Головне, Любомльський район, Волинська область
Головне — селище міського типу, центр селищної Ради. Розташоване за 15 км на північ від районного центру і залізничної станції Любомль. Через селище проходить шосе, яке йде від асфальтованого автошляху Любомль—Брест до Ратного. Селище має автобусне сполучення з Любомлем і Заболоттям. Населення — 4100 чоловік. Головненській селищній Раді підпорядковано село Ясне.
Біля Головного досліджено поселення доби пізньої бронзи (II — початок І тисячоліття до н. е.), поселення і могильник IV—III століть до н. е. В урочищі Колесі збереглося городище часів Київської Русі (X—XI століття)1. Ця територія входила до складу Володимиро-Волинського князівства. У 40-х роках XIV століття вона разом з Любомлем та іншими навколишніми населеними пунктами була захоплена Литовським князівством.
Головне вперше згадується в люстрації Любомльського староства 1564 року. На той час воно перебувало у власності польського короля. Тут були понад 40 селянських господарств, а також млин і корчма. За люстрацією 1564 року, в селі проживало 15 кметів, 17 городників, 2 комірники, 2 ковалі та інші, які щороку сплачували податків і вносили різних платежів на суму 200 злотих 15 грошів.
Становище всіх категорій селянства було тяжким і безправним. Воно визначалося «Уставою на волоки», яка закріпачила селян і посилила їх експлуатацію. Залежні селяни — кмети повинні були відбувати панщину по 2 дні на тиждень від волоки, сплачувати грошову ренту в розмірі 14 грошів, а також ренту продуктами — зерном, яйцями, курми. Крім того, вони мали возити дрова до панського маєтку і відробляти інші повинності.
До 60-х років XVIII століття Головне було власністю польської корони. В 1768 році король віддав його разом з усім Любомльським староством у володіння магнату В. Браницькому. Жителі села лишилися на становищі кріпаків, зазнавали тяжкого соціального, національного та релігійного гніту.
В 1795 році після третього поділу Польщі Західна Волинь увійшла до складу Росії і возз’єдналася з основною частиною України. Населення Головного визволилося від польсько-шляхетського панування і засилля католицизму. Село стало волосним центром Володимир-Волинського повіту Волинської губернії. На кінець XVIII століття в ньому налічувалося 240 дворів і 1680 жителів.
Проте соціальне становище головненських селян не змінилося. Уряд визнав за В. Браницьким права власності на всі земельні володіння, а селяни лишилися його кріпаками. Лише в Головному графу Браницькому належало близько 6 тис. десятин землі. Найбільш родючі грунти відводилися для поміщицького господарства, а гірші віддавалися в користування селянам.
Основними галузями селянського господарства були землеробство і тваринництво. З зернових сіяли переважно жито, овес і гречку. Незначні площі займали під пшеницю, ячмінь, просо і горох. Провідне місце у тваринництві належало поголів’ю великої рогатої худоби. Багато господарств були безкінними. В 1839 році на 298 дворів в селі налічувався лише 201 кінь.
У 30—40-х роках XIX століття селяни відробляли по 2—3 дні панщини на тиждень, а також сплачували ренту. Додатковим засобом гноблення закріпаченого селянства було монопольне право поміщика на помел зерна, виробництво і продаж горілки тощо. У 30-х роках В. Браницький мав у Головному 2 корчми. В соціальному і духовному поневоленні селян-кріпаків Головного не останнє місце належало православній церкві. Магнат В. Браницький виділив для місцевої Троїцької церкви понад 190 десятин землі, для обробітку якої вона використовувала працю кріпаків.
У 1849 році царський уряд конфіскував володіння К. Браницького у Володимир-Волинському повіті. В зв’язку з цим Головне перейшло у розпорядження держави, а селяни стали державними. Після зміни юридичного становища життя селян не поліпшилося. Хоча площа землі, якою стали користуватися головненські селяни, дещо збільшилася та їм дозволялося змінювати своє місце проживання, експлуатація не зменшилася. За користування землею селяни повинні були платити великий податок і відробляти різні повинності — підводну, шляхову, постоєву та інші. Земля, ліси і луки знаходилися у власності держави.
У відповідь на жорстоку експлуатацію і повне безправ’я у 1867 році вибухнув стихійний виступ селян Головного і ряду сусідніх сіл. Селяни почали вирубувати і вивозити ліс з урочища Бабиного на площі понад 8 десятин. У вирубці взяло участь близько тисячі чоловік. В протоколі лісничого вказувалося, що «призвідниками» цього виступу були жителі Головного. Селяни побили представників місцевої влади— помічника лісничого, десятника та інших. Справа про самовільну порубку лісу в державному урочищі Бабиному розглядалася володимир-волинським повітовим судом. Постановою від 9 грудня 1868 року він зобов’язав усіх учасників порубки сплатити штраф у сумі 949 крб. 48 коп., тобто в 3,5 раза більше, ніж вартість вирубаного лісу. Губернське управління державних маетностей схвалило це рішення.
