Стара Вижівка, Старовижівський район, Волинська область (продовження)
Навесні 1917 року до Старої Вижви дійшла звістка про повалення самодержавства в Росії. Старовижівці сподівалися на швидке закінчення війни. Проте цього не сталося. Імперіалісти продовжували грабіжницьку бійню. Долаючи всі перешкоди, звістка про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції швидко долетіла до Старої Вижви. Після укладення Брестського миру до села почали повертатися демобілізовані солдати. Вони розповідали селянам, що трудящі Росії вигнали поміщиків і капіталістів, що переміг новий лад. Революційні солдати і передові селяни Старої Вижви боролися за встановлення Радянської влади, але іноземна окупація перешкодила цьому. Наприкінці 1918 року австро-німецькі окупанти залишили село, а навесні 1919 року його захопили війська буржуазно-поміщицької Польщі.
Весною 1920 року білополяки почали загарбницьку війну проти Країни Рад, Але Червона Армія розгромила їх і, здійснюючи переможний наступ, визволила всю Волинь. На початку серпня 1920 року населення Старої Вижви з хлібом і сіллю зустріло радянських воїнів. В селі відбувся мітинг. Багато жителів поповнили лави Червоної Армії. Серед них були Т. Т. Хлопук, Г. Я. Савчук, Р. А. Ющик, Н. П. Парамончук, Д. Г. Матвійчук та інші. В селі було створено комітет незаможних селян, головою якого став А. Гаврилюк. Комітет організував запис добровольців до Червоної Армії, збір продуктів для бійців, проведення ремонтних робіт на залізниці тощо.
На початку жовтня 1920 року Стара Вижва знову була захоплена білополяками і за Ризьким договором 1921 року лишилася у складі Польщі.
За даними перепису 1921 року, у Старій Вижві налічувалося 196 дворів і 993 жителі. Порівняно з 1910 роком чисельність населення зменшилася на 248 чоловік. Уряд буржуазної Польщі відновив у селі старі, капіталістичні порядки. Селяни були переобтяжені непосильними податками. Вони сплачували поземельний податок, податки за утримання худоби, птиці, собаки, на «самоврядування» в розмірі 100 проц. поземельного, страховий, за в’їзд на базар тощо. Крім того, їх змушували безплатно відбувати шляхову повинність, яка відбирала близько 100 людино-днів у рік. Багатьом селянським господарствам бракувало коштів, щоб сплатити всі ці податки.
Жорстокий соціальний гніт доповнювався національним гнобленням. В усіх установах офіціальною мовою була польська. Навчання в школі теж проводилося виключно польською мовою. В 1923 році загін легіонерів вчинив у селі розправу над Я. Коржаком та його матір’ю, які висловили своє невдоволення примусовим ополяченням, і відібрав у них худобу.
Трудящі Старої Вижви не мирилися з своїм тяжким становищем і боролися проти гнобителів, за відновлення Радянської влади і возз’єднання з Радянською Україною. У селі розповсюджувалася революційна література, відбувалися нелегальні збори, робітники і селяни страйкували. Боротьба проти окупаційного режиму посилилася, коли у 1930 році з ініціативи Седлищанського райкому КПЗУ тут було створено осередок КПЗУ. До нього входили М. М. Мандзюк (секретар), М. П. Гаврилюк (член Седлищанського райкому КПЗУ), Т. І. Левчук, К. В. Вакулич, К. П. Сандар, О. Г. Романчук, Г. П. Савчук та інші.
Під впливом комуністів перебував осередок селянської легальної партії «Сельроб-єдність», створений у Старій Вижві в травні 1930 року. Користуючись легальним становищем, члени цього осередку розгорнули агітаційну роботу, розповсюджували серед населення газету «Сила», яка виходила у Львові.
