Бобли, Турійський район, Волинська область
Бобли — село, центр сільської Ради, розташоване за 10 км на південь від залізничної станції Туропин (на лінії Ковель—Львів) і за 6 км від шосе Ковель — Володимир-Волинський. Населення —1569 чоловік. Сільській Раді підпорядковані населені пункти Оса та Ревушки.
Село розкинулось на хвилястій рівнині лісостепової зони південного Полісся. Грунти тут переважно дерново-підзолисті, піщані і глинисто-піщані, перегнійно-карбонатні, лукові опідзолені і торф’яні. Є багаті поклади крейди й торфу.
Бобли — стародавнє село. В історичних документах початку XVI століття воно називалося Болби, Бовбли. Вперше згадуються в 1508 році. 26 травня того року польський король Сигізмунд І, перебуваючи в Бресті, видав грамоту, якою дозволив князю А. О. Сангушку викупити у вдови Янушкевич Володимирський замок разом з маєтками і волостями, що до нього належать, зокрема Турійський маєток з селами (в тому числі Бобли) за 1000 злотих. У вересні 1515 року польський король за заслуги перед державою передав Бобли синові А. О. Сангушка — Р. Сангушку, а з 1517 року, коли Р. Сангушка вбили татари, село знову стало власністю батька.
Між польськими феодалами весь час точилася міжусобна боротьба, внаслідок якої Бобли часто переходили з рук у руки. На ці усобиці змушений був звернути увагу навіть польський король Сигізмунд II Август. У вересні 1530 року в листі до луцького старости князя Ф. М. Чарторийського він писав, щоб той учинив справедливе розмежування землеволодінь А. О. Сангушка і Грицька та Василя Янчинських. Але чвари не припинялися. В 1540 році новий володар Боблів Ф. А. Сангушко, що не раз вів суперечки з сусіднім ковельським феодалом В. М. Сангушком, мусив видати спеціальний роздільний лист, де точно визначив межі своїх володінь, у складі яких було і село Бобли. Князі Сангушки та їхні спадкоємці володіли селом до кінця XVI століття, а потім воно перейшло до князів Заславських.
Найбільше терпів від усобиць і свавілля польських феодалів трудящий люд. Вони не вважали селян за людей, могли продати, покарати або й зовсім убити. Так, у 1568 році житель Боблів Богдан пішов у сусіднє село Мокрець. Піддані княгині Козикіної схопили його, забрали гроші, побили до непритомності і кинули у в’язницю. У відповідь на вимогу управителя маєтків Сангушків повернути підданого Козикіна пообіцяла заплатити за нього.
У другій половині XVI століття Бобли були невеликим поселенням. Тут налічувалося всього 14 димів (господарства, що мали повні наділи землі — лани) і 25 городників; усього близько 200 жителів. Населення виконувало різні феодальні повинності: відробляло по 2—3 дні панщини, платило грошові й натуральні чинші. В жалуваній королівській грамоті зазначалося, що селяни Боблів «повинні на замок всяку роботу виконувати і данину платити».
Крім феодального визиску, населення Боблів, як і інших сіл, терпіло національний і релігійний гніт. Польська шляхта не визнавала мови, культури і звичаїв українського населення, намагалася силою запровадити католицизм. Все це викликало ненависть до гнобителів. З особливою силою вибухнув народний гнів під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.). Коли козацькі загони Хмельницького наприкінці 1648 року оволоділи Ковельським і частково Володимир-Волинським повітами, селяни Боблів також повстали. Озброївшись косами, сокирами, ціпами, кілками, вони пішли розправлятися з власницею села Е. Смітковською, від якої зазнали багато кривд і утисків.
Намагаючись уникнути народної розплати, Е. Смітковська з усією сім’єю і челяддю втекла до польського феодала Яловицького, а потім у Туропинський монастир. Не знайшовши ніде бажаного спокою, вона вирішила сховатись у лісі. Однак від кари народної не сховалася. Селяни знайшли її, відібрали майно і вбили сина.
