Луків, Турійський район, Волинська область
Луків (до 1946 року — Мацеїв) — селище міського типу, центр селищної Ради, розташоване за 22 км на північний захід від районного центру і за 2 км від залізничної станції Мацеїв. Населення — 3 тис. чоловік.
Луків —давнє поселення; вперше згадується в історичних документах 1537 року. До середини XVI століття воно називалося «село Лукове» і входило до складу Холмської землі.
Село Лукове було спадковим володінням місцевих православних дворян Матвієвських, які дуже рано ополячились і окатоличились і стали іменуватися Мацейовськими. В 1557 році Лукове перейшло до С. Мацейовського — надвірного коронного маршалка польського короля Сигізмунда Августа. Того року король дав С. Мацейовському коронну грамоту, за якою дозволялося перейменувати спадкове село Лукове на містечко Мацеїв. Містечку було надане магдебурзьке право, що до деякої міри звільнило його від управління і суду воєвод, каштелянів, старост та інших чиновників. Мацеєву дозволили запровадити 3 ярмарки на рік і один щотижневий базар. Але всіма привілеями магдебурзького права скористалася насамперед міська верхівка, становище нижчих верств населення лишалося дуже тяжким. Вони так само платили високі державні податки і виконували численні феодальні повинності на користь С. Мацейовського, а з 1575 року — брацлавського воєводи А. І. Вишневецького, якому Мацейовський «за купчим записом» передав містечко. їх жорстоко експлуатували лихварі й купці. А судові органи цілком залежали від феодала.
Дедалі більше обмеження прав міщан, національний гніт породжували гострі суперечки між міщанами і шляхтою. Тому населення Мацеєва радісно зустріло звістку про розгром польсько-шляхетських військ під Корсунем і Пилявцями в 1648 році і активно підтримало козацькі загони, що їх послав Богдан Хмельницький на Волинь допомогти селянам у боротьбі проти панів. Увесь край охопило народне повстання. Але після Зборівської угоди польська шляхта повернулася до своїх маєтків і жорстоко розправилася з повсталими.
У 1658 році Мацеїв перейшов у володіння магната Сапєги, який через 10 років продав його воєводі Мйончинському. Понад два століття містечко було центром феодальних володінь графів Мйончинських. Працею кріпаків тут були збудовані замок, численні господарські будівлі. На спорудженні замку працювали також турки, взяті в полон у 1683 році під Віднем.
Після третього поділу Польщі в 1795 році територія Західної Волині була возз’єднана з Російською державою, що об’єктивно мало прогресивне значення, бо Росія на той час була більш економічно розвинута, і, крім того, трудящі маси Західної Волині позбулися релігійного гноблення.
Відповідно до існуючого тоді в Росії адміністративного поділу Мацеїв став волосним центром Ковельського повіту. В соціально-економічному становищі жителів містечка істотних змін не сталося. Царський уряд визнав за господарем Мацеева його права на земельні володіння, кріпаків тощо. Граф Мйончинський залишився одним з великих землевласників на Волині. У 1838 році йому належало понад 5220 десятин, з них орної землі — 2110 десятин. Він мав 459 кріпаків чоловічої статі, в тому числі в Мацеєві — 59. Йому належали 3 винокурні заводи, цегельний завод, 3 водяні та кінний млин. Особливо великі прибутки А. Мйончинському давав Мацеїв. Тут він мав винокурний завод, який випускав щороку продукції на 4800 крб., шкіряний —з річною продукцією на 1000 крб. і свічковий — на 350 крб. У першій половині XIX століття в містечку щороку відбувалося 6 одноденних ярмарків, де реалізовувалося товарів на 15—16 тис. крб. Ярмарки давали Мйончинському великий зиск, а ще більший — продаж сільськогосподарської продукції, зокрема пшениці, значну частину якої він вивозив за кордон.