Старовижівський комітет КПЗУ закликав селян не сплачувати податків, розповсюджував підпільну літературу, організовував масове відзначення революційних свят, збирав кошти на допомогу політв’язням, проводив іншу масово-політичну роботу. Під керівництвом комітету КПЗУ трудящі Старої Вижви взяли участь у двомісячному селянському страйку, який охопив Волинь у 1934 році. Селяни не сплачували податків, виганяли екзекуторів, які приїжджали до села, щоб описати селянське майно за несплату податків, вимагали підвищення цін на сільськогосподарські продукти і демонстративно не вивозили їх на продаж.
Влітку 1934 року комітет КПЗУ організував страйк робітників на лісоскладі залізничної станції Вижва. Робітники вимагали підвищення заробітної плати. Але страйк зірвали штрейкбрехери, які погодились працювати за попередніми розцінками.У цьому ж році комуністи Старої Вижви очолили першотравневу демонстрацію і страйк на смолярні. Страйкарі вимагали підвищення розцінок за підвіз деревини.
12 вересня 1934 року селяни Старої Вижви за закликом Старовижівського комітету КПЗУ вчинили опір екзекуторам, війтові і 4 поліцейським, які прибули до села, щоб силоміць стягти податки. Речі, описані за податки, селяни відібрали у карателів і під градом каміння примусили їх залишити село. Але незабаром сюди прибув поїзд з поліцією на чолі з повітовим старостою, а слідом за ним — кінний поліцейський загін. Вони вчинили жорстоку розправу над селянами. Протягом 4 днів озброєні поліцаї знущалися з селян, били їх нагаями. Карателі позривали з багатьох хат солом’яні покрівлі, розвалили печі, повисипали пір’я з подушок, змішали різне зерно. Члена КПЗУ М. М. Мандзюка і жительку села К. В. Маркевич запрягли у віз і примусили везти награбоване майно на подвір’я старости. Було заарештовано майже увесь склад комітету КПЗУ та багато учасників виступу. З числа заарештованих 11 чоловік засудили до різних строків ув’язнення — від З до 10 років. Багатьох з них кинули до Берези Картузької — концтабору, створеного польською реакцією для політв’язнів і відомого нелюдським режимом.
Однак репресії пілсудчиків не залякали селян. Вони продовжували боротьбу за своє визволення. В 1934—1935 рр. у Старій Вижві відбулося кілька демонстрацій протесту проти виконання гужових повинностей. В липні 1935 року у вижівському лісі Седлищанський райком КПЗУ скликав нараду з питання допомоги республіканській Іспанії та політв’язням. Від Старовижівської організації КПЗУ участь у нараді взяв М. П. Гаврилюк, який незабаром був заарештований і засуджений до тюремного ув’язнення. 10 жовтня цього року комуністи організували страйк робітників Вижівського лісництва. Страйкарі вимагали підвищення розцінок за заготівлю й вивезення лісу. Страйковий комітет, створений робітниками, затримував вози, які прямували до лісу, щоб вивозити деревину, і повертав їх назад. Страйкарі домоглися задоволення своїх вимог.
Боротьба трудящих Старої Вижви особливо посилилася напередодні возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Не було жодного революційного свята, щоб члени КПЗУ не відзначили його. 1 Травня 1937 року в селі були вивішені червоні прапори і розповсюджені листівки. В день 20-річчя Великого Жовтня тут замайорів кумачевий стяг, на вулицях — листівки і транспарант із закликами: «Хай живе 7 листопада —20-річчя Союзу Рад!.. Хай живе народний фронт боротьби за демократію! Геть криваві лапи фашизму від Радянського Союзу і народної Іспанії!».
6 лютого 1938 року члени КПЗУ влаштували в Старій Вижві масовий мітинг. Його організаторами були О. Д. Бурда, Д. В. Гаврилюк та інші. Промовці закликали боротися проти фашизму, за визволення західних областей України і возз’єднання їх з Радянською Україною. Після закінчення промов учасники мітингу заспівали революційних пісень. З приводу цих подій слідчі органи викликали на допит 22 жителі села, але жодний з них нічого не розповів.
