Сереховичі, Старовижівський район, Волинська область
Сереховичі — село, центр сільської Ради. Розташовані за 18 км на схід від районного центру і за 5 км від автомагістралі Ковель—Брест. Має автобусне сполучення з Ковелем і Старою Вижівкою. Населення — 1968 чоловік. Сереховичівській сільській Раді підпорядковані села Грабове і Нова Воля.
Територія Сереховичів була заселена здавна. Тут знайдено знаряддя праці пізнього палеоліту (понад 10 тис. років тому), скарб римських монет перших століть н. е., на околиці Грабового виявлено залишки поселення давньоруських часів (X—XIII століття)1. Назва села походить від назви озера Серах, на берегах якого воно розташовано.
Перші згадки про Сереховичі в історичних джерелах належать до початку XVI століття, коли за село велась тривала боротьба між феодалами Сангушками. В цей час воно перебувало під владою Литовського князівства. Панування литовських феодалів та міжусобна боротьба Сангушків, яка супроводжувалася пограбуванням і занепадом села, завдавали багато лиха його жителям. На початку XVI століття селяни Сереховичів, як і інших сіл, були феодально залежними і не мали права скаржитися на своїх панів. У 1557 році в Литовському князівстві було проведено аграрну реформу — волочну поміру, в результаті якої посилилася експлуатація і закріпачення селян. Волочна поміра значно зменшила площу земель, що була у спільному користуванні селян, встановила для них систематичну панщину у розмірі 2 днів на тиждень від волокита запровадила натуральну і грошову ренту. У Ковельському старостві, до складу якого входили Сереховичі, селяни сплачували ренту продуктами — по 2 курки, гусці і 10 яєць та грошову у розмірі 36 злотих від волоки.
Після Люблінської унії 1569 року Волинь, у т. ч. і Сереховичі, загарбала шляхетська Польща. Процес закріпачення селян дедалі посилився; одночасно вони втрачали рештки своїх прав. У 1573 році польський сейм підтвердив право суду феодалів над підданими селянами і надав їм право карати селян на горло. III Литовський статут 1588 року, що поширився і на Волинь, юридично узаконив кріпацтво. З цього часу селяни потрапили в цілковиту залежність від феодала,влада якого була необмеженою. Внаслідок цього збільшилась експлуатація селян, зросла панщина, яка у 20-х роках XVII століття досягала на Волині 4—6 днів на тиждень від волоки. Брестська унія 1596 року посилила національне і релігійне гноблення українського населення. Польські власті жорстоко переслідували всіх, хто відмовлявся визнати її.
Соціальний і національний гніт викликав рішучий опір селян. Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. на Волині розгорнувся повстанський рух. Селяни Сереховичів відмовлялися відбувати панщину та інші феодальні повинності, втікали від свого феодала і поповнювали загони повстанців, що діяли під Ратним і Ковелем 1 2. Вони громили панські маєтки і вбивали ненависних феодалів.
Після відступу з Волині війська Богдана Хмельницького польська шляхта вчинила жорстоку розправу над учасниками повстання. Був відновлений соціальний, національний і релігійний гніт. В цей час панщина досягала 5—6 днів на тиждень від волоки. Крім того, селяни повинні були з кожного господарства давати по три чверті вівса або жита, по 7,5 гроша та виконувати додаткові роботи. Польський уряд видав ряд постанов, спрямованих на обмеження діяльності православної церкви і обов’язкове запровадження уніатства. Погрожуючи позбавленням волі і штрафами, він вимагав від православного духовенства і селян прийняття унії.
