Нововолинськ — місто обласного підпорядкування (частина третя)
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
Ініціативу трудівників шахти № 6 Нововолинська підхопили колективи інших шахт. Цінний почин зробила комсомольсько-молодіжна бригада В. Й. Радеші з шахти № 2. В. Й. Радеша, набувши шахтарського досвіду в Донбасі, повернувся до рідної Волині і очолив молодіжну бригаду. Цей колектив був не тільки молодіжним, але й інтернаціональним за своїм складом. Поряд з українцями тут працювали росіяни, білоруси, чуваші, марійці, татари. Бригада добилась високих техніко-економічних показників. Щоб поширити досвід і підготовку нових гірничих кадрів, з цієї бригади утворили дві: однією керував В. Й. Радеша, а другу очолив його вихованець Г. П. Оситненко. Прийнявши молоде поповнення і навчивши його гірничій справі, обидві бригади незабаром почали перевиконувати норми. Самовіддану працю знатного нововолинського шахтаря високо оцінили — в 1957 році В. Й. Радешу було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Широке впровадження передового досвіду серед усіх шахтарів шахти № 2 дало змогу й цьому вугільному підприємству вже на початку 1958 року, на рік раніше строку, освоїти проектну потужність.
Трудовий героїзм нововолинських шахтарів дав хороші наслідки. В результаті самовідданої праці нововолинських шахтарів план 1957 року шість діючих шахт виконали на 20 днів раніше строку; було видобуто понад план 80 тис. тонн вугілля. На VIII обласній партійній конференції, яка відбулася 28 грудня 1957 року, відзначалося, що «найбільший вклад у здійснення завдань дальшого розвитку промисловості зробили гірники, в авангарді яких ішли комуністи».
Початок семирічки трудівники міста відзначили новими успіхами. Валова продукція промисловості міста в 1959 році становила близько 25 тис. крб., причому в загальному обсязі виробництва промислової продукції міста вугіллю належало понад дві третини. На підприємствах та будовах Нововолинська працювало більше робітників, ніж їх було в усьому колишньому Волинському воєводстві. Семирічка стала для міста новим важливим етапом в його промисловому розвитку і, насамперед, у розвитку вуглевидобутку. Завершувалося будівництво нових-шахт. У червні 1959 року стала до ладу шахта № 5, у жовтні 1963 — шахта № 9; добова потужність кожної з них — 1500 тонн палива. Шахту № 8, яку будували в складних геологічних умовах (піщані пливуни), споруджував комсомольсько-молодіжний колектив. На його прохання і на ознаменування 90-річчя з дня народження В. І. Леніна шахті надали ім’я великого вождя трудящих. 5 листопада 1959 року стала до ладу шахта № 8 Нововолинська ім. В. І. Леніна; переважна більшість тих хто будував ії, залишилася працювати тут.
Перед колективами новоспоруджених шахт постало завдання освоїти їх проектну потужність. Тепер нововолинці вже мали цінний досвід. Спираючись на нього, всі нові шахти освоювали проектну потужність достроково: шахти № 5 і № 8 — у 1963 році, а шахта № 9 — у 1964 році. Отже, на кінець семирічки тут уже працювали на повну потужність усі 9 шахт.
Нововолинські шахти з самого початку відзначалися високим рівнем механізації.
В роки семирічки цей рівень дедалі зростав.
На шахті № 6 1962 року вперше у країні було випробувано і впроваджено у виробництво вугледобувний комбайн К-52М, що дало змогу в 1,5 раза підвищити продуктивність праці і значно знизити собівартість вугілля. На шахті № 8 ім. В. І. Леніна, теж уперше в СРСР, випробувано виймання вугілля машиною БУГ-1 без присутності людей у вибої.
