Седлище, Старовижівський район, Волинська область
Седлище — село, центр сільської Ради. Розташоване в Поліській низовині, за 9 км від райцентру, за 7 км від залізничної станції Мизове. Седлище має шосейне сполучення з райцентром і м. Ковелем. Населення — 789 чоловік. Сільській Раді підпорядковані села Борзова та Черемшанка.
На території Седлища знайдено кам’яні знаряддя праці та глиняний посуд доби ранньої бронзи (кінець III тисячоліття до н. е.). Назва села походить від слова «селитися», у XVI столітті воно офіціально іменувалося Селищем. Так місцеві жителі часто називають його і тепер. В документальних джерелах село вперше згадується 1570 року в зв’язку з подимним оподаткуванням селян. Тоді Селище було в заставі у князя М. Д. Вишневецького. Про село йдеться і в документах 1575 року: колишній російський князь А. Курбський, якому польський король подарував Ковельський маєток, у т. ч й Селище, скаржився на князя О. Вишневецького, що вчинив розбійницький напад на цей маєток і пограбував багато різної худоби у жителів Селища й Паридуб.
Із загарбанням волинських земель шляхетською Польщею посилюються процес закріпачення селян та їх національне і релігійне гноблення. У 1573 році польський сейм надає право феодалам карати селян на горло. Жителі Селища змушені були відробляти панщину по 2—3 дні на тиждень від волочного господарства, сплачувати грошові та натуральні податки. У 1577 році подимний податок стягали на користь держави від 24 димів і 4 городників, що жили в Селищі.
У 1583 році князь Курбський передав Селище у спадкове володіння своєму сподвижникові І. Мощнінському. Але Курбський не мав права вільно розпоряджатися своїм маєтком, без дозволу польського короля. Коли князь помер (1590 рік), король передав Селище шляхтичеві А. Фірлею з Домбровиці. А. Фірлей з своїм озброєним загоном оточив садибу І. Мощнінського, забрав усе майно, а його самого з дружиною, закувавши у кайдани, відвіз до містечка Мільяновичів, де засадив у в’язницю.
Після видання III Литовського статуту в 1588 році влада феодала над кріпаком на території колишнього Великого князівства Литовського стала необмеженою. Кріпосник міг безкарно убити або скалічити селянина. За вбивство шляхтича всі селяни, причетні до цього, каралися на смерть. Право покарання кріпаків феодали передавали орендарям або покупцям маєтків, хоч ті й не були шляхтичами.
Соціальне й національне гноблення з боку польської шляхти викликало у селян люту ненависть до поневолювачів. Коли спалахнула визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького, селяни Селища, як і Старої Вижви, Мільяновичів та інших сусідніх сіл, вступали до повстанських загонів, що діяли під Ковелем і Ратним. Повстанці громили панські маєтки, розправлялися з своїми гнобителями. З відступом козацького війська на схід відступила і значна частина селян, що брали участь у повстанні; про це свідчить, зокрема, різке зменшення кількості жителів села і дворів у 1650 році порівняно з 1648 роком.
Після визвольної війни Селище, як і вся Волинь, залишалось у складі Польщі ще 150 років. Національний і релігійний гніт дедалі посилювався. І польський уряд, і волинські магнати вимагали від українського населення обов’язкового переходу в уніатство. Служителів православної церкви, які відмовлялись від цього, переслідували. Польська шляхта, повернувшись до своїх маєтків, жорстоко розправилася з учасниками повстанського руху і посилила експлуатацію селян, що відбували панщину по 5—6 днів на тиждень з волоки й виконували різні натуральні та грошові повинності. Кожний селянський двір зобов’язаний був давати феодалові по три чверті вівса або жита, 7,5 гроша та ще виконувати різні додаткові роботи.
За третім поділом Польщі (1795 рік) Седлище, як воно стало тепер офіціально називатися, ввійшло до складу Російської держави. У 1797 році в ньому було 111 дворів, жило 575 чоловік. Після возз’єднання Волині у складі Російської держави національний гніт послабився, бо не стало релігійного. Проте феодальний гніт залишився. Власником Седлища був тоді поміщик Шоманський. Про нього селяни зберегли згадку як про кривавого деспота, що жорстоко катував кріпаків, а непокірних віддавав у солдати.
Не обмежила сваволі поміщиків і т. зв. інвентарна реформа 1847—1848 рр. Проводячи її, царизм мав на меті запобігти селянським заворушенням, а також відвернути селян від польського національно-визвольного руху. Інвентарні правила, що були складені за цією реформою, закріпили за селянами Седлища 1144 десятини землі, якою вони користувалися, обмежили панщину трьома днями для чоловіків і одним для жінок на тиждень від тяглового двору. Усі селяни зобов’язані були брати участь у будівництві доріг, мостів, поміщицьких будівель, раз на місяць нести нічну варту. Городники відбували 24 дні панщини на рік. Отже, інвентарна реформа залишила селян такими ж кріпаками, якими вони були й до того. Формально дотримуючись триденної панщини, поміщики запроваджували урочну систему робіт, яка дозволяла їм давати селянам такі норми роботи на день, що їх ледве можна було виконати за два, а то й за три дні. Тому невиконання норми призводило до щоденної панщини.