Після третього поділу Польщі у 1795 році Сереховичі увійшли до складу Росії. Його населення визволилося від тяжкого польсько-шляхетського панування і возз’єдналося з основною частиною українського народу. Під час Вітчизняної війни 1812 року жителі села активно боролися проти ворога і разом із солдатами російської армії чинили йому запеклий опір. Внаслідок воєнних дій значну частину села було зруйновано. Якщо у 1797 році в селі було 138 дворів і 794 жителі, то у 1813 році налічувалося 92 двори і 725 жителів. У наступні роки Сереховичами володіли кілька поміщиків. Кожний з них намагався одержати якнайбільше прибутків. Селяни відробляли по 5—6 днів панщини від двору і платили натуральну і грошову ренту. Щоб привернути на свій бік українських селян у боротьбі з польським національно-визвольним рухом, царський уряд провів у 1847—1848 рр. інвентарну реформу і ввів інвентарні правила, які визначали порядок виконання повинностей поміщицькими селянами. Це був кріпосницький захід, спрямований на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин. Для тяглих господарств встановлювалася панщина у розмірі 3 тяглих і 1 жіночого дня, для напівтяглих — у розмірі 2 чоловічих і 1 жіночого на тиждень, а також вони мали відробляти значну кількість додаткових днів. Крім того, поміщики почали застосовувати урочну систему, даючи селянам на день таке завдання, яке можна було виконати лише за 2—3 дні, тобто фактично примушували їх працювати на панщині протягом тижня.
Після реформи 1861 року селяни Сереховичів дістали особисту волю, але становище їх лишилося тяжким. Напередодні неї в селі налічувалося 106 дворів (285 ревізьких душ), з яких 57 було тяглих, 38 — піших, 111 — городників та дворових. Згідно з уставними грамотами, підписаними у 1862 році, за громадою Сереховичів було закріплено 1227 десятин землі, з якої 542 десятини становили сіножаті і вигони. Отже, майже половина виділеної селянам землі була непридатною для землеробства. На тяглий двір припало по 15,5 десятини землі, на піший — половина наділу тяглого. Городники одержали по 0,5 десятини присадибної землі.
Поміщики залишили за собою кращі землі й пасовища, а також ліси і водоймища. Селянам заборонялося пасти худобу на панських сіножатях, ловити рибу в озері, рубати дрова, збирати ягоди та гриби в панському лісі. Поміщики зберегли за собою виключне право на бортні угіддя і полювання, а також на утримання млинів. За церквою закріпили 87 десятин землі.
За мізерні наділи землі, якою селяни користувалися віками, вони мали сплатити грабіжницький викуп. Так, селяни Сереховичів повинні були виплатити 28 666 крб. викупних платежів протягом 49 років. Але якщо врахувати проценти за одержану у казни для цього позику, то сума викупних платежів зроста у 3 рази. Крім того, селяни були зобов’язані платити державні податки, відбувати повинності на будівництві шляхів, мостів, громадських приміщень, вносити плату на церкву, школу, давати підводи для службових осіб, при пересуванні військ тощо.
У пореформений період поміщики почали переводити своє господарство на капіталістичні рейки. Вони застосовували сільськогосподарські машини і найману працю. В поміщицьких господарствах в більш широких масштабах розводилася племінна худоба, займалися садівництвом, хмільництвом, городництвом. Все це підвищувало рентабельність цих господарств. В той же час селяни продовжували обробляти землю старими знаряддями праці — ралом, сохою, дерев’яною бороною. Низька агротехніка і застосування примітивних знарядь, величезні викупні платежі та податки прискорили зубожіння основної маси селян, селянське землеволодіння дедалі дробилося. Так, якщо в 1861 році в Сереховичах налічувався 101 селянський двір, то в 1905 році їх кількість збільшилася до 1963. Земельні наділи, що їх одержали селяни після реформи 1861 року, були вже поділені і пере-поділені. В селі відбувався посилений процес майнового розшарування селян. Із селянської маси виділилась куркульська верхівка і збільшилась кількість малоземельних, зубожілих селян. На кінець XIX століття понад третина селян не мала тяглової сили і, щоб якось проіснувати, змушена була шукати заробітків у поміщиків, куркулів або на лісорозробках.
Під впливом революційних подій 1905—1907 рр. селяни Сереховичів піднялися на боротьбу за свої права. Вони самочинно виганяли худобу на панські поля і сіножаті, ловили рибу в озері, збирали ягоди і гриби в поміщицьких лісах. Під час проведення столипінської аграрна!’ реформи переважна більшість селян відмовилася перейти на новий землеустрій. Лише кілька селянських дворів виділилися на хутори.
Нарешті у 1876 році в Сереховичах було відкрито однокласне училище. Навчання в училищі було частково платним, бо на його утримання 224 крб. давала громада і 390 — казна. В школі навчалися переважно діти заможних батьків, які мали можливість вносити за них плату.
