Торчин, Луцький район, Волинська область
Торчин — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване за 24 км на захід від Луцька. З 1940 року до лютого 1963 року Торчин був районним центром, потім увійшов до складу Рожищенського району, а з 8 грудня 1966 року — до складу Луцького району. Населення — 4500 чоловік. Селищній Раді підпорядковані села Дубичанське, Прогін, Сарнівка, Смолигів.
Найдавніше поселення в околицях Торчина виникло в добу міді (III тисячоліття до н. е.). Тут виявлено також залишки землянок, численні знаряддя праці (крем’яні серпи, ножі, скребки, сокири) і глиняний посуд доби бронзи (II тисячоліття до н. е.)1. На могильнику того ж часу досліджено близько 20 поховань.
Вперше Торчин згадується в Іпатіївському літопису під 1230 роком як одне з міст-фортець Галицько-Волинського князівства. В іншому джерелі заснування Торчина відносять до 1190 року. Але факт його існування за часів Київської Русі — незаперечний. В центрі селища до наших днів збереглися залишки давньоруського городища.
Походження назви селища пов’язують з іменем першого поселенця Торчака — «старшого конюшні» луцького князя. Його рід володів Торчином, як свідчать історичні документи, до 1480 року, а потім він перейшов до луцьких католицьких епіскопів. Разом з містечком вони загарбали 14 навколишніх сіл. За наказом епіскопів на старому городищі піддані спорудили замок для оборони під час нападів татарських орд.
Багато лиха зазнавало населення від чужоземних поневолювачів, зокрема від татар, загони яких не раз нападали на Торчин, грабували його, забирали в полон жителів. У 1500 році вони спалили містечко. Одне із джерел розповідає, як торчинці мужньо боролися з ворогом. Під час одного з нападів вони разом з селянами сусідніх сіл вирізали в урочищі Озденіж цілий загін татар.
Незважаючи на грабежі й пожежі, життя в Торчині не завмирало. Поверталися до рідних осель жителі, що розбігалися по лісах, ховаючись від ворога. Розвивались ремесла, торгівля. В 1540 році указом польського короля Сигізмунда II Августа містечку було надано магдебурзьке право. Торчин у цей час мав «порядочную цитадель», був оточений укріпленнями — високим валом і глибоким ровом, заповненим водою, для надійного захисту від татар та «смут».
У зв’язку з наданням магдебурзького права Торчину його було звільнено на 10 років від податків, але вже через 5 років єпіскопський управитель стягував непосильну ренту з міщан і закріпачених селян. Не зупиняла його навіть королівська грамота за «власноручним королівським підписом та восковою печаткою». В середині XVI століття податки платили кравці, римарі, ковалі, шабельники, слюсарі, шаповали, гончарі та інші. Брали податки навіть з мешканців убогих халуп і скоморохів. «Святі отці» володіли містом до 1795 року. То був період страшного не тільки соціального, а й національного та релігійного гніту.
У другій половині XVI століття у Торчині деякий час жив і правив український церковний діяч, один з ініціаторів Брестської унії К. Терлецький. В 1595 році він разом з Іпатієм Потієм поїхав до Рима, де домовився з папою Климентієм VIII про основні принципи унії, а коли повертався до свого маєтку, торчинці не впустили його через міські ворота, кидали в екіпаж каміння, проклинали. Методом насильства і жорстокого терору Терлецький та його прислужники почали насаджувати на Волині унію. З обуренням зустрічали українські селяни й міщани Торчина уніатські обряди. Вони брали участь у селянсько-козацькому повстанні 1594—1596 років під проводом G. Наливайка, яке вирувало тоді на Волині. Селяни громили панські маєтки, розправлялися з магнатами і шляхтою. Повстанський загін Андрія Ганського захопив навіть Луцьк.
