Любешів, Любешівський район, Волинська область
Любешів — селище міського типу, центр району. Розташований на лівому березі річки Стоходу, за 185 км від обласного центру. До найближчої залізничної станції Камінь-Каширський — 66 км. Селище зв’язане шосе з Каменем-Каширським і Ковелем, має автобусне сполучення з Луцьком, Ковелем і Пінськом та повітряне — з Луцьком. Населення —4,9 тис. чоловік. Любешівській селищній Раді підпорядковані села Великий Курінь, В’язівне, Заріка, Любешівська Воля, Проходи і Рудка.
Перша писемна згадка про Любешів міститься у Литовській метриці під 1484 роком. У цей час Любешівський маєток, як і більшість інших земель Волині, перебував під владою Литовського князівства. У 1547 році Любешів належав феодалові Л. Образцову, а з 1559 року став власністю князя Андрія Сангушка-Каширського. Рік у рік посилювалася феодальна експлуатація. На початку другої половини XVI століття любешівські селяни відробляли по 2—3 дні панщини на тиждень, а також сплачували натуральні й грошові податки. Після Люблінської унії 1569 року Любешів опинився під владою шляхетської Польщі. Становище селянства дедалі погіршало. Третій Литовський статут 1588 року остаточно закріпачив селян і збільшив строк розшуку селян-втікачів до 20 років. Закріпачення селянства супроводжувалося посиленням влади феодалів над кріпаками, яка стала необмеженою. Селянин не тільки був власністю феодала, але останній міг безкарно його убити або скалічити. Це право передавалося і орендарям.
Зростання товарно-грошових відносин сприяло розвитку ремесла і торгівлі. У Любешеві жили різні за фахом ремісники: шевці, кравці, цегельники, винокури та інші. Поряд з ремеслом вони займалися сільським господарством. На початку
XVII століття поблизу села проходив сухопутний торговий шлях з Литви на Волинь, який проклали кріпаки, спорудивши у непрохідних поліських болотах греблі і загати. Цим шляхом вивозили до Литви зерно, мед, худобу та ремісничі вироби.
В 40-х роках XVII століття у Любешівському маєтку панщина становила 6 днів на тиждень від лану. Крім того, селяни мусили відбувати обтяжливі шарварки, виконувати різні роботи на дворі феодала, давати підводи для вивезення панського хліба на ярмарки, доставляти дрова, а також платити грошові і натуральні податки. Повинності не були визначені, чим і зловживав феодал, самовільно їх збільшуючи.
Посилення кріпосницького гніту викликало загострення боротьби селян. Населення Любешева взяло активну участь у визвольній війні українського та білоруського народів проти шляхетської Польщі. Поблизу Пінська, який був тоді центром повіту, діяло понад 40 тис. повсталих, серед яких було багато любешівських селян.
У 1650 році в Любешеві налічувалося 86 дворів. Переважну більшість його населення становили кріпаки. Під час спустошливого нападу татар у 1653 році село і навколишні населені пункти було спалено. В Любешеві лишилося 5 дворів. Поступово село відроджувалося, і населення його збільшувалося. Наприкінці XVII століття, коли воно належало князеві Дольському, тут спорудили католицький монастир. У 1693 році Любешів дістав права містечка. Згодом при цьому монастирі було відкрито монастирську школу. В 1753—1758 рр. тут навчався Тадеуш Костюшко, який став національним героєм польського народу. Із зміцненням позицій католицької церкви посилився соціальний, національний і релігійний гніт українського населення. Монастирю було передано багато маєтків разом з кріпаками.
На початку XVIII століття власник Любешева — зять князя Дольського М. Вишневецький так само проводив політику соціального гноблення, примусової полонізації українського населення і насадження католицизму. Він силував селян розмовляти тільки польською мовою, а у 1703 році видав універсал, за яким всі жителі містечка мали прийняти уніатство і, отже, підкоритися луцькому уніатському епіскопові. Вишневецький збудував тут свій палац.
Під час Північної війни через Любешів у 1706 році пройшли шведські інтервенти на чолі з королем Карлом XII. Селяни та міська біднота вчинили їм запеклий опір, за що вороги спалили містечко. Уціліли тільки костьол і оселі католицьких ченців. Згодом Любешів знову відбудувався і став центром Любешівського графства Пінського повіту. До графства належали Любешівський, Стародольський, Угриницький, Червиський фільварки, села Рудка, Люб’язь, Старий Дольськ, Шлапань, Хоцунь, Булька Угриницька, Угриничі, Березичі, Нові і Старі Червищі, Тоболи, Залісся та саме містечко.