В 1866—1867 рр. царський уряд видав укази про поземельний устрій державних селян України. У відповідності з цими указами рішенням губернської люстраційної комісії від 1875 року 387 селянським дворам Головного було виділено 6426 десятин землі, з яких 2002 десятини — орної. Ця земля була розподілена між селянами нерівномірно. Із загальної кількості дворів один одержав півтора наділу (наділ становив близько 7 десятин орної землі), 254 двори — цілий наділ, 51 двір — півнаділу, 80 дворів — зменшені наділи або тільки городню ділянку. За цю землю селяни протягом 49 років мали щороку сплачувати державній казні по 2217 крб. 60 коп. викупу. Таким чином, так зване наділення царизмом землею державних селян лягло важким тягарем на їх плечі.
У пореформений період в Головному інтенсивніше стали розвиватися капіталістичні відносини. Селянські господарства дедалі більше втягувалися у торговий обіг. У селі розвивалося кустарне ремесло, вироби якого реалізовувалися на місцевих базарах і ярмарках або вивозилися до Любомля, Шацька та інших населених пунктів. В кінці XIX — на початку XX століття у Головному щороку відбувалося три одноденні ярмарки, на яких продавалися сільськогосподарські продукти худоба, а також реміснича продукція: одяг, взуття, побутові вироби, зокрема бондарні. На початку XX століття в селі відкрили сільський банк. Воно швидко розвивалося. Якщо в 1860 році тут налічувалося 278 дворів і 2186 жителів, то в 1908 році — вже 520 дворів і 3192 жителі.
До середини 70-х років XIX століття в Головному не існувало жодного навчального закладу. Майже все населення було неписьменним. Так, на сільському сході, який відбувся 3 червня 1874 року, з 259 присутніх не було жодного письменного. Тому селяни змушені були шукати сторонню особу, щоб вона підписалася за них під рішенням сходу. Лише у 1876 році в селі було відкрито однокласне сільське училище. Проте злиденне становище основної маси селян позбавляло їх можливості дати дітям хоча б початкову освіту. У 1913 році тут навчалися 51 хлопчик і 9 дівчат. Це були переважно діти заможних селян. У 1903 році при сільському училищі відкрився клас для дорослих.
Під час першої світової імперіалістичної війни Головне перебувало в зоні воєнних дій. Тому вже у 1915 році почалася масова евакуація жителів села. Частина їх виїхала у східні губернії, здебільшого Пензенську, Самарську і Тамбовську.
У липні 1915 року Головне захопили австро-німецькі війська. Окупаційні власті почали реквізицію худоби. Вони відібрали у населення понад 800 голів великої рогатої худоби і коней, 160 свиней та багато іншого майна. Окупанти примушували жителів ремонтувати шляхи, рити окопи і за ухилення від виконання цих розпоряджень жорстоко розправлялися з ними.
На початку 1919 року Головне було окуповано білополяками, які теж грабували населення і чинили насильства. Незважаючи на окупацію, жителі села дізналися про великі революційні події, які сталися у жовтні 1917 року в Росії. Значну роль у поширенні ідей Жовтня відіграли військовополонені і біженці, які почали повертатися додому, а також нелегальна преса. Трудящі Головного вітали перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Житель села Д. І. Свитящук став бійцем 1-ї Кінної армії С. М. Будьонного і боровся на фронтах громадянської війни.
Іноземна окупація перешкоджала встановленню Радянської влади в Головному. В серпні 1920 року легендарна 25-а Чапаєвська дивізія визволила село від білопольських окупантів. Тут було проголошено Радянську владу, створено волосний ревком на чолі з А. М. Шишком та міліцію. Ревком встановив революційний порядок, дбав про забезпечення Червоної Армії продовольством, організував сільську бібліотеку.
Проте в другій половині вересня 1920 року білополяки знову окупували Головне. Воно перебувало під владою буржуазно-поміщицької Польщі до вересня 1939 року. Окупанти встановили жорстокий поліцейський режим і відновили капіталістичні порядки. Польський уряд проводив грабіжницьку аграрну політику. Він підтримував куркульські господарства і насаджував польських колоністів-осадників, наділяючи їх землею, конфіскованою у селян. У Головному було створено 35 осадницьких господарств, яким належало 796 га землі, тоді як 49,7 проц. господарств Головненської гміни мали ділянки менші за 5 га. Крім місцевих куркулів, селян експлуатували польські осадники. Свавілля властей викликало гнівний протест жителів. На захист їх інтересів виступили західноукраїнські й польські комуністи. В 1924 році депутати-комуністи з трибуни польського сейму подали запит урядові з приводу масової конфіскації землі у селян Головного на користь осадників. Такі запити становили одну з гострих форм боротьби проти антинародної політики польського уряду, на захист інтересів трудящих.
Великим тягарем для трудящих були численні податки та штрафи. Селяни сплачували поземельний, шляховий, гмінний та інші податки. Власті з найменшого приводу накладали на них штрафи. Штрафували навіть за те, що селянський віз не мав номера або не з того боку їхав чи йшов селянин. Особливо великі штрафи стягували за вирощування тютюну — по 5 злотих за кожне стебло.
