Прилісне, Маневицький район, Волинська область
Прилісне (до 1964 року — Маневичі) — село, центр сільської Ради, розташоване в північно-східній частині Волинської області, за 9 км від районного центру і залізничної станції Маневичі. Населення — 1198 чоловік.
Приліснянській сільській Раді підпорядковане с. Городок (населення 1077 чол.), розташоване за 2 км від Прилісного.
Маневичі вперше згадуються в описі Луцького замку від 1545 року. Тоді в селі Чернечому Городку (тепер Городок) та його присілку Маневичах був 21 двір. До 1569 року, в період підпорядкування Великому князівству Литовському, Маневичі входили до складу Луцького повіту. їх населення виконувало на користь замку численні трудові повинності — возило дерево з лісу, висилаючи для цього один віз від двох дворів, косило, сушило та складало в скирти сіно, сплачувало натуральну данину і грошовий податок. Селянські господарства розорялися. В цьому ж описі сказано, що три дворища в 1545 році зовсім опустіли.
В згаданому описі зустрічаються відомості про те, що населення займалося не тільки землеробством, а й полюванням, зокрема на лосів та різних хутрових звірів.
В 60-х роках XVI століття Маневичі вже були окремим селом, що належало шляхтянці Фалічевській. Запровадження гужової повинності та додаткового податку викликало масове селянське повстання, яке почалось у 1567 році і охопило навколишні села. Ненависть повстанців до своїх гнобителів була настільки велика, що управитель маєтку, а також і піп змушені були рятуватись втечею. Повстанцям вдалося захопити тільки десятника Левона, якого вони жорстоко побили. Возному, який прибув з міста для з’ясування причин виступу, селяни заявили: «В підводи не поїдем і жита дякольного не повезем», а «десятника побили за те, що він нас грабував, управитель і старець — ті самі втекли, а якби не втекли, з ними могло бути те саме, що й з десятником». До возного з’явився і піп. Він сказав: «За те, що я їм не допомагав у бунтах, церкву у мене забрали, самого побили і церковні ключі зірвали з пояса».
Повстання селян тривало кілька місяців. Польський уряд послав до повстанців комісарів у супроводі озброєного загону та слуг поміщиці Фалічевської. Але це не злякало селян. Листа королівського і комісарського вони не прийняли і через своїх уповноважених відповіли, що нових робіт та повинностей виконувати не будуть. Слузі Фалічевської шляхтичу Ледницькому залишилося лише покласти перед селянами на землю копії листів короля та комісарів і піти геть.
У 1570 році Маневичі та навколишні населені пункти Фалічевська продала Р. Сангушкові. На цей час у Маневичах налічувалось 14 димів та 5 городників.
Більш детальні відомості про Маневичі та умови життя його населення в кінці 70-х рр. XVI століття дає «Опис помістя черногородського», до складу якого входили Маневичі. В цьому описі вказані розміри повинностей селян-кріпаків Городка і Маневичі в, уже значно тяжчі за ті, які вони виконували на кінець першої половини XVI століття. Селяни Городка і Маневичів повинні були щорічно давати феодалу 112,5 відра меду. Крім того, з кожного дворища вони зобов’язувалися сплачувати від 12 до 29 грошів і виконувати різні роботи.
У зв’язку з зубожінням селян і поділом дворищ у писаних пам’ятках другої половини XVI століття вже згадуються не дворища, а півдворища та городники. В 1583 році в Маневичах налічувалось 12 напівдворищ та 5 городників. З часом село зростало, але в 1593 році його спалили татари, які забрали частину жителів у полон. Все ж у 1650 році тут уже налічувалось 30 димів.
Покріпачене населення Маневичів разом з кріпаками Городка взяло активну участь у антифеодальній боротьбі під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. Зокрема, кріпаки Чернечого Городка і Маневичів брали участь у нападі на панський маєток, розташований на річці Брусьці.
Після закінчення визвольної війни польська шляхта ще більш посилила тяжкий соціальний, національний і релігійний гніт. З часом феодали й орендарі, дбаючи про власне збагачення, збільшували повинності і ренту. Якщо в 1704 році родина селянина-кріпака працювала в господарстві пана 194 дні, то в 1773 році — 210 днів, а в 1792 році — 240 днів на рік. До того ж селяни сплачували грошову ренту на користь феодала в розмірі 1—8 злотих на рік. Селян примушували виконувати ряд інших повинностей. Це призвело до спустошення села. Так, кількість дворів у Маневичах з кінця XVII століття до 1795 року зменшилась більш ніж у два рази — з 54 до 24. Відповідно скоротилась і кількість населення. Зразу ж після приєднання Волині до Росії у Маневичах налічувалось лише 165 жителів.