Панування шляхетської Польщі позначилося і на зовнішньому вигляді Любешева. В центрі його височіли палац магната, уніатський костьол, обнесений мурами, і костьол піарів. Селяни й ремісники тулилися на околицях містечка в убогих хатинах. Значна частина населення — комірники — не мала власного житла і бідувала в найманих у заможних міщан коморах. У 1754 році Любешів з навколишніми селами продали магнатові Я. Чарнецькому. Як і попередники, він нещадно експлуатував селян та міську бідноту, намагаючись одержати якнайбільше прибутків. Жорстоко пригноблювало населення також духовенство. Крім податків і поборів з міських жителів, воно одержувало великі прибутки від своїх маєтків — Панівного, Залізниці і Волі Пнівненської, де було 900 кріпаків. Стягуючи натуральні та грошові побори, ченці щорічно викачували по 80 тис. злотих. У 1790 році в містечку налічувалось 115 дворів, з них 105 селянських.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Любешів відійшов до Росії. Населення містечка визволилося від тяжкого іноземного панування. Йому більше не загрожувало примусове ополячення і покатоличення. Любешів було включено до складу Пінського повіту Мінської губернії. Він став центром волості, до складу якої входили села Воля Любешівська, Люб’язь, Дольськ, Деревок, Бихів, Лахвичі, Цир, Рудка та інші.
Проте соціальне становище селянства не змінилося. В першій половині XIX століття кріпаки Любешева відробляли по три дні панщини на тиждень. Робочий день тривав від сходу до заходу сонця. Крім панщини, селяни мали відробляти шарваркову, сторожову та інші повинності, а також сплачувати натуральну ренту. Майже всі селянські господарства були безкінними.
Після скасування кріпосного права у 1861 році селяни Любешева протягом двох років лишалися тимчасовозобов’язаними і повинні були виконувати повинності на користь пана. За одержаний наділ кожний двір мав відробити на рік по 208 днів у полі і по 48 днів на різних роботах — ремонті будівель, шляхів, мостів, копанні ровів тощо, а також сплатити величезний викуп.
Грабіжницька реформа викликала велике обурення місцевого населення. 18 березня 1861 року поблизу Любешева, в селі Судчому, селяни відмовилися виконувати роботи на поміщика. Коли війт спробував примусити їх працювати, то вони побили його. 8 квітня в центрі села зібралося понад 100 селян. Сюди прибули землевласник А. Чарнецький і представник Мінського губернського управління у селянських справах. Селяни висловили свій протест проти поміщиків і царського самодержавства та відмовилися підписати кабальну уставну грамоту. Виступ у Судчому справив значний вплив на любешівських селян. Вони почали самовільно косити сіно на поміщицьких сіножатях.
Землевласники зберегли за собою великі масиви кращої землі. В 1876 році той же А. Чарнецький мав поблизу Любешева та навколишніх сіл 7755 десятин землі. Крім того, два водяні млини давали йому 700 крб., рибальство —120 крб., цегельний завод —100 крб., збори від ярмарок —250 крб., 4 корчми —800 крб. прибутку щорічно.
В пореформений період Любешів значно зріс. У 1886 році тут було 137 дворів і 882 жителі. Серед них —багато ремісників і торговців. У містечку діяли 2 цегельні заводи, було 14 крамниць, три рази на рік відбувалися ярмарки. Воно мало водне сполучення з Луцьком і Пінськом, і на Стоході спорудили пароплавну пристань. Було відкрито церковнопарафіяльну та єврейську школи.
Незважаючи на залишки кріпосництва, які гальмували економічний розвиток країни, у Любешеві розвивалися ремесло і торгівля. За 10 років чисельність населення містечка збільшилася більше ніж утроє, і в 1896 році в ньому було 233 двори і 2739 жителів. Тут налічувалося 34 крамниці, 4 корчми, чотири рази на рік відбувались ярмарки. Внаслідок зростання потреби у ремісниках було відкрито ремісничу школу, яка готувала ковалів, слюсарів та інших. Медична допомога населенню була вкрай незадовільною. Хоча на початку XX століття в Любешеві відкрили лікарню, в ній працювали лише один лікар і фельдшер, які обслуговували населення містечка і навколишніх сіл. Лікарня містилася в орендованому приміщенні. У 1911 році в ній було всього 10 ліжок, в той час як в цьому році на скарлатину хворіло 155 чоловік і на дифтерит — 172.
