Ратне, Ратнівський район, Волинська область
Ратне — селище міського типу, центр району. Розташоване за 126 км від обласного центру Луцька і за 22 км від найближчої залізничної станції Заболоття. Через селище проходить шосейна магістраль Київ—Луцьк—Ковель—Брест. Асфальтовими та грунтовими шляхами, по яких курсують автобуси, воно сполучається з багатьма містами і селами області. Річка Прип’ять, що протікає тут, поділяє селище на дві частини — Старе і Нове Ратне. Населення —5,1 тис. чоловік. Рагнівській селищній Раді підпорядковані села Комарове, Конище, Прохід, Старостине.
Після возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР Ратне у 1940 році було віднесено до селищ міського типу і стало районним центром. Згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про укрупнення сільських районів Волинської області» від 30 грудня 1962 року воно перестало бути районним центром і ввійшло до складу Камінь-Каширського району, а з 1965 року знову стало центром Ратнівського району.
Найдавніші сліди перебування людини на території Ратного сягають доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). Тут виявлено також матеріали часів Київської Русі.
Перші писемні відомості про Ратне належать до кінця XII — початку XIII століття. В давньоруських документах воно згадується під різними назвами — «Ратное», «Ратно», «Ратев», «Ратинь» В ті часи це було прикордонне місто Галицько-Волинського князівства, де постійно перебувало військо (рать). Звідси походить назва селища. В XIII столітті на території Старого Ратного був побудований монастир.
Під час татаро-монгольської навали військо Батия захопило Волинь. Один з його загонів підійшов до Ратного. Жителі міста мужньо зустріли ворога і завдали йому нищівного удару. Але нові загони татар приступом взяли Ратне і, як свідчить літописець, «вчинили багато лиха християнам».
У 1305 році після смерті митрополита Русі Максима за рекомендацією галицько-волинського князя Юрія Львовича (внука Данила Романовича) ігумен ратнівського монастиря Петро був відправлений у Константинополь для прийняття цього сану і в тому ж році призначений митрополитом Русі. Петро сприяв зміцненню Руської централізованої держави.
Грабіжницькі напади татарських загонів під час збору данини і феодальні усобиці призвели до послаблення і розпаду Галицько-Волинського князівства. На його території утворився ряд невеликих князівств, у т. ч. і Ратнівське. Щоб зміцнити своє становище, ратнівські князі на початку XIV століття збудували між Прип’яттю і Вижівкою замок. Скориставшись роздробленням і послабленням Галицько-Волинського князівства, литовські феодали в 1340 році захопили частину його земель, включаючи і Ратне.
В середині XIV століття на Волинь звертають свої погляди і польські феодали, їх особливо цікавили прикордонні міста, зокрема Ратне, яке мало важливе стратегічне та економічне значення і було ключем до всієї Волині. Його оточували непрохідні болота і лісові хащі. До того ж ця місцевість була багата на цінне хутро. Боротьба між литовськими і польськими феодалами закінчилась перемогою останніх. За договором, укладеним у 1366 році, частина волинських земель разом з Ратним відійшла до Польщі. В 1387 році Польща знову захопила Галицьку землю, тимчасово відібрану у неї Угорщиною в 70-х роках XIV століття. В цій боротьбі взяли участь і ряд волинських князів, у т. ч. Теодор Ратнівський, який зі своєю дружиною вирушив до Галича і виступив проти угорських феодалів.
У першій третині XV століття литовські феодали зробили спробу повернути втрачені ними волинські землі. В серпні 1431 року вони вторглися у Ратне, яке було однією з найважливіших королівських фортець на Прип’яті, і спалили його разом із замком. Це призвело до загострення боротьби між Польщею та Литвою. 17 жовтня 1432 року литовський князь Сигізмунд підписав у Городлі акт про відмовлення на користь Польщі від волинських земель з містами Луцьком, Олеськом, Володимиром, Ратним та іншими «на вічні часи» і дав клятву не вступати в будь-який союз без згоди польського короля. Для зміцнення своїх позицій на цих землях польські королі почали роздавати їх у повне і необмежене володіння своїм феодалам. Зокрема, Ратне король Владислав Ягелло згідно з актом від 21 серпня 1433 року передав князю О. Сангушку «як отчину його і наказав населенню… нікого іншого не слухати». Вступаючи у володіння Ратним, Сангушко зобов’язався відбудувати місто і щорічно платити королю данину медом.
В результаті феодальних усобиць і боротьби між Польщею і Литвою становище населення Ратного було надзвичайно тяжким. Місто кілька разів горіло і зазнавало великих руйнувань. Жителі його часто піднімались на боротьбу проти загарбників, але, зазнавши невдачі, розбігалися в інші землі. Щоб втихомирити їх і збільшити свої прибутки шляхом розвитку міської торгівлі, польський король Владислав у 1440 році надав місту магдебурзьке право.
