Піща, Любомльський район, Волинська область
Піща — село, центр сільської Ради. Розташована за 47 км на північний захід від районного центру і залізничної станції Любомль, на автошляху Любомль — Брест, поблизу озера Сільського. Населення — 1497 чоловік. Піщанській сільській Раді підпорядковані села Затишшя, Кам’янка і Острів’я.
Перша згадка про Піщу зустрічається в історичних документах кінця XVIII століття. Село входило тоді до складу Пульмовського маєтку Володимир-Волинського повіту і належало землевласнику Гутовському. В 1798 році тут налічувалося 70 дворів і 501 житель.
Переважну більшість населення Піщі становили селяни-кріпаки. В першій половині XIX століття основною формою їх експлуатації була панщина, яка доходила до 3—4 днів на тиждень. У 30—40-х роках щорічна сума прибутку поміщика Гутовського від експлуатації піщанських селян становила 842 крб. Визискувала селян-кріпаків і місцева церква, яка мала понад 95 десятин землі. Для обробітку цих земельних володінь та на інших господарських роботах церковний причт широко використовував працю селян. У 1860 році в Піщі налічувалося 96 селянських дворів і 771 житель.
Внаслідок реформи 1861 року селяни Піщі здобули особисту волю, проте соціальне становище їх залишилося тяжким. Згідно з уставною грамотою їм було виділено 1482 десятини земельних угідь, за які вони мали сплатити великий викуп. Щорічна сума викупних платежів дорівнювала 2450 крб., що було непосильним для селян. Поміщик Гутовський залишив собі кращі землі, а селянам виділив найгірші. «Землі у нас… болота, пісок»,— скаржилися селяни. Пан позбавив їх права ловити рибу в місцевих озерах, користуватися лісом. Дуже терпіли селяни також від черезсмужжя.
Грабіжницькі наслідки реформи 1861 року та свавілля феодала Гутовського привели селян Піщі до повного розорення. Охоплені великим незадоволенням, вони рішуче відмовилися визнати уставну грамоту і сплачувати передбачені нею викупні платежі. 23 березня 1863 року на сільському сході в присутності мирового посередника і пристава селяни заявили, що ніяких грошей вони не платитимуть, працювати на пана не будуть, і вимагали безплатної передачі їм землі. За наказом пристава 4 найактивніших селян було ув’язнено. У відповідь на це селяни всією громадою увірвалися в будинок волосної канцелярії і звільнили заарештованих.
Однією з поширених форм боротьби селян проти землевласника було підпалювання його лісів, будівель, сіна та іншого майна. У 1863 році в лісах Гутовського сталося чотири пожежі, які завдали йому збитків на 300 крб. Групу піщанських селян, звинувачених у підпалах, було засуджено до штрафу.
Масовий протест селян Піщі навесні 1863 року був складовою частиною великого селянського руху, який охопив усю країну. Вони відразу зрозуміли грабіжницький характер реформи 1861 року і повели проти неї рішучу боротьбу.
Налякані виступами селян, царські власті змушені були з 1 вересня 1863 року перевести селян Правобережної України, Білорусії і Литви на обов’язковий викуп. Через неспроможність селян Піщі сплатити викупну суму її двічі скорочували, і згідно з викупним актом від 17 листопада 1863 року вартість всієї викупної землі становила 9034 крб. 30 коп. Цю суму селяни мали сплатити протягом 49 років.
Боротьба селян не припинялася і в наступні роки. В зв’язку з тим, що Гутовський зволікав з переведенням селян на викуп і чинив їм різні утиски, жителі Піщі у 1868 році надіслали на нього нову скаргу київському, подільському і волинському генерал-губернатору. У цій скарзі селяни писали, що поміщик самовільно захоплює їх орні землі, накладає на них штрафи та чинить інші насильства. Такі ж скарги були надіслані на Гутовського селянами сусідніх сіл Острів’я і Затишшя. Проте царські власті стали на бік поміщика і розправилися з селянами. Всі вимоги селян були відкинуті і кілька з них заарештовані.
Отже, в пореформений період становище селян Піщі залишалося тяжким. їх нещадно експлуатував поміщик, якому належало 2900 десятин землі. Він з найменшого приводу накладав на селян штрафи (за куріння біля будинку, за потраву та інше), забороняв їм користуватися пасовищами, лісовими угіддями, наказував стріляти в селянську худобу, якщо вона випадково потрапляла на його землю.
Розвиток капіталістичних відносин зумовив великі зміни в поміщицькому господарстві і методах експлуатації селян. Поміщик Гутовський побудував у Піщі винокурний завод, який виробляв продукції на 17 тис. крб. на рік. На річці Копаївці ним було споруджено водяний млин. Все це сприяло дальшому збагаченню поміщика. Як і скрізь, у Піщі продовжувала зростати класова диференціація селянства, яка посилилася внаслідок проведення столипінської аграрної реформи. З маси селян виділилася купка куркулів, що експлуатувала бідняків і наймитів. Одночасно зменшилася питома вага середняцьких господарств та зросли злидні і зубожіння селянської бідноти.
Революційні події 1905 року справили вплив на селян Піщі. У 1907 році, озброївшись кілками і косами, вони виступили проти Гутовського. Наляканий поміщик утік з свого маєтку.