Тяжке становище населення погіршувалося безробіттям. В Головному, крім парового млина, не було підприємств, і сільська біднота, шукаючи заробітку, змушена була йти з села. Близько половини чоловіків виїздили на кілька місяців до Польщі й навіть до Німеччини. В 1925—1936 рр. 16 сімей виїхало до Канади та Аргентіни. Внаслідок цього за часів польського панування населення села зростало повільно. В 1935 році чисельність його становила 1336 чоловік, тобто втроє менше, ніж до першої світової війни.
Трудящі Головного зазнавали також національного гноблення. Місцева адміністрація складалася виключно з поляків. В селі була лише початкова школа, навчання в якій велося польською мовою. Її відвідували переважно діти заможних батьків. Майже 70 проц. дітей шкільного віку лишалося поза школою. Не було жодного медичного закладу.
Трудящі Головного не мирилися з своїм тяжким і безправним становищем. Рік у рік посилювалася боротьба проти гнобителів. Зростанню політичної свідомості селянських мас сприяла діяльність комуністичного підпілля. Воно викривало підступність уряду та його агентури, розповсюджувало революційну літературу, підпільну пресу, листівки.
Активність революційного підпілля особливо виявлялася у революційні свята. Напередодні 16-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції у Головному відбулася нарада активістів, у якій взяв участь член Ковельського окружкому КПЗУ Т. Д. Кавецький. 6—8 листопада 1933 року в кількох селах і хуторах Головненської гміни були вивішені плакати революційного змісту. Головне входило до сфери діяльності райкому КПЗУ, який тоді перебував у селі Кукуріках. Одним з активних членів головненського осередку КПЗУ був Ф. І. Семенюк. Комуністичний осередок багато зробив для організації бойкоту виборів до сейму в 1935 році.
На початку 30-х років у Головному виник кооператив «Поступ», який мав просвітительський характер. Він організовував колективні читання книг і газет, роботу гуртків художньої самодіяльності. На сцені «Поступу» жителі продивилися п’єси М. П. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», І. К. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» та багато інших. В 1936 році властями було закрито кооператив як такий, що є політичною організацією. На заклик комуністів селяни Головного і всієї гміни взяли участь у сільськогосподарському страйку, який відбувся у 1936 році. Внаслідок цього скоротилося постачання продуктів на ринок у Любомль з ряду сіл цієї гміни.
Жителі Головного палко вітали визвольний похід Червоної Армії на західноукраїнські землі. Негайно розпочалася підготовка до зустрічі братів-визволителів. З ініціативи місцевих активістів було створено ревком, організовано загін червоно-гвардійців. На центральній вулиці жителі спорудили тріумфальну арку, прикрасили її квітами та червоними прапорами. 24 вересня частини Червоної Армії вступили у село. За давнім звичаєм воїнам-визволителям піднесли хліб-сіль.
У житті трудящих Головного почався новий період. Вони стали господарями своєї долі. Відразу ж було створено орган революційної влади — селянський комітет, головою якого став П. І. Солодуха. Комітет швидко перетворився на центр політичного, господарського і культурного життя села. В кінці вересня 1939 року він організував міліцію, яку очолив сільський активіст О. А. Камінський, нині майор Радянської Армії.
В обстановці високого політичного піднесення у жовтні 1939 року в Головному відбулися вибори депутатів до Народних Зборів Західної України. На підставі Декларації цих Зборів селянський комітет націоналізував землі осадників, місцевої церкви, механічний млин. Націоналізована земля була безплатно передана селянам. Радянська влада звільнила їх від платежів за землю, від численних податків і боргів. Уряд Української РСР постановою від 9 травня 1940 року надав селянам пільги щодо сплати сільськогосподарського податку. В селі було налагоджено торгівлю предметами першої потреби. Селяни-бідняки одержали від держави довгостроковий кредит на придбання корів.
У січні 1940 року село стало центром Головненського району. Почав працювати райком КП(б)У. 15 грудня цього ж року відбулися вибори до районної і сільської Рад депутатів трудящих. Широким фронтом розгорнулося в селі соціалістичне будівництво. З ініціативи селян-бідняків навесні 1941 року було створено перший у районі колгосп «Правда», головою якого став Г. Д. Пикалюк. Молодій артілі подавала допомогу МТС. Розвивалася торгівля, почав працювати райунівермаг. Для подання медичної допомоги трудящим було відкрито медпункт, для якого збудували спеціальне приміщення.
З перших днів визволення почалося здійснення культурної революції. Вперше в історії села діти стали навчатися безплатно і рідною мовою. У 1940 році початкова школа була реорганізована на неповну середню. Органи народної освіти подбали про забезпечення її вчителями. Багато уваги приділялося ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Велику допомогу вчителям у цій справі подав радянський актив. В райцентрі працювало 37 культармійців, які навчали грамоти понад 3 тис. неписьменних і малописьменних. Вогнищем культури став Будинок культури. Тут демонструвалися кінофільми, проводилися концерти художньої самодіяльності, читалися лекції. Для Будинку культури звели нове приміщення на 200 місць.