Турійськ, Турійський район, Волинська область
Турійськ — селище міського типу, центр Турійського району, розташоване по обидва береги р. Турії (притоки Прип’яті), за 108 км на північний захід від обласного центру. Через селище проходить залізниця Ковель—Львів і шосе Ковел —Володимир-Волинський. Населення — 4 тис. чоловік.
В історичних документах селище іменується: Турейськ, Туржиськ, Турейско, Торійськ, Тураск, Турійськ. За існуючою легендою, всі назви, як і назва річки Турії, походять від того, що в стародавні часи в цьому районі були непрохідні ліси, де водилося багато турів.
Перша згадка про Турійськ належить до 1097 року, коли на Любецькому з’їзді князів-феодалів були визначені кордони окремих князівств Давньоруської держави. Рішення з’їзду не припинили жорстокої міжусобної боротьби, яка привела до послаблення і розчленування Волині. Уже в 1340 році Турійськ захопила Литва. Щоб зміцнити свій вплив, литовські власті надали місту певних привілеїв. Так, 6 січня 1504 року Турійськ дістав право раз на тиждень, у день, який визначать самі міщани, проводити торг (базар). Населенню навколишніх сіл дозволялося везти на торг різні товари і сільськогосподарські продукти. Торгові (митні) комори сприяли розвитку економіки міста, оскільки частина грошей, яка надходила у формі мита, витрачалась на його потреби. Привілеями, наданими Турійську, скористалася насамперед міщанська верхівка, яка завдяки торгам збільшила свої прибутки. Становище нижчих верств населення не змінилося.
Основною формою експлуатації була рента. Підлеглі сплачували на користь замку численні грошові й натуральні чинші. Крім того, жителі міста повинні були по черзі давати підводи для потреб луцького старости, для доставки в Турійськ і з Турійська королівських послів і гонців. Доведені до розпачу міщани не раз скаржилися королю на своє тяжке становище. Побоюючись вибуху народного гніву, польський король і великий князь литовський Сигізмунд І указом від 30 грудня 1518 року звільнив жителів Турійська від цієї повинності.
В 1540 році Турійськ був пожалуваний князеві Р. Сангушку, який потім передав його дочці Олександрі й зятю І. Заславському. В період, коли Турійськ належав їм, жителі платили податки з 18 димів ланових і 12 напівланових. У 1589 році вони платили шляховий податок 10 флоринів і 2 гроші, земельний з 25,5 лана — 25 флоринів 12 грошів, чопового (горілчаного) — 50 флоринів. З різників, солеварів, пекарів та інших ремісників стягувався податок в сумі 20 флоринів і 22 гроші 2. Надзвичайно тяжке соціально-економічне гноблення, що його терпіло населення Турійська, поєднувалося з національно-релігійним, яке особливо посилилось після 1594 року, коли Заславський прийняв католицьку віру.
Власник маєтку князь В. Заславський у 1629 році передав Турійськ в оренду шляхтичеві Фалібовському, який ще більше експлуатував жителів, ніж феодали. Щоб не тільки повернути собі гроші, сплачені за оренду, а й добре заробити, Фалібовський збільшив різні побори й повинності, силоміць забирав у населення худобу і все, що було йому до вподоби. Крім того, орендар примушував населення приймати унію, а тих, хто не хотів, наказував бити прилюдно, а то й просто вбивати. Тому коли почалася визвольна війна українського народу 1648—1654 років, населення Турійська і навколишніх сіл взяло в ній найактивнішу участь. Повсталі міщани й селяни вливалися в козацькі загони, які посилав Хмельницький на Волинь, нападали на шляхту і ксьондзів, палили маєтки, а панське майно роздавали біднякам. Боротьба проти шляхти не припинялася й після відступу козацьких військ. Селяни й міщани не хотіли коритися панам, відмовлялися виконувати феодальні повинності. В 1652 році в Турійську відбувся сеймик шляхти Волинського воєводства, на якому обговорювалося питання про консолідацію сил на випадок повторної появи на Волині військ Хмельницького і нового виступу місцевого населення.
