Волинська область у складі Польщі
За Ризьким договором, що був підписаний 18 березня 1921 року, більша частина Волинської губернії відійшла до панської Польщі. Тут було утворене Волинське воєводство з центром у Луцьку, до складу якого входило 11 повітів, 125 гмін і 2743 громади з населенням 1567 тис. чоловік. Волинь стала, по суті, колонією буржуазно-поміщицької Польщі. Тут, незважаючи на великі природні багатства і наявність робочої сили, фабрично-заводська промисловість майже не розвивалася: переважали дрібні, кустарні і напівкустарні майстерні. В 1937—1938 рр. у воєводстві, що охоплювало нинішню Волинську, Ровенську і частину Тернопільської областей (Кременецький повіт), налічувалось 1069 дрібних підприємств, на більшості з них працювало до 20 робітників і лише 133 підприємства мали понад 20 робітників. Всього на промислових підприємствах було 17,5 тис. робітників. Крім того, 75 тис. робітників було зайнято ремісництвом.
Низький рівень промислового виробництва та його приватнокапіталістичний характер зумовили важке становище робітничого класу. Робочий день на підприємствах тривав 14—16 годин. Заробітна плата робітника-українця була значно нижчою, ніж поляка.
Ще гірше жилося селянам. З 423 тис. селянських дворів близько двох третин були безземельними і малоземельними. В той же час у воєводстві налічувалось до 1160 поміщицьких та куркульських господарств, які мали у 1931 році 782 600 га кращої землі. Щоб послабити революційний рух, польський сейм під впливом наступу Червоної Армії в 1920 році ухвалив закон про створення фонду для продажу землі солдатам і селянам. Але ця реформа завершилась лише в кінці 1925 року законом про парцеляцію, тобто про продаж частини поміщицьких і державних земель селянам. У результаті проведення цього закону в життя велика земельна власність на Волині зменшилась на 41,7 проц. (у польських поміщиків — на 25,6, а в непольських — на 66 проц.). Але господарства великих магнатів, зокрема Радзівіллів, Потоцьких, Любомирських та інших, залишились такими ж. З 1921 по 1938 рік на Волині селяни взяли у великих землевласників на викуп 335 889 га землі. Більша частина цих земель передавалась у власність осадникам і місцевому польському населенню.
Внаслідок парцеляції 7796 господарств, у т. ч. 7047 осадницьких, мали від 10 до 50 га землі. Це була привілейована і найбільш надійна опора польської колонізації. Нерідко на Волині осадникам наділяли громадську землю, про що свідчать численні скарги селян. Лише у селян Запілля і Городного Любомльського повіту на користь осадників було відібрано 169 га землі.
Аграрна політика польських властей на Волині була спрямована на захист інтересів великих землевласників і утворення польського, а також українського куркульства для колонізації східних земель. Цій політиці підпорядковувалась і так звана комасація (виділення на хутори). Згідно з законом польського сейму, з 1923 до 1939 року на Волині комасували 918 сіл, в яких виділились на хутори 193 655 господарств, у т. ч. на території сучасної області — 78 079 господарств. Комасація проводилась за рахунок трудящих селян. Внаслідок її здійснення процент дрібних господарств з наділом до 5 га значно збільшився, кількість же господарств, що мали 5—10 га, зменшилась на 4,1 проц., а куркульських — зросла. За даними перепису 1931 року, на Волині налічувалось 245 506 господарств, або 69,3 проц., що мали до 5 га землі, з яких 27 проц. — до 2 га землі. У 70 проц. селян було по одному коню чи по одній корові або й зовсім не було худоби.
Зубожіння селян за часів буржуазної Польщі посилювалося внаслідок великих податків, штрафів, мита та інших платежів і стягнень. Найтяжчим податком для села був поземельний. Але податкова система була побудована так, що селяни, які мали до 5 га землі, платили податку у два рази більше з гектара, ніж багатоземельні, а всі інші податки встановлювались пропорціонально до поземельного податку. Трудящі сплачували ще місцевий податок на самоврядування в розмірі поземельного, а також маєтковий, страховий, церковний та податки на коня, корову, свиню, птицю, собаку тощо. За затримку виплати податків, за невиконання різних розпоряджень і за найменші провини стягувались штрафи. За в’їзд у місто, за постій на базарі, за дозвіл на забій худоби, за видачу свідоцтва збирались мита та різні стягнення. Особливо обтяжливою була шляхова повинність, т. зв. шарварки, які в окремих селянських господарствах забирали від 60 до 100 людино-днів на рік.