Значно поширилось застосування автоматизації та дистанційного управління. Якщо 1958 року було автоматизовано тільки 15 установок, то на кінець 1969 року на автоматичну роботу і дистанційне управління перевели 239, або 82 проц. загальної їх кількості. За цим принципом почали працювати всі вентиляційні, водовідливні й калориферні установки.
Щоб забезпечити високий рівень технічної оснащеності вугільних підприємств міста, гірникам треба було підвищувати рівень кваліфікації. Створену в попередні роки систему підготовки кадрів було розширено, впроваджено нові форми навчання. Відкрилися школи передового досвіду в швидкісному веденні гірничих виробок, комплексному обезпилюванню, поліпшенню техніки безпеки тощо. У 1965 році працювало 29 таких шкіл: інженерно-технічні працівники брали участь у всесоюзних і республіканських нарадах передового досвіду. Нововолинські гірники виїздили для ознайомлення з кращим досвідом роботи передових підприємств Донбасу, часто влаштовували семінари і конференції з проблем організації виробництва на місцях. Важливе значення для засвоєння місцевими шахтарями кращого досвіду гірників країни мали відвідини волинських шахт знатними людьми Донецького краю М. Я. Мамаєм і О. А. Кольчиком, які побували тут у 1959 році.
Міська партійна організація, партійні осередки шахт мобілізували виробничі колективи на виконання й перевиконання державних планів видобутку вугілля, поліпшення якості палива та зниження собівартості. Під їх керівництвом розгорнувся масовий рух трудящих за дострокове виконання накреслень семирічки.
Ще в період підготовки до XXI з’їзду КПРС трудящі Нововолинська наслідували почин комуністів та комсомольців тепловозоремонтного цеху локомотивного депо Москва-Сортувальна, де зародився рух за комуністичну працю. Одним із зачинателів руху за звання колективу комуністичної праці була бригада очисного забою шахти № 6, очолювана делегатом XXI з’їзду КПРС В. С. Михайлюком. Зобов’язання давати щозміни по 2,5 тонни вугілля понад завдання вона виконала. Цій бригаді присвоїли високе звання колективу комуністичної праці.
Загальну шану здобула прохідницька бригада шахти № 8 ім. В. І. Леніна, яку очолив делегат XXII з’їзду КПРС, депутат Верховної Ради СРСР (6-го і 7-го скликання) заслужений шахтар України О. А. Разборський. Ця бригада пройшла велику виробничу школу, вона брала участь у будівництві п’яти шахт у Львівсько-Волинському вугільному басейні і всюди досягала високих показників. Так, у вересні 1965 року ця бригада за 30 робочих днів пройшла 1052,4 погонного метра нової підземної магістралі, що було новим всесоюзним рекордом. Прославлена бригада однією з перших завоювала звання колективу комуністичної праці. У 1966 році О. А. Разборському присвоїли високе звання Героя Соціалістичної Праці, члени його бригади нагороджені орденами й медалями.
12 тис. робітників стали учасниками руху за комуністичну працю, з них 5,5 тис. було удостоєно звання члена колективу або ударника комуністичної праці. Звання підприємства комуністичної праці здобули колективи шахт № 3 і № 4.
Рух за комуністичну працю поєднувався з діяльною роботою раціоналізаторів та винахідників, з пошуками нових організаційних форм праці, нових технічних рішень. Так, наприклад, завдяки винахідливості інженерно-технічних працівників на шахтах № 3, № 6, № 7 достроково закінчено автоматизацію головних вентиляційних установок. На шахтах № 2, № 4, № 8 розширено пристовбурові двори, що дало можливість скоротити маневри й полегшити формування поїздів біля стовбура.
З 1959 року на нововолинських шахтах запроваджено комплексні бригади. Кожна з них виконує всі роботи: виймає вугілля, провадить кріплення тощо. Це підвищило відповідальність кожного гірника за виконання дорученого завдання. Першими стали на цей шлях гірники шахти № 2, зокрема на дільниці, яку очолював комуніст І. П. Гончар.