В 1673 році Турійськ стає власністю князя Вишневецького, а потім — коронного маршалка князя Й. К. Любомирського. Останній, щоб зміцнити позиції католицизму, в 1700 році наказав побудувати в Турійську католицький костьол, але освятили його лише в 1818 році (під час Великої Вітчизняної війни він був зруйнований). Понад 200 років населення Турійська боролося проти насадження католицизму на Волині, і, зокрема, в своєму місті. Православні міщани не ходили до католицької церкви, бойкотували католицькі обряди, довго чинили опір спорудженню, а потім освяченню латинського костьолу. Тільки під сильним натиском феодалів вони змушені були відступити. Польська шляхта, щоб примусити населення і православне духовенство прийняти унію, знущалася над ними, а найбільш непокірних мордувала. Жертвою такого свавілля на початку XVIII століття став православний священик з Турійська — Лупович.
У другій половині XVIII століття Турійськ був досить великим населеним пунктом. Тут розвивалися ремесла й торгівля. В 1759 році Турійську надано магдебурзьке право, за яким ремісники й торговці могли обирати органи самоврядування. В 1773 році місто дістало дозвіл влаштовувати 2 великі ярмарки на рік, причому кожен з них тривав по 4 тижні (один влітку, а другий взимку). Фактично ж магдебурзьким правом користувалася реміснича й купецько-лихварська верхівка.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Турійськ відійшов до Росії. Послабився національно-релігійний гніт, але соціально-економічне становище нижчих
верств населення не поліпшилось. Як і раніше, всі кращі землі навколо міста належали феодалам. Найбільшими з них були графи Мошинські. Великим землевласником була й церква. Так, Преображенська церква мала понад 150 десятин землі, Миколаївська — понад 100, церква Євстафія — близько 100 десятин землі.
Тяжким випробуванням для жителів Турійська була наполеонівська навала 1812 року. Місто опинилося в зоні воєнних дій, від чого терпіло насамперед трудове населення. 14 вересня 1812 року поблизу Турійська воїни 3-ї російської армії під командуванням генерала Тормасова зав’язали бій з корпусами Шварценберга і Реньє. 15 вересня російські війська форсували р. Турію і відкинули окупантів до Кобрина. Прагнення Наполеона підкорити й поневолити народи Росії викликало хвилю народного обурення. Жителі Турійська, як і все населення України, допомагали російським воїнам продуктами, одягом, кіньми тощо.
Сподівання міщан і селян, що після розгрому наполеонівських військ їх звільнять від кріпосницької залежності, були марними. Вони вшюнували й далі різні повинності, терпіли знущання і сваволю поміщиків та їх прислужників. Наприклад, у 1844 році за спізнення на роботу вагітну селянку Є. Слободковську так побили, що вона народила двох мертвих дітей. Кріпакам, які насмілювалися скаржитись на феодала до земського суду, загрожували солдатчина й заслання до Сибіру. Жорстокий кріпосницький гніт зумовив посилення антифеодального руху, який охопив майже весь Ковельський повіт. Виступили проти поміщиків і жителі Турійська. Так, у 1846 році вони спочатку відмовились виконувати панщину, а потім напали на маєток і підпалили його. Економ маєтку просив ковельського земського справника прислати поліцію, оскільки місцеві власті не спроможні заспокоїти селян, які стали на шлях «безчинства, ненослушності й брутальності». У подальших донесеннях економа на ім’я справника вказувалось, що організаторами «безчинств», спрямованих проти турійських землевласників, були селяни Турійська — Ф. Базилицький і Л. Супрунович. Вони є першими призвідниками «бешкетів і неспокою», які не вдалося припинити. Частина непокірних селян без відома економа залишила місто і зникла. Розшуки не дали нічого.
Царський уряд послав війська, які жорстоко придушили виступи селян. Однак, щоб уникнути їх у майбутньому, феодали змушені були піти на деякі поступки. Так, власник Турійська Ю. Оржешко 28 лютого 1851 року звільнив жителів від кріпосницької залежності і надав їм міщанських прав. Але феодалові підлягав суд, який за найменшу провину жорстоко карав міщан. Дуже тяжкою була і рекрутська повинність. Жителі міста уникали її різними способами, головним з них була втеча. Втікачів карали, позбавляли майна. Населення скаржилось на сваволю властей до Ковельського повітового суду і Волинської палати кримінального суду. Але обидві судові інстанції відмовили у позовах. Так, 3 квітня 1857 року Волинська палата кримінального суду на одну із скарг винесла рішення: «Нікого у цій справі не обвинувачувати, оскільки іншими заходами нема можливості попередити втечі й переховування молодих людей під час проведення рекрутських наборів»4.
