Смідин, Старовижівський район, Волинська область
Смідин — село, центр Смідинської сільської Ради. Розташований за 18 км на північний захід від районного центру, за 8 км від найближчої залізничної станції Мацеїв та за 9 км від шосейної магістралі Київ—Варшава. Населення —3587 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Лісняки і Паридуби.
Територія сучасного Смідина була здавна заселена. Поблизу села виявлено крем’яні скребки і ножі доби пізнього палеоліту (10 —15 тис. років тому). Смідин складається з чотирьох природно розділених рівних кутків (частин), які мають назви — Вороній, Сорочий, Коршове, Заболоття.
За часів Київської Русі Смідинська земля входила до складу Волинського князівства. Після захоплення Волині у 40-х роках XIV століття Литовським князівством під владу останнього підпала і ця земля. Перші писемні відомості про село належать до кінця XV століття, коли великий князь литовський віддав його в тимчасове володіння князю І. Сангушку. У 1508 році польський король Сигізмунд І, який одночасно був і великим князем литовським, передав Смідин братам Івану та Василю Сангушкам у довічне приватне володіння. Після смерті І. Сангушка все володіння дісталося В. Сангушку, який був ковельським старостою. Становище смідинців різко погіршилося. Князь В. Сангушко жорстоко пригноблював селян, відбирав у них землю і майно. Селяни подали скаргу королю, але він залишив її поза увагою.
Не знайшовши захисту у короля, смідинці озброїлися вилами та сокирами і почали нападати на маєтки князя та його слуг, завдаючи їм великих збитків. Селянські виступи настільки посилилися, що князь змушений був звернутися за допомогою до короля. Побоюючись дальшого поширення селянського руху у Ковельському старостві, до складу якого входив Смідин, Сигізмунд І у 1538 році створив комісію для вирішення суперечки між смідинцями і князем Сангушком. Хоч комісія підтримала князя, проте він не зміг залишатися далі власником села Смідина. Постійні суперечки і непорозуміння з родичами примусили його в 1543 році обміняти це володіння на маєток в Оршанському повіті, що належав дружині Сигізмунда І — королеві Бонні. Тоді в урочищі Вирвихвости був побудований замок.
З підпорядкуванням Смідина королівській адміністрації становище селян не змінилося. Смідинці повинні були щорічно платити в королівську казну 23 копи грошей, вносити 40 колод вівса, 6 колод меду та утримувати королівських посланців під час їх перебування’у селі.
Після смерті королеви Бонни Смідин у 1557 році самовільно захопив ковельський староста Б. М. Семашко. Спочатку він приєднав його до Вижівської волості, а згодом утворив Смідинську волость і включив її до свого староства. Щоб зовсім не прогнівати короля, він сплачував щорічно з Смідинської землі в королівську казну 8 кіп грошей і давав півтори колоди меду. Б. Семашко жорстоко грабував селян, відбирав у них кращі землі, сіножаті, майно. Він загарбав у смідинців 26 коней, 834 вулики з бджолами, 10 колод меду і все награбоване відправив у свій маєток.
Самовільне захоплення Смідина Б. Семашком викликало гнів польського короля. Він наказав спалити замок ковельського старости, а Смідинську волость вирішив віддати в оренду князю О. Ф. Чарторийському. Проте в 1567 році король
пожалував Смідинську волость разом з Ковельським маєтком російському князю Андрію Курбському, який зрадив Івана IV і втік до Литви.
Ставши власником Смідина, князь Курбський ліквідував самоврядування, призначив у село своїх урядників і запровадив «волочну поміру», що була введена наприкінці 50-х років у королівських землях. Розділивши землю на волоки, Курбський відібрав у смідинців кращі землі, запровадив обов’язкову панщину по 2 дні на тиждень від волоки і збільшив натуральні повинності. Селяни не раз скаржилися королю, що князь Курбський відбирає у них землю, якою вони користувалися споконвіку, стягує великі податки і примушує виконувати додаткові роботи.
З об’єднанням у 1569 році Литви і Польщі в одну державу — Річ Посполиту Смідин ввійшов до її складу. Після смерті Андрія Курбського у 1583 році Смідином, як і всім Ковельським маєтком, деякий час управляла його дружина Олександра. Вона відбирала у селян землю і роздавала її своїм родичам. У 1585 році король послав у Смідин своїх комісарів, які повернули дружині князя Курбського гроші, заплачені ним за село, і приєднав Смідинську волость до своїх володінь. Тоді в Смідині було 57 димів, 6 городників і 3 ремісники.
Після приєднання Смідина до королівських маєтків становище смідинців не поліпшилося. Польські королі, маючи велику потребу в грошах, здавали його в оренду іншим феодалам, які стягували з селян численні податки, примушували їх відробляти панщину по 2—3 дні на тиждень від волоки та виконувати інші повинності. Після того, як маєток відібрали у Курбських, він був переданий в оренду Яну Фірлею. Як видно з люстрації 1628 року, Смідинський маєток давав королівській казні 760 флоринів прибутку. Дворище А. Ярновського, пожалуване йому королем у 1622 році, окремо платило 30 флоринів. Велика сума податку, що стягувалася з смідинських селян, свідчить про жорстоку їх експлуатацію.
