Переспа, Рожищенський район, Волинська область
Переспа — село, залізнична станція, центр однойменної сільської Ради, якій підпорядковані села Забара, Малинівка г (до 1964 року — Богушівка), Мирославка, Трилісці, Линівка, Мар’янівка. Розташована на шосейній магістралі Луцьк—Ковель, за 18 км на північний захід від районного центру Рожища. Населення — 1016 чоловік.
На околицях села виявлено кам’яні сокири, крем’яні наконечники до стріл для лука, що свідчить про існування тут поселення доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). До останнього часу тут збереглися залишки земляних валів.
Назва села, очевидно, походить від старослов’янських слів «осип», «присба», як раніше називалися земляні вали, насипи. В писемних джерелах уперше Переспа згадується в середині XVII століття у зв’язку з переписом населення для подимного оподаткування. На той час Переспа, як і вся Волинь, була під владою польської феодальної держави. У 1648 році князеві С. Четвертинському належало в Переспі 20 димів, князь Я. Друцький-Любецький володів 15 димами. Кріпаки Переспи відробляли щотижня від чотирьох до шести днів панщини, платили натуральні та грошові податки і відбували повинності.
У вересні 1648 року селяни Переспи у складі загонів козацько-селянського війська під проводом Богдана Хмельницького громили панські маєтки, виганяли ненависну шляхту. Відступаючи, більша частина переспинців відійшла на схід з козаками.
Після визвольної війни Переспа, як і вся Волинь, залишалася під владою шляхетської Польщі і входила до Луцького повіту Волинського воєводства. Селяни зазнавали, як і раніше, кріпосницького та національно-релігійного гноблення, їх примушували працювати на панщині по п’ять-шість днів на тиждень з волоки, відбувати різні додаткові повинності, сплачувати великі натуральні й грошові податки — по три чверті вівса або жита і 7,5 гроша з кожного господарства. Шляхта, яка повернулась до своїх маєтків, жорстоко розправлялася з учасниками війни. У 1681 році поміщик Венжик зі своїми гайдуками неодноразово нападав на селян — підданих Луцького монастиря, в т. ч. і на багатьох жителів Переспи, грабував і убивав їх.
У 1795 році село відійшло до Росії і було підпорядковано Луцькому повіту Волинської губернії. У 1804 році в Переспі налічувалось 33 двори, 232 чоловіка населення.
В першій половині XIX століття експлуатація селян посилилась. З часом тягар кріпосництва не послабшав. Хоч інвентарна реформа 1847 —1848 рр. й обмежувала панщину трьома-чотирма днями на тиждень, але поміщики вдавались до урочної системи експлуатації кріпаків, що примушувало селян працювати на феодала протягом всього тижня. До жорстокої експлуатації додавалися ще й пошесті, зокрема, епідемія холери у 1831 і 1851 роках. Внаслідок цього село майже не розвивалось. За 50 років кількість дворів і жителів не тільки не зросла, а навіть зменшилась. У 1852 році тут налічувалось лише 27 дворів і 215 жителів. Чимало селян, доведених панською сваволею до відчаю, рятувались втечею. Та не багатьом щастило. У 1850 році, наприклад, селянина-втікача Ф. Скрипчука було повернуто назад і за наказом поміщика забито канчуками до смерті. Переспинці неодноразово повставали проти гнобителів. Улітку 1860 року І. Бондарук, С. Рудник та інші селяни підпалили поміщицький маєток, за що були засуджені до каторжних робіт.
Після скасування кріпосного права в 1861 році становище селян майже не поліпшилось. Вони одержали неродючу землю, половина якої була зовсім непридатною для землеробства. Крім того, вони змушені були викуповувати свої споконвічні наділи, десятки років платити великі проценти за одержану позику. У 1874 році німецькі промисловці Тан і Фреймарк спорудили в Переспі млин на 6 поставів; три вальцьові млини виробляли крупчатку. У 1878 році через село було прокладено шосейну дорогу Луцьк—Ковель, а в 1887 році — залізницю, споруджено залізничну станцію.
Будівництво сприяло й соціально-економічному розвиткові Переспи. Бідніші селяни пішли працювати до власників млина, на залізницю, до більш заможних односельчан, або виїхали до міста і поступово пролетаризувалися. Змінювався зовнішній вигляд села. Окремі заможні селяни почали будувати хати з димарями, соху й рало замінив залізний плуг. Куркулі купували молотарки, віялки, січкарні та інший інвентар. Село все більше ставало на шлях капіталістичного розвитку.
Під час революції 1905—1907 рр. в Росії робітники залізничної станції Переспи брали активну участь у страйках залізничників Ковельського вузла. Селяни, наслідуючи приклад залізничників, відмовлялися сплачувати викупні платежі та податки, вимагали переділу поміщицької землі. Для «втихомирення» переспинців прибув загін жандармів, які влаштували жорстоке пороття селян.
Продаж поміщиком землі Селянському банку біднякам мало що дав. У 1910 — 1914 рр. багатії Переспи та сусідніх сіл купили у банку 690 га землі і відокремились на хутори. Решту землі банк здавав у оренду селянам. Спираючись на столипінське аграрне законодавство, куркулі скуповували також наділи бідніших селян.
Не тільки злидні, а й темрява та неуцтво гнітили селян. Лише діти багатих могли ходити до церковнопарафіяльної школи сусіднього села Пожарок. На 1907 рік у Переспі вміли читати й писати тільки 9 чоловік. Хоч через рік тут і було відкрито початкову школу, але більшість дітей лишалась поза нею.