Польський уряд жорстоко придушив повстання. Шляхта повернулася до своїх маєтків, ще більше жахливими стали експлуатація селян і натиск католицизму на православ’я. Панщина, яку відбували селяни Луцького повіту, зросла до 5—6 днів на тиждень від волоки, однак це не виключало грошового чиншу та інших феодальних повинностей (будівництво мостів, ремонт шляхів, замку, всякого роду повози тощо). Посилення гноблення викликало масовий опір з боку трудового населення Торчина. Коли почалась визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648—1654 рр., торчинська біднота кидала все і йшла до війська Богдана Хмельницького. Через Торчин проходив восени 1648 року загін легендарного Максима Кривоноса. Відтоді шляхи, криниці, греблі в ряді місць звуться козацькими. Народ мужньо боровся за волю, за возз’єднання з Росією, але Волині ще 140 років після історичної Переяславської ради довелося бути під владою шляхетської Польщі.
В лютому—березні 1654 року польські війська вторглися на Волинь. Польська шляхта відновила тяжкий соціальний, національний і релігійний гніт. Єпіскоп Рупієвський чинив у Торчинському маєтку такі «жорстокості, побої і безчестя», що російський уряд змушений був писати про них папі римському, вимагаючи припинити сваволю.
Злигодні трудящих посилювалися навалами чужинців. У 1687 році торчинці відстояли містечко від загонів кримських татар. А взимку 1708 року мирне населення два тижні боронилося від восьмитисячного шведського загону. Лише зрада «смотрителя крепостных врат» шляхтича Кашубського допомогла шведам оволодіти містом, яке вони пограбували і спалили.
Після вигнання загарбників Торчин поступово піднімався з руїн. Які раніше, велася жвава торгівля, приїздили купці з землі російської, з Угорщини та інших країн. Розвивались і ремесла. Так, у середині XVIII століття тут діяли цехи ковальський, золотарський, шевський, римарський, різьбярський, слюсарний, столярний тощо. Біля Торчина було підприємство для виготовлення паперу.
Але польські магнати і шляхта провадили і далі політику посиленого визиску трудящих мас Волині. Про тяжку долю закріпаченого селянства з величезною силою розповідається в «Торчинському маніфесті» — відозві до українського народу, знайденій в Торчині після Троїцького ярмарку 14 червня 1767 року. «Маніфест» гнівно таврує панів-землевласників, які гнобили народ. «Ми з покоління в покоління залишаємося рабами, — писалося в ньому, — ми відбуваємо різноманітні польові панщини, земельні роботи, подвірну повинність, несемо грошові оброки і данину худобою, медом… для нас же в нагороду —диба, колодки, ланцюги, батоги, різки та інші засоби катувань…». «Маніфест» закликав уярмлене шляхтою населення: «Об’єднуйтесь і стійте разом, а коли прийде час, сходьтеся в місця, які будуть визначені таємною радою, під наші знамена». Ці знамена — назріваюча Коліївщина, яка через рік могутнім полум’ям народного гніву вирувала і тут, на Волині. Шляхта придушила повстання, але ще й у наступні роки власті розшукували в Торчині ніби заховані листи Катерини II із закликом до війни з Польщею.
Возз’єднання Західної Волині з Україною в складі Російської держави мало позитивне значення і для Торчина. До деякої міри були зменшені податки і повинності, впало ярмо національно-релігійного гніту, але залишалось кріпацтво. Землі Торчинського маєтку були віддані новому магнату — генералові Тутолміну, на користь якого селяни й міщани виконували феодальні повинності. У наступні роки Торчинським ключем володіли інші поміщики, а 1835 року належні до нього села Городині, Буяни, Линівка з селянами дісталися кільком власникам. Містечко поступово занепало.
В 1812 році, коли наполеонівські війська вторглися в Росію, Торчин теж був окупований. Місцеве населення всіляко допомагало армії генерала Тормасова в боротьбі з ворогом. За переказами, в районі Торчина діяли партизани. Навіть жінки воювали з окупантами. Так, торчинська міщанка С. Чайка вбила одного з наполеонівських грабіжників і на його ж коні втекла в ліс.