Після селянської реформи 1861 року більша частина землі, що прилягала до Турійська, лишилася власністю поміщиці Е. Оржешко. Вона мала 3515 десятин землі і 4542 десятини лісу. Селянам були наділені заболочені, неродючі землі, до того ж селянські ділянки були розкидані в різних місцях, за межами володінь поміщиці5. Реформа не поліпшила істотно становища колишніх кріпаків, але сприяла капіталістичному розвитку Турійська. Тут почали діяти шкіряний завод, 2 водяні й паровий млин, який щорічно переробляв 65 тис. пудів зерна. Всі вони належали іноземним капіталістам. Значного розвитку набула торгівля. Місцеві купці відкрили бакалійну і винну крамниці, буфет на станції, гасовий склад, магазин залізоскоб’яних товарів та інші. Було споруджено кілька кам’яних будинків, тут містилися волосне управління, міська управа, поштово-телеграфне відділення і залізнична станція.
За розпорядженням волинського губернатора з березня 1895 року в Турійську запроваджено 12 одноденних ярмарків на рік, які відбувалися 16 числа кожного місяця. Це сприяло дальшому зростанню економіки містечка. Сталися певні зрушення в розвитку культури й охорони здоров’я. Ще в 1875 році власті відкрили двокласне училище. Тоді ж почала працювати аптека, в 1900 році — прийомний покій, який у 1906 році перетворено на лікарню.
З розвитком промисловості й торгівлі швидко зростала кількість населення. Якщо в 1899 році в Турійську жило 2872 чоловіка, то в 1910 році вже 3383. Збільшувалась кількість населення головним чином за рахунок безземельних селян з навколишніх сіл, що приходили сюди шукати роботи.
Зростання капіталістичної промисловості, збагачення міської верхівки супроводжувалися зубожінням і розоренням дрібних ремісників і крамарів, які, щоб прогодувати сім’ю, змушені були найматися до поміщицької економії або на місцеві підприємства. Але кількість безробітних набагато перевищувала попит на робочу силу, що значно погіршувало й без того тяжке життя міської бідноти.
Хижацька експлуатація, політичне безправ’я викликали обурення робітників, зміцнювали їх солідарність у боротьбі за поліпшення свого становища. Тому революційні події, які розгорнулися в центральних районах Росії на початку XX століття, знайшли відгук і серед трудящих Турійська. У вересні 1904 року поліція знайшла в містечку прокламації з гаслами: «Геть російсько-японську війну!», «Геть самодержавство!». У вересні 1906 року була арештована група жителів Турійська. Після кількамісячного слідства з’ясувалося, що всі арештовані — С. Жданевич, П. Грушевич, В. Кононович, Д. Шарунович та інші — організовували мітинги» агітували селян не платити податків, не віддавати своїх синів на військову службу. Ковельський повітовий суд засудив усіх до різних строків ув’язнення. В 1908 році поліція арештувала і кинула за грати багато жителів за порубку лісу в поміщиці Трембіцької.
Багато страждань завдала населенню Турійська перша світова війна. В серпні 1915 року після відступу російських військ містечко захопили австро-німецькі війська. Значна частина жителів евакуювалася в центральні райони Росії. У тих, хто залишився, окупанти реквізували худобу, хліб, фураж.
Звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції принесли в Турійськ солдати і селяни, що повернулися додому після укладення Брестського миру. Але містечко ще до кінця 1918 року перебувало під владою австро-німецьких окупантів. Після їх відходу Турійськ захопила буржуазно-поміщицька Польща. Пілсудчики запровадили жорстокий режим насильства і терору. За будь-які дії, спрямовані проти загарбників, розстрілювали й вішали. Численні реквізиції остаточно зруйнували економіку містечка.