Багато страждань завдала переспинцям перша світова війна. У серпні 1915 року у зв’язку з наближенням австро-німецьких військ майже всі жителі покинули село і евакуювалися до центральних районів Росії, зокрема на Поволжя. Влітку 1916 року російські війська 8-ї армії прорвали фронт противника на Луцькому напрямку і дійшли до річки Стоходу. Через Переспу, Трилісці, Линівку, Богушівку та інші сусідні села пройшла лінія фронту, який стояв тут до лютого 1918 року.
Солдати 29-го полку 8-ї Туркестанської дивізії, позиції якої були розташовані поблизу Переспи, після повалення самодержавства в Росії стали брататися з німецькими солдатами. Солдати 126-ї дивізії 39-го корпусу, які в серпні 1917 року змінили своїх попередників у Переспі, допомогли трудящим прифронтової смуги перемогти контрреволюцію і в листопаді 1917 року встановити тут Радянську владу.
Про перемогу Жовтневої революції переспинці дізналися в евакуації. Лише влітку 1920 року, коли Червона Армія визволила Волинь від білополяків, селяни стали повертатись до своїх рідних місць. Але тут вони побачили тільки руїни й попелища. Поля та городи були зриті траншеями й окопами: на кожному кроці — колючий дріт. Частина жителів повернулася до рідного села у 1921—1922 рр., коли ці землі знову загарбала панська Польща. Спочатку переспинці жили в землянках та нашвидку зведених бараках, страждаючи від голоду та різних хвороб. У 1921 році в селі було лише 40 господарств, проживало 224 чоловіка населення, тобто стільки, як на початку ХіХ століття. Відбудовувати село за панування буржуазно-поміщицької Польщі було дуже тяжко. Будівельні матеріали й промислові товари коштували занадто дорого. Наприклад, вартість одного кубічного метра дощок становила 1G0 злотих, тобто майже ринкову ціну корови. Селяни-бідняки та середняки змушені були звертатись до лихварів, купців, державного і приватних банків за позикою, яка відпускалась під високі проценти. Один із селян Переспи — В. Г. Кукурудза, одержавши в 1925 році в банку 3 тис. злотих позики, так і не міг її сплатити.
Аграрні реформи 20 х рр., т. зв. парцеляція і комасація, здійснені в інтересах поміщиків і куркулів, не покращили становища трудівників Переспи. Переважну більшість землі одержали місцеві багатії — близько 100 га — та колишні військові чиновники — 52 га.
Селяни страждали не лише від малоземелля. Непосильним тягарем на плечі трудового селянства лягли побори та різні повинності, особливо по ремонту і будівництву шляхів. Тільки у 1936 році переспинці сплатили 3800 злотих земельного податку, 2760 злотих прибуткового, домового, шкільного та чимало різних штрафів і мит за в’їзд до міста на ярмарки.
Крім тяжкого соціального гноблення, переспинці, як і всі трудящі краю, зазнавали жорстокого національного гніту буржуазно-поміщицької Польщі. Українська мова й культура всіляко переслідувалися. У початковій школі з однією класною кімнатою, відкритій тільки 1930 року, навчання провадилось польською мовою, української мови вчили всього кілька годин на тиждень. Крім школи, інших культурно-освітніх закладів у селі не було.
В тяжкі роки окупації трудящі Переспи не мирилися з соціальним і національним гнітом. Вони вели боротьбу проти буржуазного режиму, за політичні права, землю, возз’єднання з Радянською Україною. Організованішого характеру вона набула після утворення в 1923 році місцевої підпільної групи КПЗУ. Ініціаторами її заснування були Р. 3. Верба, Г. І. Мичик, К. І. Томашевич. Переспинський осередок, що налічував 12 членів КПЗУ, розгорнув широку пропагандистську і організаційну роботу.
1924 року в селі утворений райком, який об’єднував 10 осередків КПЗУ. Члени комуністичного осередку вели важливу роботу і серед молоді. Так, П. Ф. Данилюк очолив комсомольські організації («комірки») 9 сіл: Переспи, Бортяхівки, Падалівки, Мілина, Пожарок, Мильська, Линівки, Козина, Малинівки; Ф. Т. Павлюк — осередок МОДРу. Згодом до Переспинського осередку КПЗУ вступили А. Т. Гуделюк, І. Ф. Буць, С. М. Буць, В. Л. Мартинюк, О. С. Самчук та інші. Комуністи разом з комсомольцями активно боролися проти окупантів, за відновлення Радянської влади та возз’єднання Західної України з Радянською Україною.
Незважаючи на переслідування властей, переспинські комуністи у 30-х роках активізували свою діяльність. Вони підтримували тісний зв’язок з райкомом партії, що переїхав у 1931 році до с. Тихотина, та підпільними організаціями КПЗУ навколишніх населених пунктів.
З весни 1934 року боротьба трудящих Переспи проти все зростаючого соціального гноблення посилюється. Селяни відмовлялись виходити на шарварки (дорожна повинність), бойкотували сплату непосильних податків, виганяли поліцію і екзекуторів, підпалювали поміщицькі садиби тощо.
Польський буржуазно-поміщицький уряд у відповідь провадив жорстокі репресії. На початку квітня 1937 року були заарештовані члени Переспинського комуністичного осередку П. Ф. Данилюк, Ф. Т. Павлюк, П. 1. Антонюк, А. Т. Гуделюк; всього з села було ув’язнено 15 членів КПЗУ і КСМЗУ. Почались довге слідство, допити, тортури. Після слідства й нелюдських тортур більшість з них було засуджено до тюремного ув’язнення: П. Ф. Данилюка — на 8, Ф. Т. Павлюка — на 7, П. І. Антонюка — на 4 роки.