Стара Вижівка, Старовижівський район, Волинська область
Стара Вижівка — селище міського типу, центр району. Розташована за 112 км від обласного центру. Через селище проходить залізниця Ковель—Брест. За 0,5 км від нього розташована залізнична станція Вижва. Селище має автобусне сполучення з Ковелем. Населення — 3,4 тис. чоловік. Старовижівській селищній Раді підпорядковані села Брідки, Галина Воля і Мельники.
У січні 1940 року Стара Вижівка стала центром Старовижівського району, з лютого 1963 року—увійшла до складу Ковельського, а з січня 1965 року — Ратнівського району. З грудня 1966 року вона знову стала районним центром.
На околицях Старої Вижівки трапляються знахідки крем’яних знарядь праці і зброї доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). Назва селища походить від назви річки Вижівки. До червня 1946 року воно називалося Стара Вижва.
Перші відомості про селище належать до 1503 року, коли польський король Сигізмунд І віддав його у вотчинне володіння князям Сангушкам і дозволив заснувати тут містечко. У той час Стара Вижва, як і решта території Волині, перебувала під владою Великого князівства Литовського. Сангушки побудували тут містечко Нову Вижву із замком і церквою, яке стало волосним центром. До складу Вижівської волості входили села Брідки, Гридки,Красна Воля, Мостище, Секунь, Стара Вижва, Хотивель, Шушки. Сангушки не забули і про церкву, яка вірно допомагала їм тримати народ у покорі. В 1521 році князь В. Сангушко, що був луцьким старостою, подарував старовижівській церкві 98 десятин землі, а в 1532 році віддав нововижівському попу та спадкоємцям його сану 221 десятину землі.
Через постійні непорозуміння з родичами та власниками земель сусідніх волостей В. Сангушко у 1543 році обміняв володіння у Вижівській волості на інший маєток, який належав дружині польського короля королеві Бонні. Щоб пожвавити торгівлю і збільшити свої прибутки, королева надала Новій Вижві магдебурзьке право, а селяни Вижівської волості були перетворені на королівських чиншовиків. Згідно з грамотою королеви, у 1548 році до Нової Вижви були приєднані передміські села, в т. ч. і Стара Вижва, а їх населення дістало право на самоврядування. Жителям дозволялося відкривати корчми й продавати там горілку, а війтові надавалося право збирати мостове, подушний і воскобійний податки та іншу данину.
Після смерті королеви Бонни села Вижівської волості стали державними і ввійшли до складу Ковельського маєтку. Ковельський староста Фальчевський намагався позбавити вижівців привілеїв, наданих їм королевою, але польський король залишив за ними ці права при умові одержання від них певної суми прибутків.
Із запровадженням у 1557 році «Устави на волоки» в Старій Вижві було виділено 40 волок і створено Вижівський фільварок. Становище селян значно погіршало. Вони мали платити казні по 1 флорину 20 грошів податку від волоки, відробляти по 2 дні панщини на тиждень, а також сплачувати 25 флоринів медової данини.
У 1564 році польський король Сигізмунд II Август віддав Ковельський маєток разом з Старою Вижвою російському князю Андрію Курбському, що зрадив Івана Грозного і втік до Литви. Після смерті Курбського маєтком певний час володіла дружина князя. Але польський король відібрав його у спадкоємців Курбського і передав державі. Потім маєток здавали в оренду або передавали у тимчасове володіння різним польським шляхтичам, які нещадно експлуатували селян, намагаючись одержати якнайбільші прибутки.
Після Люблінської унії 1569 року Стара Вижва була захоплена шляхетською Польщею і ввійшла до складу Володимирського повіту Волинського воєводства. Становище старовижівців, як і всіх волинян, дедалі гіршало. За 14 років, що минули після унії, кількість землі, якою користувалися селяни, зменшилась у 2 рази. На 1583 рік тут оброблялося тільки 20 волок, було 5 городників, які не мали польових наділів, і 3 ремісники. Брестська унія 1596 року і насадження уніатства привели до посилення національного і релігійного гноблення українського населення. Селяни, які відмовлялися визнати унію і підкоритися уніатській церкві, жорстоко переслідувались.