У 30—40-і роки ХІХ століття Мацеїв був порівняно великим населеним пунктом, значним торговельним і ремісничим центром. У 1838 році тут налічувалося 279 дворів і близько 2 тис. населення, переважну більшість якого становили міщани — українці і євреї, а решта —селяни-кріпаки. Кращі землі навколо містечка належали поміщикові. За його власним визнанням, таких грунтів, як у нього, не було в усьому Ковельському повіті. Основною формою експлуатації селян була панщина, що тривала 3—4 дні на тиждень. Міщани платили панові чинш і виконували різні повинності. Вони займалися ремеслами, торгівлею і сільським господарством. Розширюючи посівні площі, Мйончинський під різними приводами забирав у селян кращу землю. Тільки за так званий інвентарний період (1848—1861 рр.) він захопив 91 десятину, тобто четверту частину їхніх наділів.
Під час проведення реформи 1861 року граф К. Мйончинський прагнув якнайбільше кращих земель залишити собі. У Мацеєві на 120 ревізьких душ було наділено всього 366 десятин землі, за яку селяни мали сплатити понад 2620 крб., причому ці землі були найгірші. Крім того, в смузі селянських наділів залишалося понад 46 десятин церковної та більш як 110 десятин поміщицької землі, що збільшувало черезсмужжя і породжувало великі труднощі при обробітку ділянок. Податки і платежі, якими були обтяжені селянські господарства, позбавлення селян прав на користування лісами й пасовиськами прирікали недавніх кріпаків на кабальну залежність від поміщиків і лихварів.
Наприкінці XIX століття графу Мйончинському в Мацеївському маєтку належало 515 десятин орної землі та 1100 десятин лісу; в Стахуровському фільварку — 1585 десятин, у маєтку Ставки — 1000 десятин. У Мацеєві був також маєток великого землевласника П. С. Татарина, який мав 3179 десятин. Крім того, двом церквам належало 116 десятин.
Незважаючи на те, що залишки феодально-кріпосницьких відносин були ще дуже сильні, все ж економіка містечка почала набувати рис, властивих товарно-капіталістичному господарству. Поряд з великими фільварками, інтенсивніше почала розвиватися промисловість. У 70-х роках XIX століття за 2 км від містечка прокладено залізницю і побудовано станцію Мацеїв. Зросла кількість промислових підприємств, найбільшими з них були винокурний завод, паровий млин та вапнярня. Середньорічна вартість продукції цих підприємств дорівнювала 163 тис. крб. Наприкінці XIX століття Мацеїв був також важливим центром шкіряного виробництва Волинської губернії. В 1896 році, наприклад, вартість шкіри, виробленої підприємствами містечка, становила 3650 крб., тобто за 50 років збільшилася в 4 рази. На початку XX століття в Мацеєві налічувалось 8 мануфактурних та 37 інших крамниць, щорічно відбувався ярмарок. Тут діяли поштова контора з телеграфом, сільська каса, а також лікарня на 16 ліжок і аптека.
З розвитком промислового виробництва і торгівлі швидко зростало населення містечка. Якщо в 1860 році тут налічувалось 1879 жителів, то в 1910 році — 42168. В соціальній структурі населення найважливішою зміною була поява невеликого загону робітничого класу — залізничників, робітників винокурного заводу та
інших промислових підприємств. Поповнення робітничого класу в Мацеєві відбувалося переважно за рахунок колишніх кустарів і ремісників, що розорилися, і зубожілих селян як самого містечка, так і навколишніх сіл. Жорстоко експлуатуючи робітників, власники підприємств зовсім не дбали про створення більш-менш сприятливих умов для праці. Антисанітарія, відсутність будь-якої охорони праці, 12—16-годинний робочий день при мізерному заробітку призводили до виснаження і масових, особливо професійних, захворювань. До того ж, робітники не мали ніяких політичних прав. Все це було причиною того, що події 1905 року в Росії мали широкий відгук серед трудящих Мацеєва. 11 і 12 жовтня 1905 року разом з робітниками Поліської залізниці страйкували працівники станції Мацеїв. Того ж року відбувся страйк робітників шкіряних підприємств, які вимагали скорочення робочого дня з 16 до 12 годин. Ковельський повітовий справник писав у донесенні, що робітники до заяви «прилучили також прокламацію антиурядового змісту».