У першій половині XVII століття в зв’язку з розвитком фільваркового господарства і товарно-грошових відносин експлуатація селян Смідина, як і всієї Волині, ще більше посилилась. Тепер уже феодали примушували двох селян працювати від кожного двору, а під час жнив — усіх працездатних. Уже у 20-х роках на Волині панщина досягла 4—6 днів на тиждень від волоки. Крім панщини, селяни виконували ряд інших повинностей і платили чинш грошима та натурою. Поряд із соціальним гнобленням смідинці зазнавали національно-релігійного гніту. Польська шляхта і католицька церква присвоїли собі право необмеженого панування над українським селянством.
Особливо нестерпним ставало становище смідинців, коли село потрапляло в оренду до шляхтичів або купців. Вони намагалися за короткий час одержати максимум прибутків і жорстокими утисками доводили селян до цілковитого зубожіння. Смідинці не мирилися з таким становищем. Як і селяни Старої Вижви, Міляновичів та інших сусідніх сіл, вони взяли активну участь у повстанському русі, що розгорнувся по всій Волині під час визвольної війни українського народу 1648 — 1654 рр. Селяни громили панські маєтки, розправлялися із своїми гнобителями і приєднувалися до козацького війська.
Після визвольної війни 1648—1654 рр. до складу Росії ввійшло Лівобережжя, а Волинь і ряд інших українських земель лишились під владою Польщі, становище смідинців ще більше погіршилось. Польська шляхта жорстоко розправилась з учасниками війни. Орендарі маєтку стали примушувати селян відробляти панщину по 5—6 днів на тиждень від волоки і давати з кожного господарства по три чверті вівса або жита і платити грошима чинш до 7,5 гроша. Посилився також і національно-релігійний гніт. У Смідині з давніх часів існувало церковне православне братство, яке довго чинило опір наступові уніатства. Але в 1773 році воно змушене було погодитись на затвердження його статуту уніатським епіскопом.
Після третього поділу Польщі у 1795 році Західна Волинь, у т. ч. і Смідин, ввійшла до складу Росії. Це об’єктивно мало велике прогресивне значення. Населення цих земель визволилося від тяжкого панування польських панів і возз’єдналося з основною частиною України. Був ліквідований також релігійний гніт. Смідин як королівський маєток став власністю держави, а селяни були віднесені до розряду державних. Село було підпорядковано Ковельському повіту Волинської губернії. Становище смідинців, як і усіх державних селян в Росії, було тяжким. Вони були обкладені великими грошовими поборами і щорічно сплачували в царську казну 1900 крб. податку. В 1798 році у Смідині налічувалось 302 двори і 1417 жителів.
Під час Вітчизняної війни 1812 року смідинці подавали допомогу російській армії. Вони давали для її потреб підводи, а також хліб і м’ясо. У битві, що відбулася тоді біля села між російськими і наполеонівськими військами, загинуло багато воїнів. Про це свідчать три великі могили, які збереглися до наших часів. Серед тих, хто загинув у бою, було і багато смідинців, бо у 1812 році населення села зменшилося на 623 чоловіка, а кількість дворів —на 1114.
За 50 років, що минули після возз’єднання Західної Волині з Україною в складі Російської держави, кількість населення в Смідині зросла. За переписом 1843 року, тут налічувалось 1847 чоловік і 230 дворів, у т. ч. 145 тяглих, 71 піший, 10 дворів городників і 4 — бобилів. За громадою села було закріплено 5283 десятини землі, в т. ч. 224 десятини садибної, 2426 десятин орної, 1140 десятин сіножатей, 1140 десятин пасовищ, 353 десятини вигону. З цієї кількості земельної площі 1800 десятин становили малородючі землі і 832 десятини — болотні, зовсім не придатні для землеробства і випасів. Орна земля і сіножаті перебували в особистому користуванні селян, а пасовиська і вигін — у спільному. Згідно з описом, на один тяглий двір припадало по 10,5 десятини орної землі і 5 десятин сіножатей. Піші двори мали половину наділу тяглих, городники — лише садибу, а бо-билі були зовсім позбавлені землі.
У 1843 році Смідин віддали в оренду поміщику Вольському, який запровадив натуральні повинності і збільшив оброк до 2835 крб. Посилення експлуатації викликало обурення селян, і уряд змушений був у 1846 році перевести їх на грошовий оброк. Смідинці щорічно сплачували в царську казну 2373 крб. оброку.
Скасування кріпосного права у 1861 році, проведене кріпосниками на грабіжницьких умовах, не розв’язало питання про безземелля і малоземелля селян. У 1866—1867 рр. вийшли укази про поземельний устрій державних селян України. Згідно з цими указами селяни Смідина одержали всю землю, якою користувалися до реформи. Але їх економічне становище не поліпшилося. Селяни були змушені виплачувати надзвичайно високі викупні платежі за землю, якою користувалися віками. Розмір викупних платежів встановлювався у сумі оброку, який вони платили до реформи, збільшеного на 10 проц., і значно перевищував продажну ринкову ціну відведеної їм землі.
У післяреформений період внаслідок розвитку капіталізму посилилося майнове розшарування селян. Земельні наділи, які одержали селяни Смідина, дедалі більше дробилися між членами їх родин. Викупні платежі, податки та повинності важким тягарем лягли на селянські господарства. Бідніші селяни Смідина розорялися. Не маючи змоги викупити свої наділи, вони продавали їх за безцінь або заставляли багатіям, а самі змушені були шукати заробітків в містах, на лісорозробках, будівництві залізниць. В той же час у селі з’явилися великі куркульські господарства, які зосередили в своїх руках по 30—50 десятин кращої землі, значну кількість худоби і сільськогосподарського реманенту. У них були свої млини, олійниці, а також молотарки та інші сільськогосподарські машини.