Перед реформою 1861 року Седлище було поділено між синами і дочками Шоманського. Село перейшло до трьох поміщиків: Генріха і Йосипа Шоманських та Лавра Поганевського, якому в 1851 році належала гуральня. За поміщиками налічувалося 186 ревізьких душ і 71 селянський двір, у т. ч. 47 тяглових, 16 піших і 8 дворів городників. За час, що минув після інвентарної реформи, поміщики захопили у селян 319 десятин землі, в т. ч. 216 десятин орної, 58 десятин сіножатей і 45 десятин садибної. Один лише поміщик Й. Шоманський захопив у селян 131 десятину землі в урочищах Пісках та Бахаровому.
За указом 1863 року селяни мали право одержати всю землю, закріплену за ними інвентарною реформою, проте поміщики повернули їм лише 49 десятин захопленої у них землі. Вони «довели», що відведена селянам земля за своєю якістю нібито краще, ніж оцінює її інвентарний опис і добилися зменшення селянських наділів. За уставними грамотами селяни тяглових дворів Й. Шоманського одержали на двір по 10,6 десятини надільної землі, Г. Шоманського — 14,3 десятини, половина якої — в урочищах Загатті, Плесі, Симоняках — була непридатною, а селяни І. Поганевського —по 12,5 десятини землі, з якої 5,5 десятини —під сіножатями. Всі піші двори одержали наділів удвоє менше, ніж тяглові. У середньому на ревізьку душу було наділено по 3,9 десятини землі. Городникам наділили тільки ділянки по 0,6 десятини, а 7 бобилів, що жили в селі, не одержали навіть городів. Крім того, селяни не дістали сервітутного права пасти худобу на панських полях і в лісах. Поміщики залишили за собою бортні угіддя, право ловлі риби в річках та водоймищах, полювання на звіра і збирання грибів та ягід у лісах.
Поміщики Седлища зосередили у своїх руках більшу частину землі. Лише у Й. Шоманського налічувалось 680 десятин. Не менше мали землі й інші поміщики села. Після реформи вони почали вести своє господарство по-капіталістичному. Так, у Й. Шоманського було заведено ферми великої рогатої худоби, свиней, овець. Вирощувався хміль, картопля для переробки на спирт. У поміщицькому господарстві широко використовувалась наймана праця найбіднішого селянства.
Трудівники Седлища після реформи опинилися в тяжкому становищі. Хоч указ 1863 року, що був виданий під тиском польського повстання, зменшив викупні платежі на 20 проц., проте не змінив грабіжницького характеру реформи. У хліборобів Седлища було відібрано значну частину землі.
Незважаючи на грабіжницький характер реформи, скасування кріпацтва стало певною передумовою розвитку села. У 1864 році в Седлищі було відкрито церковнопарафіяльну школу, в яку вступили 14 дітей. У 1879 році її перетворили на однокласне училище, а в 1902 році — на двокласне. На той час тут навчались і діти заможних селян сусідніх сіл, але для дітей бідняків через відсутність одягу, взуття, грошей, щоб платити за навчання, двері класів були зачинені.
На початку 70-х рр. XIX століття Седлище стало волосним центром. З цього часу почалась його забудова. Куркульські господарства села стали купувати сільськогосподарські машини, племінну худобу. Та становище трудівників Седлища не набагато поліпшилось. Обтяжені викупними платежами, податками та громадськими повинностями, бідняцькі та середняцькі селянські господарства розорялись. Рік у рік зростала кількість однокінних і безкінних господарств. На кінець XIX століття понад третина господарств не мала тяглової сили. Зубожілі селяни змушені були шукати роботу в поміщиків і куркулів або йти на лісорозробки, на залізницю чи займатися ремеслами, зокрема обробкою дерева.
Революція 1905—1907 рр. сколихнула й Седлище. Довідавшись про робітничі і селянські страйки в країні, селяни не виходили на роботу до поміщиків, почали випасати худобу на їх сіножатях і в лісах. Місцевий піп О. Коневич всіляко намагався відвернути увагу селян від класової боротьби. Ставши членом Державної думи, він заснував у селі відділення чорносотенної організації «Спілка російського народу», до якої ввійшли місцеві багатії, працівники волосного правління.