Поряд з розвитком економіки сталися деякі зміни і в галузі культури. В 1882 році в Мацеєві було відкрито сільське училище, яке в 1904 році реорганізовано на двокласне народне училище. В 1913 році тут навчалося 203 учні. При школі працювала невелика бібліотека для дорослих.
У роки першої світової війни Західна Волинь, у тому числі й Мацеїв, була ареною кровопролитних боїв між австро-німецькою та російською арміями. Коли наблизився фронт, значна частина населення евакуювалася до східних губерній. Припинили роботу промислові підприємства, школа. Під час боїв Мацеїв був частково зруйнований. Влітку 1915 року містечко захопили австро-німецькі війська, а на початку 1919 року, після краху німецької окупації на Україні, — білополяки. В серпні 1920 року частини Червоної Армії визволили Мацеїв від іноземних загарбників. Тут було встановлено Радянську владу, створено ревком на чолі з М. Веліковським і народну міліцію, які забезпечували революційний порядок у містечку і організовували допомогу бійцям Червоної Армії. Але у вересні 1920 року Мацеїв знову захопили польські війська, і він перебував під владою буржуазно-поміщицької Польщі до вересня 1939 року.
Мацеїв у період польської окупації був центром гміни Ковельського повіту. В 1921 році тут налічувалося 2977 чоловік населення. В економіці Мацеївської гміни переважало сільське господарство. Великі земельні масиви належали поміщикам, а понад 50 проц. селянських господарств становили безземельні й малоземельні. Промисловість мала кустарний характер. У 1936—1937 рр. на території всієї гміни в промисловості було зайнято лише 259 чоловік. У Мацеєві перше місце серед інших видів кустарного виробництва посідало добування крейди. Тут діяло 12 крейдяних кар’єрів, де працювало близько 100 робітників. Кілька десятків робітників було зайнято на шкіряних підприємствах, на лісопильному заводі, паровому млині, залізничній станції, у кравецьких майстернях тощо. Тяжкі умови праці були тут: усі роботи виконувалися вручну, робочий день тривав 14 годин і більше. В системі колоніального гноблення важливе місце посідала податкова політика. І селяни, і робітники, і кустарі мусили сплачувати безліч податків. Зокрема, селяни сплачували поземельний і маєтковий податок, на самоврядування, за кожну голову худоби, птиці, за собаку, платили податок на утримання костьолу, поліції, сажотруса та інші. В роки економічної кризи 1929—1932 рр. запровадили додатковий податок —10 проц. поземельного, так звану кризисну надбавку. Крім того, з населення стягали різні штрафи, численні мита (за забій худоби, одержання свідоцтва тощо). Особливим видом податків була неоплачувана шляхова повинність та інші примусові роботи.
Жорстокий соціальний гніт переплітався з політикою національного гноблення і дискримінації українського населення, яку провадили польські окупаційні власті. Всупереч умовам Ризького договору, вони заборонили українську мову в навчальних закладах і державних установах; вона була поставлена поза законом. Майже всі адміністративні посади займали поляки. У двох мацеївських школах працювало 12 учителів — усі поляки. Польські власті заборонили проведення зборів, селянських сходів.
Трудящі маси рішуче піднімалися на боротьбу за своє соціальне і національне визволення. Великим стимулом у цій боротьбі були успіхи соціалістичного будівництва в Країні Рад. Мацеїв і Мацеївська гміна в 1923 —1939 рр. були районом активного революційного руху. Вже в липні 1923 року в містечку застрайкували робітники лісопильного заводу, які вимагали підвищення заробітної плати на 50 проц. Страйк закінчився перемогою робітників.