III Литовський статут 1588 року, що поширився і на Волинь, юридично узаконив кріпацтво. Селяни потрапили в повну залежність від феодала, його влада над ними стала тепер необмеженою. Хоч Стара Вижва лишилася королівським володінням, з виданням цього закону селяни мали сплачувати подимний і лановий (земельний) податки, десятину на користь уніатської церкви, спеціальний податок (стадію) на утримання польського війська під час його перебування в селі і відробляти панщину в розмірі 3—6 днів на тиждень від волоки.
За люстрацією 1628 року Стара Вижва давала королівській казні 306 флоринів прибутку, Вижівський фільварок —177 і містечко Нова Вижва — 572 флорини. Щоб не обтяжувати себе збиранням податків, уряд Речі Посполитої віддавав королівські села на відкуп шляхтичам, які, в свою чергу, здавали їх в оренду купцям-лихварям. Щоб одержати якнайбільше прибутків, суборендарі збільшували панщину, податки, обкладали селян новими поборами й повинностями. Містечко Нова Вижва і Стара Вижва були в руках трьох орендарів, які грабували жителів, стягували з них великі податки та жорстоко били. Шукаючи порятунку, десятки старовижівців залишали свої халупи і тікали в інші місця.
Втечі селян від своїх гнобителів були однією з поширених форм класової боротьби проти феодально-кріпосницького гніту. Вони особливо посилилися під час визвольної війни 1648—1654 рр. Якщо в 1648 році в Старій Вижві налічувалося 102 двори, то в 1650 році — лише 32. Селяни, які тікали з села, брали активну участь у визвольній війні. Вони приєднувалися до повстанських загонів, що діяли під Ковелем і Ратним, і разом з козацьким військом Богдана Хмельницького громили панські фільварки та розправлялися з польською шляхтою. Після відступу козацьких військ з Волині частина старовижівців рушила з ними на схід, а решта повернулася до села. У 1653 році кількість дворів тут збільшилася у 2 рази і становила 66.
Після закінчення визвольної війни польська шляхта повернулася на Волинь і вчинила звірячу розправу над учасниками повстання. Проте польський король Ян Казимир, наляканий розмахом селянського руху під час визвольної війни, змушений був визнати за вижівцями привілеї, надані королевою Бонною. Однак панщина не зменшилася, вона дорівнювала 5-—6 дням на тиждень від волоки. Крім того, селяни були зобов’язані давати по три чверті вівса або жита та сплачувати подимний і лановий податки на користь держави. Соціальний гніт доповнювався національним і релігійним гнобленням. Польський уряд видав ряд універсалів, спрямованих на обмеження діяльності православної церкви і обов’язкове запровадження уніатства. Під загрозою штрафу й позбавлення волі він вимагав від українського населення переходу до уніатської церкви.
Посилення соціального й національного гніту негативно позначилося на дальшій забудові села і зростанні його населення. Протягом XVIII століття кількість дворів у Старій Вижві майже не збільшилась. Якщо в 1653 році тут налічувалося 66 дворів, то в 1797 році — лише 763. У 1775 році польський король подарував Ковельський маєток разом з Старою Вижвою та іншими селами краківському воєводі Вацлаву Ржевуському.
Після третього поділу Польщі у 1795 році Західна Волинь увійшла до складу Росії і возз’єдналася з основною частиною України. Стара Вижва була підпорядкована Ковельському повіту Волинської губернії. Вона стала державним володінням. Хоча феодальний гніт і лишився, становище селян дещо поліпшилося, бо маєток не здавали в оренду.