Проте селяни не слухали закликів попа та його прихильників. Через свого земляка Є. Єдинця, стрілочника станції Ковель, вони налагодили зв’язки з залізничниками. 29 червня 1906 року 16 селян, в т. ч. І. В. Логвищук, О. І. Куць, А. Й. Тишик, М. И. Тишик, П. Д. Хомич та інші, зібрались у хаті Є. Єдинця нібито обговорити «височайший маніфест». Перед ними виступив представник ковельських залізничників М. А. Жебржицький, який закликав селян не вірити цареві-кровопивцеві, боротися за повалення самодержавства і утворення демократичної республіки. Довідавшись про ці збори, поліція почала слідство, звинувачуючи їх учасників, зокрема М. А. Жебржицького, у державній зраді, але нічого конкретного не добилася і змушена була припинити його.
Перша світова війна завдала великого лиха і Седлищу. У серпні 1915 року, після відступу російських військ, село окупували австро-німецькі війська. Майже всі жителі евакуювалися до Полтавської, Харківської, Курської та інших губерній. Там вони й зустріли Велику Жовтневу революцію. У селі «хазяйнували» австро-німецькі окупанти до кінця 1918 року.
Після укладення Брестського миру жителі Седлища почали повертатися з евакуації. Та ділити поміщицьку землю їм не дали польсько-шляхетські окупанти. Це стало можливим лише влітку 1920 року, коли війська Червоної Армії, перейшовши в контрнаступ, визволили Волинь. Радісно зустрічали жителі Седлища своїх визволителів. У селі відбулися збори, на яких було обрано комітет незаможних селян. Його очолив місцевий житель П. Лісайчук. Комітет розподілив між безземельними й малоземельними селянами поміщицьку землю, організував допомогу Червоній Армії хлібом, фуражем тощо.
Але в жовтні 1920 року Червона Армія змушена була відступити з території Західної Волині. Седлище знову потрапило під владу буржуазної Польщі. Поміщики, що повернулися сюди, забрали у селян землю, надану їм Радянською владою.
За переписом населення, проведеним урядом буржуазної Польщі у 1921 році з метою оподаткування, в Седлищі налічувалось 159 дворів, 796 жителів. У 1922 році село стало центром гміни, до якої увійшло 17 громад, що об’єднували 119 поселень.
Земельна реформа, здійснена урядом буржуазної Польщі у 20-х рр. для заспокоєння селян, не внесла істотних змін у землекористування. Як і за царизму, поміщики та куркулі залишили собі кращі землі, луки та ліси. Для продажу селянам було виділено у 1927 році лише землі, що належали православній церкві, площа яких становила 8,3 га (з неї 2,6 га продано, а 5, 7 га передано школі).
Щоб ліквідувати черезсмужжя і створити собі на селі соціальну опору, польський буржуазно-поміщицький уряд у 1928 році провів комасацію — землевпорядкування селянських господарств, які виявили бажання виселитись на хутори. В результаті цього 18 куркульських господарств, яким належало понад 10 гектарів землі кожному, а також деякі середняцькі господарства, що мали по 5 і більше га землі, виселилися на хутори. Крім того, на хутори виділилося ще 10 більш-менш заможних господарств з урочища Д во ран. Сподівання селянської бідноти на прирізку землі і цього разу були марними. Більше того, їй довелось виплатити державі значну суму (понад 8 тис. злотих) за комасацію.
За часів панування буржуазної Польщі соціальний і національний гніт посилився. Малоземельні та безземельні селяни змушені були йти в найми до поміщиків і куркулів, працювати за мізерну плату від зорі до зорі. Буржуазно-похміщяцький уряд примусив селян сплачувати численні податки. Найтяжчим з них був грунтовий, який разом з місцевим податком (на «самоврядування») та іншими податками часто досягав до 40 проц. доходу з господарства. Крім того, селяни платили ярмаркові мита, податки з доходів, зокрема податок на «самообкладання», що становив 100 проц. грунтового. Не випадково говорили, що «не так мучать податки, як додатки».
Культурно-економічний рівень життя мешканців Седлища за панування буржуазно-поміщицької Польщі мало в чому змінився порівняно з попереднім часом. Курних хат вже не було, але лучина для освітлення ще чаділа в багатьох оселях.
Замість двокласного училища відкрили 6-річну школу з польською мовою навчання. Проте діти бідняків не мали змоги вчитися через матеріальну незабезпеченість. Медичного обслуговування в селі не було. Медпункт містився в селі Буцині, де два медпрацівники мали дбати про здоров’я жителів 11 сіл.
Політика соціального й національного гноблення викликала у селян загальне незадоволення. Вони повставали на боротьбу за визволення з-під гніту поневолювачів, виступали за возз’єднання з Радянською Україною. Організатором цієї боротьби тут став комітет КПЗУ, що утворився в 1930 році. До його складу ввійшли Н. Ф. Комісарик, С. Г. Малиш, В. С. Тимощук, І. М. Йовик, Ю. С. Тишик, К. П. Лугвіщук, М. А. Хомич та інші.