Радо зустріли трудящі Старої Вижви звістку про визвольний похід Червоної Армії на Західну Україну і Західну Білорусію, який розпочався 17 вересня 1939 року. Ще до приходу радянських військ комуністи села вийшли з підпілля і створили ревком. До його складу ввійшли: Т. М. Савчук (голова), С. І. Маркевич, М. М. Мандзюк, Л. К. Погаральський, П. П. Маркевич. З передових селян було створено загін робітничої гвардії, який очолив М. П. Гаврилюк, і групи по роззброєнню польських військ, охороні моста, залізничної станції. Польське командування наказало підірвати залізничний міст через річку Вижівку. Щоб перешкодити цьому, ревком відрядив групу селян, озброєних двома кулеметами. План ворога було зірвано. Комуністи налагодили зв’язок з радянськими військами, розташованими тоді в Ковелі. Населення радо зустріло воїнів-визволителів.
26 вересня 1939 року в Старій Вижві відбулися збори селян, які одностайно схвалили пропозицію ревкому про встановлення Радянської влади. Було створено тимчасовий селянський комітет. Головою його став Т. М. Савчук, а секретарем — О. Я. Роговський. Т. М. Савчука обрали також депутатом Народних Зборів Західної України. В селі почалося соціалістичне будівництво. Було конфісковано 98 га церковної землі, які розподілили між безземельними і малоземельними селянами. Відкрилися семирічна школа, хата-читальня, бібліотека. Для підтримання порядку було створено народну міліцію на чолі з М. П. Гаврилюком. Навесні 1940 року 38 одноосібних господарств села об’єдналися в колгосп. Головою його було обрано Т. М. Савчука.
Дальше соціалістичне будівництво у Старій Вижві було перервано нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. 27 червня 1941 року гітлерівські війська захопили село. Німецько-фашистські загарбники встановили кривавий окупаційний режим. Вони розстріляли і по-звірячому закатували 24 мирних жителів, 78 юнаків і дівчат вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Фашисти зруйнували господарство, знищили 71 хату, 78 господарських будівель, підірвали залізничну станцію, спалили школу.
Населення Старої Вижви піднялося на боротьбу проти гітлерівських загарбників. Патріоти переховували радянських воїнів, що втекли з полону, і переправляли їх до партизанських загонів, які діяли у навколишніх лісах. Багато радянських офіцерів і солдатів врятували С. П. Івчик, Я. І. Маркусь, І. Д. Ющик. З допомогою зв’язкового П. М. Маркуся переправляли людей до партизанського загону, надсилали туди продукти, передавали інформацію про чисельність ворожих сил. Запідозрений місцевою управою у зв’язках з партизанами П. М. Маркусь змушений був залишити село і вступив до партизанського загону А. П. Бринського. В партизанських загонах боролися О. Я. Роговський, Ю. О. Власюк, Л. В. Вакулич, С. X. Геч та багато інших жителів села.
У Старій Вижівці живе Т. В. Геч, яку і нині любовно називають партизанською матір’ю. На хуторі Цуприк Велимчанської сільської Ради в роки війни вона надавала притулок партизанам. Її чоловік і двоє синів теж боролися в лавах народних месників. Текля Василівна завжди проявляла материнське піклування про партизанів: годувала їх, лагодила одежу, доглядала хворих. «І для кожного у неї вистачало ласки. Так і звали її партизанською матір’ю», — пригадує у своїй книзі А. П. Бринський.
Партизанський рух особливо посилився восени 1943 року та взимку і навесні 1944 року. Залізничну лінію Брест — Ковель, що проходила через Вижву, на цей час паралізували партизани. В районі вижівських лісів обабіч залізничної колії не було жодного кілометра, вільного від паровозів, вагонів і військової техніки, підірваних народними месниками. Фашисти боялись йти в ліси на боротьбу з партизанами. В середині березня 1944 року по річці Вижівці встановилася лінія фронту. Гітлерівці перетворили Стару Вижву на укріплений район. Але під ударами військ 1-го Білоруського фронту німецько-фашистські війська змушені були відступити. 19 липня 1944 року радянські війська визволили село.