Возз’єднання Волині в складі Росії позитивно позначилося і на розвитку Маневичів. У 1808 році тут уже було 74 двори.
За даними, зібраними у зв’язку з проведенням інвентарної реформи 1847 — 1848 рр., маневицькі селяни мали 828 десятин орної землі, 414 десятин сіножатей і 71 десятину городів.
Після проведення реформи 1861 року селяни Маневичів, відповідно до уставної грамоти від 23 жовтня 1862 року, одержали 670 десятин орної землі — значно менше, ніж мали вони до реформи. За цю землю селяни змушені були платити протягом 49 років викуп у розмірі 14 300 крб. При цьому багатьом селянам довелося перенести свої житла на нові наділи, що вимагало значних витрат, великої праці.
У власності поміщиків лишилося 8834 десятини орних земель та лісу. За збирання грибів, ягід та хмизу в поміщицькому лісі кожен селянин повинен був відробляти в господарстві поміщика 12 днів щороку.
Під кінець XIX та на початку XX століття кількість населення в селі різко зросла. Так, у 1906 році тут налічувалося 176 дворів (1065 жителів)6. В зв’язку з цим зростали безземелля та злидні.
Великим лихом для селян були різні хвороби, що поширювалися через недоїдання, відсутність потрібного одягу, погані житлові умови. А в селі не було навіть фельдшера.
Не кращим було становище з освітою. Єдина в Маневичах церковнопарафіяльна школа розміщувалась тоді в старій хаті.
Умови життя на селі ще більш погіршилися, коли почалася перша світова війна. Починаючи з червня 1915 року Маневичі опинились в смузі фронту. Багато селян евакуювалось у глиб Росії. Кайзерівські війська у червні 1915 року, захопивши Маневичі, насильно примусили тих, хто залишився, працювати на будівництві шляхів.
Про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді населенню розповіли солдати розташованих тут поблизу підрозділів та односельчани, що повертались з Росії в кінці 1917 року. Але встановити радянський лад у своєму селі трудящі не змогли. На перешкоді стали німецько-кайзерівські окупанти та їх підручні — українські буржуазні націоналісти.
Хоч в кінці 1918 року німецько-кайзерівські війська залишили Маневичі, але вже в травні 1919 року село опинилось під владою білопольських окупантів. Лише на початку серпня 1920 року Маневичі на короткий час були визволені Червоною Армією від польських окупантів. Проте у другій половині вересня 1920 року село разом з іншими населеними пунктами Західної України перейшло до буржуазної Польщі. До 1930 року село входило до складу Городоцької гміни Ковельського повіту. З 1930 року Маневичі стали центром гміни.
Становище основної маси трудящих села під владою буржуазно-поміщицької Польщі було нелегким. У Маневичах налічувалося, зокрема, тільки 74 господарства (з загальної кількості 152), які мали земельні наділи до 4 га. Чимало селянських сімей користувалося мізерними ділянками від 0,5 до 2 га землі. Переважна більшість земель, розташованих поблизу, належала шляхтичам, осадникам та куркулям.
Так, шляхтич М. Бірар володів 4681 га землі і лісу, а А. Бірар —4193 га. Значна кількість землі належала шляхтянці М. Ружицькій. Налічувалось також з десяток куркульських і осадницьких господарств, що мали по 40—60 га землі.
Не поліпшили становища найбіднішої частини населення і реформи, проведені у 1924 році. Внаслідок перерозподілу землі частина селян одержала гірші землі. Про це свідчать 138 скарг, які подали селяни Маневичів повітовим властям. Наприклад, Гнат Волощук скаржився, що його ділянка № 23 значно гірша, ніж та, яку він мав раніше.
Трудящі Маневичів несли на собі тягар великих податків. Тільки поземельний податок становив від 5 до 10 злотих з господарства. Крім того, вони сплачували промисловий та інші податки. Селяни зазнавали скрути і через невідповідність цін на сільськогосподарську продукцію і промислові вироби. Щоб купити 10 кг солі, потрібно було продати 32 кг жита.
Польський буржуазний уряд не дбав про охорону здоров’я селян. Вони змушені були іти лікуватись за досить високу плату до лікаря на станцію Маневичі.
