися зміни і в галузі охорони здоров’я трудящих. У селищі є лікарня на 75 ліжок, для якої в 1967 році споруджено нове триповерхове приміщення, амбулаторія з лікувальними кабінетами, 2 аптеки.
Справді титанічна робота проведена за роки Радянської влади і в галузі народної освіти. За панської Польщі з кожних ста жителів Торчина навчалося тільки троє. Тепер кожен третій громадянин селища вчиться. У середній школі і школі робітничої і сільської молоді навчаються понад 1060 учнів і працюють 68 учителів. Серед випускників шкіл, що нині трудяться в різних галузях народного господарства країни, близько 200 механізаторів, десятки інженерів, агрономів, офіцерів, майстрів високих урожаїв. У 1966 році відкрито професійно-технічне училище, де 450 юнаків і дівчат набувають будівельних спеціальностей.
Розквітають народні таланти. В гуртках художньої самодіяльності Будинку культури беруть участь понад 300 чоловік. Вокально-хореографічний ансамбль «Колос», у складі якого 80 самодіяльних артистів, виступає на рівні професіональних колективів. У 1964 році він нагороджений ювілейною медаллю з нагоди 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, в 1965 році йому надано звання народного ансамблю пісні й танцю, а в 1967 році — заслуженого ансамблю УРСР. В його репертуарі класичні твори, пісні радянських композиторів, а також записані в районі народні пісні, танці, частівки. Художній керівник ансамблю А. Д. Шапов у 1967 році нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. При Будинку культури діє музична студія.
Осередком агітаційно-масової роботи і пропаганди славних традицій став Торчинський історико-краєзнавчий музей, створений на громадських засадах 1960 року. Музей має понад 4500 експонатів. Серед них — знаряддя праці первісної людини, побутові речі доби феодалізму і капіталізму, зброя різних епох. Але найбільше тут таких експонатів, які відбивають боротьбу трудящих за своє соціальне й національне визволення під керівництвом комуністів та боротьбу проти фашистських загарбників, розповідають про соціалістичні перетворення в селищі.
На громадських засадах працює також кабінет політичної освіти. Керує ним директор школи В. М. Іванова. В кабінеті відбуваються семінари, подається методична допомога гурткам і школам політосвіти, що створені на підприємствах, в установах, колгоспах.
Понад 50 тис. томів налічують бібліотеки Торчина. їх тут 7 — селищна для дорослих, дитяча і 5 відомчих. Кожен другий житель — читач бібліотеки. Крім видачі книжок, бібліотеки провадять читацькі конференції, диспути. Тут можна почути цікаву лекцію, доповідь. Багато хто з читачів мають домашні бібліотеки, в яких по тисячі й більше томів. Кожна сім’я одержує в середньому 3—4 газети і журнали. Міцно ввійшло в побут робітничих і колгоспних сімей радіомовлення і телебачення. У квартирах торчинців 750 радіоприймачів, більше сотні телевізорів. Всі ці факти красномовно свідчать про зростання культурного рівня жителів селища.
Різноманітна за формою ідейно-виховна робота, що її провадять партійні й комсомольські організації серед підростаючого покоління. Вони підтримали учнів Торчинської середньої школи, коли ті виявили бажання назвати свою піонерську дружину ім’ям відважного земляка — партизанського розвідника С. Гнатюка. Юному герою присвячений розділ у краєзнавчому музеї. Спиридон Гнатюк — тридцять дев’ятий піонер загону «Орля». Учні середньої школи пройшли шляхами, якими він ходив у роки Великої Вітчизняної війни. Червоні слідопити школи відшукали десятки безіменних могил радянських воїнів, встановили їхні імена, розшукали рідних, листуються з ними. 7 травня 1967 року в селищі відбулося перепоховання останків командира 791-го стрілецького полку підполковника П. Г. Сірого. На його могилі встановлено обеліск. 9 травня 1968 року загін червоних слідопитів школи і музею Торчина був урочисто прийнятий у Першу Українську Гвардійську бригаду юних слідопитів. Юні гвардійці ведуть широкі пошуки документів і фактів з історії Волині.
У 1964 році в селищі почала працювати школа юних космонавтів. На адресу торчинців надійшли зворушливі листи радянських космонавтів В. Ніколаєвої-Терешкової, А. Ніколаєва і П. Поповича.
В багатогранному житті селища велика роль належить селищній Раді депутатів трудящих. До її складу входять 65 депутатів, у т. ч. 39 жінок. Голова Ради — колишня партизанка Великої Вітчизняної війни Л. С. Рябчун. У роботі постійних комісій Ради, в сесіях, у підготовці і вирішенні всіх питань активну участь беруть депутати М. С. Бойко — краща свинарка колгоспу ім. Калініна, слюсар заводу будматеріалів Т. І. Кузьмін, токар С. О. Кондратович, учителі В. М. Іванова, К. G. Запорожець та інші. Це за їх ініціативою упорядковано і озеленено селище, на заощаджені кошти місцевого бюджету побудовано додатково дитячі ясла, житлові будинки. Активно діє жіноча рада селища, яка немало робить для організації дозвілля матерів і дітей, допомагає розв’язувати питання культури й побуту.
Колгоспники, колективи підприємств і установ Торчина на своїх зборах одностайно вирішили боротися за звання селища комуністичної праці й побуту. Широким кроком іде трудовий Торчин пліч-о-пліч з усім радянським народом у світ новий , комуні стичний.
Г. О. ГУРТОВИЙ, Р. Я. ОКСЕНЮК