Жорстока експлуатація, тяжкі умови життя викликали посилення селянського руху в країні. На початку XX століття активізувалися селянські виступи в околицях Любешева. У 1904 році селяни сусіднього села Люб’язя вчинили опір судовому приставу, який на вимогу поміщика хотів відібрати у них худобу в рахунок несплачених ними викупних платежів. Внаслідок активного виступу селяни перешкодили цьому. З особливою силою селянські заворушення вибухнули під час революції 1905—1907 рр. Щоб придушити виступи селян у Любешівській волості, мінський генерал-губернатор у грудні 1905 року послав туди поліцейську команду. Але селянський рух тут не припинявся.
Під час першої світової війни становище населення Любешева значно погіршало. У вересні 1915 року містечко захопили австро-німецькі війська. Окупанти встановили жорстокий режим. Вони грабували населення, примушували його виконувати різні роботи для армії, утримувати солдатів і давати фураж.
Звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, долаючи всі перешкоди, швидко дійшла до Любешева. Трудящі містечка з великою радістю зустріли її. Було створено підпільний ревком, який очолив селянин-бідняк G. В. Горщар. У січні 1918 року у Любешеві перемогла Радянська влада, і ревком вийшов з підпілля. Проте у березні 1919 року містечко захопили білополяки. Вони заарештували членів ревкому і відновили буржуазні порядки.
У серпні 1920 року Червона Армія визволила Любешів. Відразу ж було відновлено ревком. Він організував допомогу радянським військам і готувався до розподілу панських земель у волості. Але його діяльність перервало нове вторгнення білополяків. За Ризьким договором 1921 року Любешів лишився під владою буржуазно-поміщицької Польщі і ввійшов до складу Камінь-Каширського повіту Поліського воєводства.
Панування буржуазної Польщі важким тягарем лягло на плечі трудящих Любешева. Майже 20 років вони зазнавали тяжкого соціального і національного гноблення. Селяни і ремісники були переобтяжені численними податками і повинностями. Значна частина населення лишалася неписьменною. Викладання в школі велося виключно польською мовою.
Населення Любешева боролося проти капіталістичної експлуатації, за возз’єднання в єдиній Радянській державі. Цю боротьбу очолювали підпільні осередки Комуністичної партії Західної Білорусії, які активно діяли в Камінь-Каширському повіті.
Любешівський підпільний осередок КПЗБ виник у 1923 році. Під його впливом такі ж осередки були створені у сусідніх селах. У 1931 році в Любешеві почав діяти районний комітет КПЗБ. Але через переслідування поліції він змушений був змінювати своє місцеперебування та переходити у села Залізницю, Кухотську Волю і Проходи. В січні 1932 року в Залізниці відбулася перша районна конференція КПЗБ. Секретарем райкому було обрано Т. Маргелюка. Райком партії об’єднував 7 партійних осередків сусідніх сіл.
У березні 1934 року під Любешевим було скликано другу районну партійну конференцію. З доповіддю на ній виступив представник Пінського окружкому КПЗБ Д. Дмитрук. Конференція визначила завдання партійних організацій у боротьбі проти капіталу і фашизації, за соціальне і національне визволення трудящих. Разом з тим вона підкреслила, що важливою ділянкою роботи комуністів є залучення до їх лав відданих справі партії робітників і селян, піднесення політичного рівня членів партії на основі глибокого вивчення марксистсько-ленінської теорії. На конференції було обрано новий склад Любешівського райкому партії. Секретарем його став С. П. Джуманюк.
Любешівський райком КПЗБ розгорнув роботу серед широких мас. В усіх осередках КПЗБ пройшли конспіративні збори, учасники яких обговорили підсумки районної конференції. Перед комуністами було поставлено завдання — організовувати мітинги і демонстрації, закликати трудящих ухилятися від сплати податків і виконання повинностей, відвертати молодь призовного віку від служби у буржуазно-поміщицькій армії, проводити масово-політичну роботу. 12 липня 1934 року відбулися конспіративні збори Любешівського осередку КПЗБ. В їх роботі взяв участь секретар райкому партії С. П. Джуманюк.
На піднесення революційного руху польські власті відповіли репресіями. Поліції вдалося встановити місцеперебування райкому та осередків КПЗБ. Було заарештовано С. П. Джуманюка та 26 інших членів партії. Незважаючи на арешти і переслідування, боротьба тривала.
У вересні 1939 року з початком визвольного походу Червоної Армії комуністи Любешева вийшли з підпілля. 20 вересня було створено ревком на чолі з C. П. Джуманюком. Того ж дня організували загін народної міліції, який роззброїв польських жандармів. 30 вересня 1939 року Червона Армія визволила Любешів.