В селі була тільки початкова школа. З 1924 року тут діяв народний будинок, хоч ніяких асигнувань на його утримання не виділялося. Переконливим доказом цього є фінансовий звіт Маневицької гміни хоч би за 1929—1930 рік, у якому графа «культура і мистецтво» — порожня.
Маневичани не мирились з тяжким становищем. Протягом усіх років окупації буржуазно-поміщицькою Польщею вони активно боролися за своє соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною. Ініціаторами цієї боротьби були комуністи-підпільники і найсвідоміші безпартійні селяни. Ще в 1922 році маневицькі підпільники підтримували зв’язки з соціал-демократичним гуртком у Колках, що згодом увійшов до складу КПЗУ.
Великий вплив на піднесення революційної свідомості селян мала діяльність місцевої організації «Просвіта», яка у Маневичах перебувала під впливом комуністів. Її засновниками були Г. П. Коснюк, С. Є. Борисюк.
Активісти «Просвіти» створили бібліотеку, в якій поряд з іншими книгами була і нелегальна література — праці класиків марксизму, зокрема «Маніфест Комуністичної партії». Особливо велику роз’яснювальну роботу провели члени маневицької «Просвіти» під час виборів у гмінні ради восени 1927 року. Тоді переважна більшість жителів Маневичів бойкотувала вибори: з 450 осіб, що мали право брати участь у виборах, голосувало лише 120. Внаслідок цього властям не вдалось провести своїх кандидатів до гмінної ради.
По-іншому проходили вибори в Городку. Завдяки роз’яснювальній роботі членів організації «Сельроб» і «Просвіти» тут 10 з 14-ти обраних членів гмінної ради були кандидатами організації «Сельроб». Такого успіху було досягнуто всупереч усім намаганням представників влади та гмінного виборчого комітету провести до ради ставлеників панівної верхівки. На вибори до Городка навіть прибули волинський воєвода та повітовий староста, але й це не допомогло. Велика масова робота активістів «Сельробу» та «Просвіти», що спрямовувалась комуністами-підпільниками, допомогла трудящим до кінця розпізнати лицемірне обличчя буржуазії. Газета «Сель-Роб» у своєму повідомленні про вибори в Маневичах та Городку писала: «Великий страх напав на панів, коли побачили, що вони провалилися, а новообрану раду назвали комуністичною».
Революційна агітація в селі набирала політичної цілеспрямованості. Трудящі дедалі частіше протестували проти свавілля властей. У 1930 році в Маневичах не раз майоріли прапори з комуністичними лозунгами.
Наступного року визначним антиурядовим виступом проти політичного безправ’я та експлуатації була першотравнева демонстрація трудящих села Маневичів, селища Маневичів та навколишніх сіл: Городка, Троянівки, Нової Руди, Градиська, Великого Обзира, Стобихви. Її організували члени КПЗУ С. Є. Борисюк, І. Д. Смійчик, Г. Ю. Савчук, С. В. Миткалик, В. Л. Шешолик та С. 3. Ковальчук. Щоб запобігти маніфестації в день 1 Травня, поліція наприкінці квітня заарештувала керівника маневицьких комуністів С. Є. Борисюка.
Але це їй не допомогло. Підпільники енергійно готувалися до свята. В ніч на 1 Травня у Маневичах, Городку, Троянівці та інших сусідніх селах були вивішені червоні прапори і транспаранти. А ранком в селі зібралось понад 1000 чоловік. Після короткого мітингу, на якому з промовою виступив І. Д. Смійчук, його учасники з прапорами та лозунгами «Хай живе радянська Росія!», «Геть буржуазну Польщу!» рушили назустріч демонстрантам, що йшли з Городка. По дорозі колону зустріли 8 озброєних поліцейських, які почали стріляти в демонстрантів. Все ж колона продовжувала рухатись. Тоді поліцаї зайняли місток на шляху в Городок. Демонстранти, обійшовши місток, з’єднались з демонстрантами Городка. Потім разом повернулися до Маневичів, де відбувся мітинг. Тут у сутичці з поліцією загинули М. Ольховик з Городка та С. Ковальчук з Маневичів.
Буржуазно-поміщицький уряд Польщі жорстоко розправився з організаторами першотравневої демонстрації. С. Є. Борисюка, І. Д. Смійчика, Г. Ю. Савчука 13 червня в Ковелі було засуджено до тюремного ув’язнення.