Повернувшись до своїх маєтків, польська шляхта жорстоко розправилася з тими, хто брав участь у війні. Щоб уникнути тортур і знущань, частина селян утекла, внаслідок чого кількість населення в Воблах зменшилась майже в 5 разів. Якщо в 1629 році тут було 150 димів і понад 750 жителів, то в 1650 році вже було 83 дими, в 1651 році —32 дими і приблизно 180—190 чоловік населення.
Економіка села занепала. Багато селянських наділів не оброблялось, а посіяне не було кому збирати. Селянські халупи руйнувалися, про будівництво нових годі було й думати. Наприкінці XVIII століття панщина становила 3—4 дні на тиждень. Зросли грошові й натуральні податки. Селяни давали феодалові десяту частину зібраного льону, конопель, постачали хміль, гриби, возили дрова та інші вантажі.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Західна Волинь, у тому числі й Вобли, ввійшла до складу Росії. Приєднання до Росії мало позитивне значення для дальшого розвитку села. Впало ярмо релігійного гніту. Дещо послабилося і соціальне та національне гноблення, хоча ненависна селянам панщина лишилася. Село почало поступово зростати й розвиватися. В першій половині XIX століття тут налічувалось близько 300 жителів, а напередодні реформи 1861 року — 71 двір і до 500 чоловік населення.
Мало змінилося становище селян Боблів після реформи 1861 року. Згідно з інвентарним переписом 1848 року вони мали 81 десятину присадибної та 1087 десятин польової землі, в тому числі 546 орної. Після реформи, відповідно до уставних грамот, складених у 1862 році, 66 дворів (238 ревізьких душ) повинні були викупити у поміщика Ю. Н. Оржешка 67 десятин присадибної та 946 десятин польової землі, в тому числі 474 орної. При уточненні уставних грамот у 1863 році виявилось, що селянам для викупу належить тільки 54 десятини присадибної і 893 польової землі, причому сюди входили і 92 десятини неужитків. Отже селяни одержали на 221 десятину землі менше, ніж вони мали до реформи. До того ж землі селян відносили до 6 категорії і знаходилися вони у кількох місцях серед боліт і панського лісу.
Кожен тяглий двір одержав основного наділу від 3 до 3,5 десятини орної та З—3,5 десятини пасовиська, куди входили і непридатні землі. Піші селяни наділялися половиною тяглого наділу, а городники — від 1009 до 1208 сажнів землі. У зв’язку з тим, що земля була переважно малопродуктивною, поміщик намагався продати її якомога більше, тому селянам давали додаткові наділи приміром у розмірі основного наділу. Таким чином на селянський двір припадало в середньому всієї землі по 12,5 десятини. Загальна сума викупних платежів разом з процентами дорівнювала 18 920 крб. Цю суму селяни мали виплачувати протягом 49 років. Після підписання уставних грамот за поміщиком ще протягом 6 років зберігалося право міняти селянські наділи.
Селяни були незадоволені реформою. В 1879 році вони подали скаргу, щоб їм додатково наділили привласнену поміщиком землю в розмірі 151 десятина 1930 сажнів. Розгляд скарги тривав до 1910 року і все ж Ковельсько-Володимирський з’їзд мирових посередників не задовольнив її. В 70-х роках у володінні поміщика Ю. Н. Оржешка було 1805 десятин землі, церкві належало 92 десятини, а всім жителям — 1249 десятин. Багато селянських дворів не змогли викупити землю і вона перейшла у власність громади або в руки заможної частини населення. Кріпацтво було скасоване, селяни стали особисто вільними, однак безземелля і малоземелля гнали їх у кабалу до того ж поміщика і куркулів. Розхвалена царськими економістами реформа 1861 року не виправдала сподівань трудящого селянства.
Проникнення капіталістичних суспільних відносин у село в другій половині XIX і на початку XX століття призвело до соціальних змін. У результаті безперервного процесу дроблення селянських господарств збільшувалася кількість малоземельних і безземельних селян, які, не маючи змоги прогодувати сім’ю, продавали за безцінь свою робочу силу поміщикові або шукали заробітків на стороні. Близько 10 господарств у Воблах стали заможними, а окремі — куркульськими, які теж обплутували сільську бідноту, особливо системою відробітків. Поміщик Л. Вержбицький побудував у селі винокурний завод, на якому вчорашні безземельні селяни — нинішні робітники працювали по 10—12 годин на день. У 1892 році відкрили церковнопарафіяльну школу, але в ній навчалися переважно діти заможніших селян. Діти бідняків не вчилися, вони мусили працювати, щоб допомагати батькам, а часто не ходили до школи, бо не було в що одягтися.