Вигнання ненависного ворога з рідної землі, безприкладний героїзм народу не полегшили становища трудящих. «На волинській землі… весь тиждень, щодня, від неділі до неділі, гнуть селяни спину на панщині», — писав у 40-х роках XIX століття польський письменник Юзеф Крашевський. Тут «останні копійки відбирають на сплату податків та оброку…». В Торчинському історико-краєзнавчому музеї зберігаються списки кріпаків тих часів. Біля багатьох прізвищ є помітки «в бегах». У втечі шукали селяни порятунку. Для панів вони були не люди. їх продавали, програвали в карти. Царські закони дозволяли це. Так, офіцер Сичевський виграв у карти половину с. Усичів Торчинської волості.
В результаті реформи 1861 року селяни стали особисто вільними, але то була «голодна воля», як прозвав її народ. Навколо Торчина лежали землі генерала Раковського, селянам дісталася найгірша земля, серед якої було багато неужитків, а частина колишніх кріпаків не одержала землі зовсім.
Наявність дешевої робочої сили сприяла тому, що в другій половині XIX століття в Торчині одне за одним виникали промислові підприємства. Тут діяли цегельний, винокурний, дріжджовий заводи, 8 шкіряних майстерень, 2 млини. На початку XX століття граф Морстін побудував паровий млин, де працювало 18 робітників. Річний доход від млина становив 137 тис. крб. На клопотання підприємців у Торчині 1897 року відкрито телеграф і поштове відділення. Через торчинське відділення одержував літературу і листувався з М. І. Калініним засланий в с. Линів член петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» І. М. Леонтьев. Сталися деякі зрушення і в розвитку культури Торчина. Наприкінці XIX століття була відкрита церковнопарафіяльна школа.
Під час революції 1905—1907 рр. разом з трудящими Росії повстала на боротьбу з гнобителями біднота Торчина і всієї волості. Навіть на дрібних підприємствах вибухнули страйки. Революційну агітацію вів місцевий селянин К. Р. Миколюк, який не тільки в Торчині, а й у багатьох селах розповсюджував листівки Російської соціал-демократичної робітничої партії із закликом повалити самодержавство, встановити народну владу. За доносом попа Пронського жандарми схопили й закатували Миколюка. Однак ні терор, ні переслідування царських властей не зламали волі трудящих до боротьби за соціальне визволення.
Злидні душили селян. Більшість з них не могла прогодуватись із своїх ділянок і мусила йти в кабалу до поміщиці, якій належало 1338 десятин землі, або до куркулів, а частіше залишала рідні оселі й шукала роботи на стороні, бо в містечку вистачало робочих рук. Тяжким було й становище робітників, що працювали по 12—16 годин і за цю каторжну роботу одержували копійки.
Багато лиха принесла жителям Торчина перша світова війна. У 1915 році австро-німецькі війська прорвали фронт і захопили частину Волині, в т. ч. й Торчин. Близько року містечко перебувало в руках ворога. Його дуже зруйнували і пограбували. В 1916 році російські війська під командуванням генерала О. О. Брусилова перейшли в наступ і зламали оборону ворога. В результаті цього прориву Торчин був визволений і опинився у прифронтовій смузі.
У військових частинах, розташованих у Торчині, було багато більшовицьких агітаторів, які провадили серед населення міста роз’яснювальну роботу. Трудящі узнали правду про те, хто розв’язав світову війну і для чого. І коли звістка про Лютневу революцію дійшла до Торчина, солдати, селяни й ремісники з червоними прапорами вийшли на головну вулицю містечка. Могутньо линула «Марсельєза». На мітингу промовці вітали скинення царя, вимагали припинення війни, передачі землі селянам і всієї повноти влади — трудовому народові. У військових частинах, де значний вплив мали меншовики й есери, виступав перед солдатами член виборного комітету Особливої армії, більшовик з 1903 року М. М. Коковихін, який закликав боротися за припинення війни, за мир.
Як і скрізь у країні, партія провадила тут велику роботу по згуртуванню мас для здійснення переможної пролетарської революції. Під час однієї з бесід у військовій частині, розташованій в Торчині, у травні 1917 року у відповідь на виступи меншовика проти більшовицької партії солдати рішуче заявили: «Ми за Леніна».