Створення комплексних бригад дало змогу з 1960 року ліквідувати нічні зміни. Вночі здійснюють тільки ремонтно-профілактичні роботи. Це сприяло кращому відпочинкові шахтарів, дальшому зростанню продуктивності праці. Значний економічний ефект дало також застосування металевого кріплення. Всього за семирічку внесено 5445 раціоналізаторських пропозицій, з яких 3020 впроваджено у виробництво, що дало економічний ефект у 3164 тис. карбованців.
Особистий приклад комуністів, велика організаторська робота, проведена партійними організаціями вугільних підприємств, інженерно-технічними працівниками, широке застосування передового досвіду, висока технічна оснащеність шахт, трудовий ентузіазм робітничих колективів дали чудові наслідки. За семирічку нововолинські шахтарі видобули 22,4 млн. тонн вугілля, з них понад державний план — 1,9 млн. тонн. Продуктивність праці одного робітника підвищилася за семирічку на 75,2 проц., собівартість тонни видобутого палива знизилась на 20,9 проц. Середньомісячна продуктивність праці у видобутку вугілля на одного робітника, запланована на 1965 рік, була досягнута вже в 1962 році. В 1965 році вона становила 42,1 тонни щомісяця на одного гірника і вважалася вищою за середню по республіці (33,8 тонни в місяць). Важливим досягненням нововолинських гірників стала також ритмічність у роботі шахт: починаючи з січня 1957 року, вугільна промисловість міста кожного місяця виконує план видобутку палива.
Успішна робота шахт — не єдине досягнення трудящих Нововолинська в семирічці. У ці роки помітно виросли й інші галузі господарства міста. Якщо обсяг вугільної промисловості зріс у 1965 році порівняно з 1959 роком на 70 проц., то вся валова промислова продукція міста за ці роки збільшилась на 72 проц., відповідно питома вага продукції вугільної промисловості зменшилася з 70 до 68,8 проц. Такого результату було досягнуто за рахунок значного розширення металообробки (рудоремонтний завод) та виробництва будівельних матеріалів. Рудоремонтний завод за семирічку був докорінно реконструйований, поповнений сучасним устаткуванням. За цей час він випустив продукції на 27 473 тис. крб., в т. ч. за один лише 1965 рік — майже на 4,5 млн. крб. Головне призначення заводу — ремонт гірничої техніки шахт Львівсько-Волинського басейну та забезпечення їх нестандартним обладнанням та металокріпленням. Але зрослі його потужності відкривали можливості для виконання замовлень й інших галузей промисловості.
Валовий обсяг продукції підприємств будівельних матеріалів з 1959 по 1965 рік зріс у 2,5 раза. Особливо розширився завод залізобетонних виробів. Освоївши на початку 1959 року проектну потужність (14 тис. куб. метрів залізобетону на рік), він значно перекрив її, даючи в 1963—1965 рр. понад 24,5 тис. куб. метрів конструкцій щорічно. Було освоєно виробництво великорозмірних плит перекриттів для житлового й промислового будівництва. Його продукція використовувалась на спорудженні Сокальського заводу штучного волокна, Роздольського гірничо-хімічного і Стебниківського калійного комбінатів та на інших важливих будовах. За роки семирічки колектив заводу добився значного поліпшення економічних показників виробництва, продуктивність праці зросла майже в два рази.
Наприкінці семирічки у Нововолинську з’явились нові потужні підприємства харчової промисловості. До того тут працювало кілька невеличких цехів харчокомбінату, які в 1959 році дали продукції на 834 тис. крб. 1964 року став до ладу сучасний механізований хлібозавод потужністю 60 тонн хлібовиробів за зміну. В 1965 році завершили будівництво молокозаводу, спроможного давати за зміну до 20 тонн молочних виробів. Валова продукція харчової промисловості міста в 1965 році вже становила 1123 тис. карбованців.
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5