Згідно з цим правом населення Ратного звільнялося від управління призначених королем каштелянів, суддів, підсудків та інших чиновників, а їхні функції передавались раді. Вона складалася з війта, бурмистра і райців (ротманів), що обиралися заможною частиною населення з свого середовища. З метою сприяння розвитку господарства у Ратному встановлювалися дні ярмарку і щотижневих торгів. Місто було виділено в окрему адміністративно-фінансову одиницю.
Діставши магдебурзьке право, міщани Ратного перестали підкорятися князю Сангушку і відбувати на його користь повинності. У відповідь князь навесні 1441 року вчинив збройний напад на місто, завдавши йому багато шкоди. За це польський король Владислав Ягеллончик того ж року відібрав Ратне у Сангушка і передав його холмському старості Дериславу. Проте навесні 1442 року король знову повернув Ратне Сангушкові.
На початку XVI століття було утворено Ратнівське староство з центром у Ратному. Воно простягалося вздовж Прип’яті на 100 км і врізувалося клином між Ковельським і Брестським староствами. Ратнівське староство входило до складу Волинської землі Литовської держави. Управляли ним старости і підстарости, що призначалися королем з числа місцевої родовитої шляхти. Ратнівське староство поділялося на 2 волості — Ратнівську і Ветельську, які об’єднували 27 сіл.
Населення Ратного відбувало тяжкі феодальні повинності і сплачувало численні податки і побори. Воно було зобов’язане обробляти поле, збирати врожай та сіно і звозити їх до замкового двору, ремонтувати замок і виконувати ряд інших робіт. Дуже важким тягарем для жителів міста була данина. Кожне дворище мало давати по 3,5 відра меду, але управителі самовільно збільшували цей податок до 5 відер, стягуючи «мед липовий», «мед осінній», «мед данний» тощо. Важкою повинністю було полюддя, яке давали підстарості, коли він приїздив сюди. Кожне дворище мало також вносити на користь старостинського двору т. зв. побір — 3 білки і 20 грошів.
У 1565 році в Ратному налічувалося 249 будинків, які сплачували 49 злотих 24 гроші чиншу на рік. Крім того, міщани вносили по 3 гроші за 20 порожніх димів, господарі яких залишили місто і пішли шукати кращої долі. 43 комірники платили щорічно по 1 грошу чиншу та півтора гроша лазебного (на утримання лазні). Власники 6 м’ясних лавок вносили по 15 грошів, а винокурні та корчми — по 120 злотих на рік. Права населення Ратного дедалі обмежувалися. В 1542 році селянам і міщанам було заборонено вільно користуватися річками, озерами і лісами. їх тяжке становище погіршувалося внаслідок частих неврожаїв, що призводили до страшного голоду, та епідемічних хвороб.
Крім соціального гніту, жителі Ратного зазнавали жорстокого національного гноблення. Польські феодали проводили політику примусового ополячування і покатоличення місцевого населення. У 1504 році в місті було збудовано католицький костьол. За ним, згідно з королівським привілеєм, закріплювалася велика кількість землі та лісів. Згодом тут спорудили другий католицький костьол.
Політика соціального і національного гноблення, яку проводили польські загарбники, викликала опір населення Ратного. 24 липня 1635 року уніатський священик М. Кульчицький наказав своїм слугам захопити худобу міських жителів, яка потрапила на церковні поля. Обурені міщани силою відібрали її, побили попівського слугу і посадили його до в’язниці. Оскільки Кульчицький не платив податків, а перекладав їх на міське населення, міщани напали на його двір, захопили кілька волів і відвели їх до бурмистра. Священик подав скаргу на бурмистра і райців. Відносини між жителями міста і католицьким духовенством дедалі погіршувалися.
Особливої гостроти боротьба проти гніту шляхетської Польщі набрала в період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького і вступу його армії на Волинь. Тут у багатьох місцях активно діяли загони повсталого селянства і міських жителів. Населення Ратного також піднялося на боротьбу проти польської шляхти. Воно організувало загін, який чинив розправу над панами та представниками католицького духовенства і вигнав з міста польський гарнізон. Повстанці відбирали у панів майно і роздавали його бідним. Шляхтич Г. Порзницький скаржився в суд, що жителі Ратного, очолювані бурмистром і райцями, відібрали в нього майно, а його самого мало не вбили. Від народного гніву змушені були тікати представники католицького та уніатського духовенства. Жителі Ратного розгромили костьол і спалили вівтар. Ратнівський священик ледве врятувався, залишивши місто. Втікаючи, він захопив з собою чималий обоз з майном, нажитим за рахунок місцевого населення, але ратнівці зробили засідку і відбили його.
Після відступу повстанської армії під керівництвом Б. Хмельницького польська шляхта жорстоко розправилася з населенням Ратного. Всіх, хто брав участь у повстанні або співчував йому, піддавали гонінням і переслідуванням. Привілеї, надані раніше місту, були повністю скасовані, а населення закріпачене. Становище народних мас Ратного значно погіршилося. Податки, які вони мали сплачувати, невпинно зростали.