За люстрацією 1853 року, в Старій Вижві та її присілках налічувалося 60 тяглих дворів, 52 напівтяглі, городник і відставний солдат. Люстрація закріпила за всіма дворами 73 десятини садибної, 46 десятин сіножатей, 325 десятин посередньої орної і 834 десятини худорідної землі. З цієї землі на тяглий двір припадало по 3 десятини орної посередньої і по 7,5 десятини худорідної землі, на напівтяглий двір — половину наділу тяглового двору, за городником і відставним солдатом було закріплено по 1,5 десятини садибної землі. За користування землею старовижівці мали щороку сплачувати казні 2239 крб. податі. За пасовища плата стягувалася окремо з тих господарств, які користувалися ними.
Реформа 1861 року скасувала кріпосну залежність селян Старої Вижви. Земельний устрій державних селян України визначався царськими указами 1866 — 1867 рр., які запровадили обов’язковий викуп наділів, що були в їх користуванні. Основу нарахування викупних платежів за землю становила річна сума оброчної податі, збільшена на 10 проц. Селяни Старої Вижви та присілків були зобов’язані викупити землю, закріплену за ними люстраційною комісією 1853 року, і сплатити за неї казні величезну суму — щорічно по 2462 крб. протягом 49 років.
Отже, внаслідок реформи 1861 року селяни Старої Вижви, як і всієї Росії, були пограбовані. Для більшості старовижівців викупні платежі виявилися непосильними. Тому після реформи багато селян залишали наділи і йшли на лісорозробки або займалися домашнім ремеслом, зокрема шили кожухи, за що в сусідніх селах старовижівців прозвали «кожушниками».
Непосильні викупні платежі й податки прискорили зубожіння селян. У пореформенных період в селі посилилося майнове розшарування. Не маючи тяглової сили, 49 селян Старої Вижви покинули свої наділи й вирушили на пошуки заробітків. В той же час тут з’явилися заможні селяни — куркулі, які мали залізні плуги, кінні молотарки та інші сільськогосподарські машини і користувалися найманою працею батраків.
З прокладенням залізниці Ковель — Брест і побудовою станції Вижва пожвавилося життя в Старій Вижві. Частина населення працювала на залізниці, друга — на лісорозробках, які набули широкого розмаху. Під час революції 1905—1907 рр. залізничники станції Вижва відгукнулися на революційні події в країні і підтримали страйк залізничників Ковельського вузла, який відбувся в жовтні 1905 року. Під впливом цього виступу селяни почали пасти худобу й рубати дрова в казенному лісі.
Населення Старої Вижви було майже повністю неписьменним. Лише у 1890 році в селі відкрили початкову школу, яку в 1905 році було перетворено на однокласне, а в 1908 році — на двокласне училище. Однак і після цього селяни в основній своїй масі лишалися неписьменними. У школі навчалися переважно діти заможних селян, а діти бідноти залишалися поза нею. Так, на приговорі сільського сходу у 1903 році з 182 присутніх селян власноручно підписалися лише 13.
З початком першої світової війни Стара Вижва опинилася у смузі воєнних дій. Після відступу російської армії у серпні 1915 року село окупували австро-німецькі війська, які хазяйнували до кінця 1918 року. Ще перед тим, як російські війська мали залишити село, майже всі його жителі покинули домівки, щоб евакуюватися до східних губерній. Але їх наздогнали ворожі війська і примусили повернутися назад.
Захопивши Стару Вижву, австро-німецькі загарбники встановили військовий режим. Вони призначили на залізничну станцію свого коменданта, а старостою поставили ненависного всім селянам негідника, який допомагав їм грабувати населення. Загарбники реквізували хліб і худобу. В селі не лишилося жодного коня. Щоб обробити наділи, селяни змушені були самі запрягатися в плуг і орати землю. «Якщо є в світі найбільш голодний, найбільш зубожілий пролетарій, то це, безумовно, житель Ковельського повіту», — відзначалося в «Известиях Волынского губернского ревкома».