Боротьба селян Піщі тривала. У 1912 році Гутовський, незважаючи на протест селян, почав будувати канал через селянські землі, щоб з’єднати урочище Ладанку з озером Острів’янським. Обурившись свавіллям поміщика, селяни засипали виритий за його наказом канал. Уряд став на захист поміщика. Але перша спроба заарештувати «винуватців» дістала відсіч селян. «Беріть усіх, усі закопували»,— говорили вони. В ніч на 16 травня 1913 року до села прибув загін стражників у складі 34 чоловік на чолі з офіцером і приставом. О третій годині ночі почалися арешти. Дізнавшись про це, на вулицях села зібралося близько тисячі селян, озброєних кілками. Вони визволили заарештованих і вигнали геть стражників. Для придушення виступу селян у Піщу прибув віце-губернатор. Почалися нові арешти, було засуджено 14 селян. Однак власті змушені були піти на поступки. Поміщик зобов’язався відшкодувати збитки, завдані селянам у зв’язку з будівництвом каналу. У 1912 році кількість населення Піщі становила 1644 чоловіка.
Тяжке матеріальне становище і політичне безправ’я зумовлювали майже суцільну неписьменність селян. Лише у 1912 році в Піщі було відкрито однокласне сільське училище. Але його відвідували переважно діти заможних батьків, а діти бідноти залишалися поза ним. У 1912 році з 165 чоловік, що брали участь у селянському сході, тільки 6 змогли поставити свій підпис під його рішенням, решта не знала грамоти.
З початком першої світової війни становище населення Піщі дедалі погіршилося. Частину жителів мобілізували до армії. Зросли повинності й податковий тягар. У 1914 році селяни Піщі сплатили податків на суму понад 1900 крб. і відпрацювали на шляхових та будівельних роботах 866 людино-днів з кіньми та 1916 людино-днів без коней. Це спричинилося до дальшого занепаду селянських господарств. Вже на початку 1915 року в селі налічувалося 46 господарств, неспроможних сплачувати податки.
З наближенням фронту у Піщі почалася евакуація населення. Частина його виїхала в глиб країни, а більшість опинилася в сусідньому селі Острів’ї, розташованому осторонь шосейного шляху. В липні 1915 року село захопили австро-німецькі війська. Окупанти спалили винокурний завод і багато селянських хат, реквізували худобу, примушували селян працювати на будівництві військових споруд та виконувати різні господарські роботи. На початку 1919 року Піщу захопили білополяки.
Незважаючи на окупаційний режим, трудящі села швидко дізналися про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції. Частина жителів села, евакуйована до східних районів країни, взяла активну участь у боротьбі за Радянську владу, героїчно билася проти ворогів на фронтах громадянської війни. Так, А. С. Ковальчук був бійцем легендарної Чапаєвської дивізії.
В середині серпня 1920 року Червона Армія визволила Піщу. Тут було встановлено Радянську владу і створено ревком. Його очолив Г. М. Максимук, а секретарем став Д. Г. Курчак. Проте у вересні Піщу знову окупували білополяки, які перебували тут до вересня 1939 року. Село увійшло до складу Пулемецької гміни Любомльського повіту. В 1921 році тут налічувалося 75 дворів і 626 жителів. Крім того, у фільварку було 9 будинків і проживало 62 чоловіка.
Тяжкими були роки польського панування. До села знову повернувся поміщик Гутовський, який продовжував визискувати селян. Його володіння становили 4516 га, в т. ч. 396 га найродючішої орної землі. А тим часом майже половина селянських господарств Пулемецької гміни мала землі менше 5 га на двір. Причому це були переважно малородючі грунти.
Рік у рік зростало безземелля та малоземелля селян Піщі. Намагаючись знайти вихід з такого становища, власті у 1929 році провели в селі парцеляцію земель державного маєтку та наділення ними селян. Це були непридатні землі, але за кожний гектар щорічно стягувалася плата у розмірі 7,63 злотого. Селяни відмовлялися від цих ділянок або вимагали звільнити їх від податку.
Одним із засобів жорстокого гноблення селян за часів панської Польщі був податковий гніт. Селянам доводилося сплачувати кілька десятків різних податків і поборів. Крім поземельного податку, з них стягували податок на «самоврядування», маєтковий, зрівняльний, оподатковувалася кожна голова худоби, кожне плодоносне дерево.
Селяни сплачували також численні мита: за в’їзд до міста, користування мостом, за одержання того чи іншого свідоцтва, за право забивати худобу. Важким тягарем лягали на плечі трудящих різні штрафи, шляхова повинність та інші примусові роботи. Все це вкрай розоряло селянські господарства, і багатьом з них бракувало коштів для сплати всіх платежів.
У 1928 році в Піщі польський лісоторговець побудував невеликий лісопильний завод, де працювало близько 40 найманих робітників. Проте він не міг забезпечити роботою всіх безробітних, і тому чимало піщанських селян шукали кращої долі в Польщі, а кілька чоловік навіть вирушили до Америки.
Складовою частиною колоніальної політики польських властей був жорстокий національний гніт. Окупанти оголосили польську мову державною, всі адміністративні посади займали переважно поляки. У трикласній сільській школі всупереч волі населення навчання здійснювалося польською мовою і всі три вчителі були поляки.
Трудове селянство не мирилося з своїм поневоленим становищем і боролося за соціальне і національне визволення. Селяни відмовлялися сплачувати податки, бойкотували так звані вибори до органів влади. У 1927 році на заклик польських і західноукраїнських комуністів більше половини виборців Піщі не взяли участі у виборах до гмінних сеймиків.