Класове розшарування селян посилилось після столипінської аграрної реформи. Власті, боячись революційних виступів, значну частину жителів переселили на хутори. Внаслідок цього в Воблах із 158 дворів у 1906 році через кілька років залишилося тільки 724.
Коли почалася перша світова війна, більшість селян евакуювалась у південні губернії Росії. В серпні 1915 року село захопили австрійські війська. Почалися нескінченні реквізиції. Загарбники забирали у селян хліб, худобу, прирікаючи їх на голод і вимирання. За найменший вияв прихильності до російських військ окупанти жорстоко розправлялися з населенням. Так, вони по-звірячому замучили жителя Боблів Баляля, який переховував поранених російських солдатів. Австрійські війська перебували тут до кінця 1918 року. На початку 1919 року Вобли окупували білополяки.
У серпні 1920 року, коли Червона Армія, виганяючи польських інтервентів з радянської землі, ввійшла в село, боблівці радісно зустрічали її, допомагали червоноармійцям продовольством і фуражем. Багато молоді вступили добровольцями в її ряди, щоб із зброєю в руках боронити завоювання Радянської влади. Особливий героїзм і мужність у боротьбі з ворогом виявили Петро, Федір і Карно Строчики, Калістрат Марчук, Родіон Новосад та інші Проте не довелося селянам будувати своє життя по-новому. Восени 1920 року село знову захопили білополяки, а за Ризьким мирним договором Вобли, як і всі західноукраїнські землі, потрапили під владу Польщі.
Пілсудчики встановили жорстокий окупаційний режим. Всі кращі землі стали власністю шляхти. Напівкріпосницькі методи експлуатації селян доповнювалися важким податковим тягарем. Селяни повинні були платити більш як двадцять різних податків. Основним був поземельний. Він становив з 1 га від 1 до 2,5 злотих залежно від наділу, причому чим менше землі мало господарство, тим вищий був погектарний податок. Всі інші податки встановлювалися від поземельного: місцевий, грунтовий, маєтковий, шляховий, податки на худобу, птицю, за собаку та інші. Низька продуктивність дрібних господарств, мізерна плата за роботу в куркульських і поміщицьких господарствах були причиною того, що частина селянських сімей, шукаючи кращої долі, кидала рідні місця і емігрувала в Канаду й Аргентіну. З Боблів за океан виїхали 102 чоловіка.
Тяжке становище трудящих поліського села змушена була визнати навіть буржуазна преса. Газета «Ілюстрований кур’єр цодзєнни» писала: «Селянська хата тут — це низька халупка. Часто по 9—11 дітей живе в одному приміщенні з поросятами, курами, а іноді з великою рогатою худобою. Селянин разом з своєю сім’єю спить на дошках, встановлених на спеціальних підпірках. Про будь-яку гігієну годі й казати. А втім, хто думатиме про гігієну, коли часто-густо їсти нічого. Основна їжа селян —це картопля, солоні огірки і більш нічого. Хліба немає. Про м’ясо давно забули. Цукор існує тільки у фантазії, як щось недосяжне… По селах блукають голодні діти, бліді, виснажені… Предметом розкоші в селі є гас і махорка. Селяни користуються скіпкою». Таким було життя селян і в Воблах.
Жителі села були позбавлені будь-яких політичних прав, українська мова заборонена. Польські власті хоч і відновили роботу сільської двокласної школи, проте викладання в ній велося польською мовою.
За переписом 1921 року в Воблах налічувалось 156 дворів, 822 чоловіка населення, причому 65 проц. господарств мали менш як по 5 га неродючої землі. Це були бідняки, які не могли з своїх ділянок навіть прогодуватися.