Нововолинськ — місто обласного підпорядкування
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5
Нововолинськ — місто обласного підпорядкування. Розташоване біля витоку річки Студянки, невеличкої правої притоки Західного Бугу, на автостраді Ковель—Володимир-Волинський—Львів. Відстань до найближчої залізничної станції Іваничі —18 км; за 2 км від міста — товарна залізнична станція Центральна. До обласного центру — 96 км. Місту підпорядковане селище 6-ї і 7-ї Нововолинських шахт Жовтневого, яке розташоване за 9 км на південний захід від міста. Населення — 39,3 чоловік.
Нововолйнськ — молоде шахтарське соціалістичне місто, яке виникло у новому Львівсько-Волинському вугільному басейні, що починав освоюватися з 1949 року. Місто розташоване на землях сіл Низкиничів, Дорогиничів, Будятичів та Русовичів Іваничівського району.
Перша згадка про ці села, зокрема про Низкиничі, належить до першої половини XV століття. Литовський князь Свидригайло подарував їх своєму маршалкові О. Киселю.
У 1570—1583 рр. Низкиничі, де налічувалось 8 димів, були власністю Г. Киселя. У 1570 році згадується село Будятичі, яке мало 4 дими і належало аж чотирьом поміщикам, і село Русовичі — власність володимир-волинського епіскопа. В 1583 році згадується село Дорогиничі, яким володів поміщик А. Романовський.
У Низкиничах Киселі побудували дерев’яний замок, сліди валів якого збереглися й досі. В першій половині XVII століття на старому замковищі А. Кисіль, який зрадив український народ в період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, спорудив цегляну церкву і дерев’яний монастир.
Більшість кращих земель належала Киселевим спадкоємцям та іншим поміщикам — Модзелевським, Підгорецьким, Шляцьким. У Низкиничах до 1939 року дрібний поміщик Шляцький мав 350 га землі, а 130 селянських дворів — лише 600 га. Боротьба трудящих за кращу долю не припинялась, та особливо загострилась вона після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли західноукраїнські землі, насильно відірвані від Радянської України, стали здобиччю польських панів.
У 1924 році в Низкиничах створюється перший підпільний осередок КПЗУ; його очолив Г. Н. Костюк, якого на Володимир-Волинському політичному процесі 1926—1927 рр. було засуджено до 10 років тюремного ув’язнення. Там він у 1930 році і помер.
Та репресії не залякали трудящих. Підпільні комуністичні організації продовжували діяти в селах Низкиничах, Дорогиничах, Будятичах та Русовичах. У 1930 році підпільники провели в Будятичах мітинг, який пройшов під лозунгами боротьби проти імперіалізму та політики пілсудчиків, за возз’єднання з Радянською Україною. У 30-х рр. пропагандистами комуністичних ідей були Н. А. Грищу к з Низкиничів, О. Я. Федорук з Будятичів та інші. О. Я. Федорук не раз переходив нелегально колишній польсько-радянський кордон, доставляючи з Радянської України на Волинь політичну літературу.
У вересні 1939 року Радянський уряд взяв під свій захист населення Західної України і Західної Білорусії. Депутати від сіл, на місці яких виріс Нововолинськ, разом з усіма депутатами Народних Зборів Західної України у Львові одностайно проголосували за возз’єднання з Радянською Україною, з великим Радянським Союзом.
Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною в єдиній Радянській соціалістичній державі поклало край панській сваволі, визволило волинян від соціального та національного гніту.
У 1912 році російський вчений М. М. Тетяєв уперше висловив припущення про залягання в надрах волинської землі покладів кам’яного вугілля. Здогад М. М. Тетяєва був підтверджений у 30-х рр. дослідженнями польського вченого Я. Самсоновича. Але до 1939 року серйозних розвідувальних робіт не провадилось. Вони розпочалися тільки за Радянської влади. Вже наприкінці 1939 року Комітет у справах геології при РНК СРСР відрядив сюди спеціальну комісію геологів. У 1940 році для широкої перевірки даних попереднього буріння було створено трест «Львіввуглерозвідка».
Війна перервала розвідувальні роботи. Вони були відновлені в перші післявоєнні роки і охопили Волинську та Львівську області України та частину Білорусії. Невдовзі дослідження завершилося успіхом.
У липні 1947 року володимир-волинська геологорозвідувальна партія тресту «Львіввуглерозвідка» виявила на території Волинської області промислові поклади вугілля.
Спираючись на результати геологічної розвідки, ЦК ВКП(б) і Рада Міністрів СРСР постановою від 31 січня 1948 року «Про розвиток видобутку кам’яного вугілля в західних областях України» поклали початок освоєнню Львівсько-Волинського вугільного басейну. На основі цієї постанови було створено трест «Волинь-вуглерозвідка». Перед новоствореним трестом ставилося завдання вже в 1948 році розвідати два шахтних поля на території Володимир-Волинського району, а в 1949 році — ще 10 шахтних полів на Волині та Львівщині. Щоб здійснити його, трест «Волиньвуглерозвідка» забезпечили потрібного технікою і кадрами. На допомогу Волині прийшов Донбас: звідти разом з технікою перебазували Лисичанську геологорозвідувальну партію. Бюро Волинського обкому КП(б)У 21 травня 1948 року прийняло рішення «Про заходи по забезпеченню виконання геологорозвідувальних робіт і будівництва вугільних шахт у 1948 році», на основі якого на розвідувальні роботи було направлено чимало комуністів.