Під час першої світової війни Сереховичі опинилися у смузі воєнних дій. Майже всіх працездатних чоловіків було мобілізовано до армії. У селян відібрали більш ніж половину робочих коней, великої рогатої худоби, багатьох гнали на будівництво укріплень. З наближенням ворожих військ більша частина населення евакуювалася до Курської, Тамбовської та інших губерній Росії. У 1915 році село захопили австро-німецькі війська. Селяни, які залишилися там, були пограбовані окупантами.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції принесли в Сереховичі демобілізовані солдати та селяни, що повернулися в село після укладення Брестського миру. В кінці 1918 року австро-німецькі війська в результаті революції в Німеччині і ударів Червоної Армії та партизанів змушені були відступити з України, в т. ч. і з Волині. Проте на початку 1919 року Сереховичі захопили білополяки. Коли весною 1920 року панська Польща розпочала загарбницький наступ на Україну, Червона Армія відбила його і визволила від окупантів усю Волинь. На початку серпня в Сереховичі вступили радянські війська. Тут було обрано комітет незаможних селян. Він організував допомогу Червоній Армії транспортом, фуражем, хлібом. Багато жителів села, особливо молоді, вступили до її лав.
Комітет незаможних селян почав підготовку до розподілу поміщицьких земель і майна, але здійснити це йому не вдалося. За допомогою імперіалістів Англії та Франції панська Польща у вересні —жовтні 1920 року зупинила наступ Червоної Армії і примусила її відступити. За Ризьким мирним договором 1921 року західно-українські землі, а разом з ними і Сереховичі, відійшли до буржуазно-поміщицької Польщі.
З перших днів господарювання польські окупанти ліквідували органи влади трудящих. Найкращі землі було повернено поміщикам і куркулям, які багатіли за рахунок жорстокої експлуатації і зубожіння бідноти. Деякі куркульські господарства зосередили в своїх руках до 100 десятин землі, тоді як основна маса селян мала по 0,5 десятини. Такі селяни мусили найматися до поміщиків і куркулів і за безцінь продавати свою працю. Переважна більшість землі, призначеної для парцеляції, потрапила до польських осадників і куркулів. Окупаційні власті накладали на селян непосильні податки. Крім основного поземельного податку, селяни сплачували місцевий податок на «самоврядування» в розмірі 100 проц. поземельного, маєтковий, страховий, податок за корову, коня, свиню, птицю, собаку, а також на утримання церкви, війта тощо. Селяни відбували шляхову повинність, яка в окремих селянських господарствах відбирала від 60 до 100 людино-днів на рік.
Соціальний гніт доповнювався національним безправ’ям українського населення. Головні державні посади займали поляки. Для одержання українцями кваліфікованої роботи обов’язковою умовою було прийняття католицької віри. Поліцейські власті жорстоко знущалися з селян. Не витримавши злиднів і голоду, деякі селяни кидали своє господарство і, шукаючи кращої долі, емігрували за кордон — переважно до США і Канади. Так, із Сереховичів за кордон виїхало кілька сімей.
Під впливом виступів робітників і селян Ковельського та інших повітів Волині трудящі Сереховичів піднялися на боротьбу проти поневолювачів. Цією боротьбою керував осередок КПЗУ, що знаходився в с. Грабовому. Члени осередку проводили нелегальні збори, розповідали односельчанам про життя трудящих в Радянському Союзі, розповсюджували революційні листівки, закликали селян об’єднати свої сили для боротьби з ненависними експлуататорами. В дні революційних свят комуністи вивішували червоні прапори, розклеювали листівки, в яких закликали до боротьби з окупантами, за возз’єднання з Радянською Україною. Разом з селянами сусідніх сіл жителі Сереховичів під керівництвом комуністів взяли активну участь у селянському страйку, що охопив Ковельщину у січні 1934 року. 1 Травня 1935 року в селі відбулася масова демонстрація трудящих, спрямована проти фашизму і війни.
Ще більшу згуртованість виявили трудящі Сереховичів під час святкування 1 Травня 1937 року. Виконуючи рішення Ковельського окружкому КПЗУ, в піч на 1 Травня підпільники вивісили червоні прапори і розклеїли листівки. В них підпільна організація КІІЗУ с. Грабового закликала жителів відзначити велике міжнародне свято солідарності демонстрацією і загальним страйком, зміцнювати свої сили для боротьби з окупантами.