Проте успіх прийшов не зразу. Під час докладної перевірки виявилося, що вугільні пласти на північний схід від Володимира-Волинського непридатні для експлуатації. Пошуки вели геологів далі на південь і південний захід від Володимира-Волинського, на крайній південний захід Волинської області (Іваничівський і частково Володимир-Волинський райони). Перші хороші результати дала свердловина № 117 на околиці с. Бужанки (нині тут шахта № 4), де в жовтні 1948 року було виявлено вугільний пласт промислової потужності. Протягом 1949—1950 рр. визначилися шахтні поля п’яти майбутніх шахт. У наступні роки геологи завершили розвідку шахтних полів і встановили, що загальні запаси вугілля Львівсько-Волинського вугільного басейну мають досягати 1,75 млрд. тонн, з них близько 23 проц. на території Волині.
Водночас із геологічною розвідкою проводилася підготовка до будівництва шахт. Для спорудження підприємств вугільної промисловості в грудні 1949 року створено трест «Західшахтбуд». На будівництво першої черги промислових і культурно-побутових споруд урядом було асигновано 6,6 млрд. крб., в т. ч. 3,2 млрд.— на шахтне будівництво, 2 млрд. — на спорудження допоміжних підприємств, 1,4 млрд. крб. — на житлове і комунальне будівництво.
Будівельні роботи розгорнулися починаючи з 1950 року. У липні цього року на околиці с. Дорогиничів було закладено першу волинську шахту потужністю 1000 тонн вугілля на добу. У вересні цього ж року на території невеличкого сусіднього с. Русовичів з’явилась шахта № 2, на території с. Будятичів — шахта № 3. Протягом 1951—1954 рр. було закладено шахти № 4 —поблизу села Дорогиничі, № 5 і № 6 — біля с. Грибовиці, №7 — неподалік від с. Білич, № 8 — біля с. Низкиничі. У березні 1956 року на межі сіл Старої Лишні і Литовежа розпочалося спорудження шахти № 9. А ще раніше, в березні 1950 року, було зведено перші будинки нового селища шахтобудівників — майбутнього міста Нововолинська.
Геологорозвідувальні роботи на той час ще не були завершені, і тому важко було визначити перспективи розвитку нового шахтарського селища. Розроблений у 1950 році проектним інститутом «Укрдіпрошахт» план — перший план забудови Нововолинська — передбачав створення шахтарського селища для робітників 4-х шахт з населенням 10—15 тис. чоловік. Характерною особливістю плану забудови було те, що в ньому велику увагу приділяли озелененню. Намічалося зберегти садки безладно розкиданих хуторів, на місці яких мало будуватись селище, і включити їх до зеленої зони.
10 квітня 1951 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР було засновано селище волинських шахтарів у складі Іваничівського району; йому присвоїли назву «Нововолинське», що символізувало собою нову, Радянську Волинь. Утворилась Нововолинська селищна Рада. Головою виконкому Ради обрали Г. О. Соколова.
Першим поселенцям нового селища — його будівельникам — належало вирішити дуже складне й відповідальне завдання. Треба було в короткий строк спорудити шахти, житло, культурно-побутові заклади, підприємства будівельних матеріалів і для ремонту будівельних та шахтних машин, прокласти шляхи тощо. Щоб побудувати шахти, потрібно було вийняти близько 5 млн. кубометрів грунту і породи та прокласти понад 300 км залізничних і шосейних шляхів.
Складність будівництва нового міста і шахт та інших споруд полягала ще й у тому, що воно здійснювалося на порожньому місці, в області з мало розвинутою на той час промисловістю. Бракувало місцевих кваліфікованих кадрів, не вистачало обладнання та будівельних матеріалів, зовсім не було досвіду будівництва підприємств вугільної промисловості.
Допомагала Нововолинську вся країна. Широким потоком йшли будівельні матеріали, механізми, устаткування. З Російської Федерації, Білорусії, Грузії надходили автомобілі та будівельні машини, з Москви і Вірменії — трансформатори, з Челябінська — автогрейдери для будівництва шляхів, з «Уралмаша» — нове устаткування для буріння, з Дніпропетровська —гірничі комбайни, з Харкова — бульдозери, будівельний ліс та збірні будинки — з Карелії.
На будівництво їхали висококваліфіковані інженерно-технічні працівники та робітники — з Донбасу і Західного Сибіру, Воркути, Караганди і Підмосков’я. Будівництво первістка волинської кочегарки очолив посланець Донбасу — Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії О. А. Курмаз. Шахтобудівник з Підмосков’я І. Я. Фомін керував спорудженням шахти № 2. З Підмосков’я на будівництво шахт Волині у 1950 році прибув з бригадою в складі 12 чоловік шахтар з діда-прадіда Ф. П. Булахов. В ній працював і знатний прохідник Герой Соціалістичної Праці І. К. Чуркін, який у своїй книзі «Підземні скороходи», згадуючи трудове життя в Нововолинську, писав: «Тут, на будівництві першої нововолинської, пізнав я перші радощі і турботи своєї нової професії, тут по-справжньому її полюбив». І. К. Чуркін з захопленням говорить і про свого бригадира, підмосковного шахтаря Ф. П. Булахова: «Бригадир сам був дисциплінованим і вимагав цього від усіх нас. Висока трудова дисципліна, злагодженість у роботі, суворе дотримання правил техніки безпеки, обов’язкове виконання і перевиконання виробничих завдань були непорушними законами бригади. І не випадково, що ті прохідники, які пройшли школу Ф. П. Булахова, стали вмілими керівниками гірничих колективів».
Частина 1Частина 2Частина 3Частина 4Частина 5