Економічний і соціальний гніт корінного населення Волині доповнювався політичним безправ’ям і національним гнобленням. За Ризьким договором польський уряд зобов’язався надати особам української, білоруської і російської національностей, що залишились на окупованій території, всі права для вільного розвитку їх культури, мови, виконання релігійних обрядів. Проте окупаційні власті ігнорували цей пункт договору. Всі посади в державному апараті вони заміщали поляками і вимагали при наймі на роботу пред’явити документ про католицьке віросповідання. Навіть в органах самоврядування проявлялась дискримінація корінного населення. Так, у 1937 році із усіх війтів на Волині 80 були поляками і лише 19 — українцями, підібраними із заможних громадян, найбільш відданих панській Польщі.
Буржуазний уряд Польщі проводив політику ополячення українського та іншого населення. Заборонялося розмовляти українською мовою в державних установах, закривались українські школи та культурні заклади. Воєвода Юзефський відзначав у звіті за 1936 рік, що на Волині з 1732 початкових шкіл українських лише 11. Шкільні програми і підручники, особливо з історії, мови і літератури, були пройняті духом польського націоналізму і шовінізму, не кажучи вже про те, що з усіх вчителів, які працювали в школах воєводства, 83 проц. були поляки. Міністр освіти Грабський мотивував закриття українських і білоруських шкіл тим, що «українці та білоруси при досягненні певного ступеня суспільної свідомості будуть вимагати національного возз’єднання українців і білорусів з своїми співвітчизниками в Радянській Україні і Білорусії». Це призвело до того, що на Волині кількість дітей, не охоплених школою, не зменшувалась, а щорічно зростала. Якщо в 1930 році поза школою було 110 тис. дітей, то в 1936 році — вже 141 9573.
В результаті такої політики на 1938 рік 77,4 проц. українського населення Волині було неписьменним. Українська культура взагалі перебувала в загоні. Українських державних театрів не існувало. Пересувний український театр, утворений в Луцьку українськими буржуазними націоналістами, знаходився під опікою дефензиви (польської охранки). Самодіяльні драматичні й хорові українські гуртки у «Просвітах», що перебували під впливом комуністів, переслідувались. Періодична література українською мовою видавалась в обмеженій кількості й мізерними тиражами. Масових українських бібліотек не існувало.
Незадовільно була поставлена охорона здоров’я. В усьому Волинському воєводстві працювало 89 лікарів. У 1933 році одне лікарняне ліжко припадало в містах на 3095, а в селах — на 22 300 чоловік. У 1937 році у всіх державних лікарнях воеводства налічувалося лише 795 ліжок. Плата за лікарську допомогу була дуже високою. Лікар брав за прийом хворого 5 злотих, а за одну добу перебування в лікарні або виїзд до хворого на село —8 злотих. Тяжкі умови життя та погана організація охорони здоров’я породжували масові захворювання на туберкульоз, трахому, висипний тиф, дизентерію та інші хвороби.
Нестерпний соціальний і національний гніт викликав у трудящих Волині, як і всієї Західної України, рішучий протест. Вони не визнавали влади окупантів, не корилися їм і не Припиняли боротьби за своє визволення і возз’єднання з Радянською Україною. Ця боротьба розвивалась як складова частина західноукраїнського і загальнопольськоґо революційного руху. Характерною його особливістю був національно-визвольний та інтернаціональний характер. Разом з українськими робітниками боролись і польські робітники. Намагання українських та польських буржуазних націоналістів посіяти національну ворожнечу між трудящими зазнавали краху.
Організатором боротьби трудящих Волині в роки окупації була Комуністична партія Західної України (до жовтня 1923 року — Комуністична партія Східної Галичини), складова частина Комуністичної партії Польщі. «Маніфест до українських робітників та бідних селян», виданий ЦК КПСГ у липні 1921 року, став програмою боротьби трудящих Західної України за соціальне та національне визволення, сприяв згуртуванню революційно настроєних робітників та селян і утворенню комуністичних осередків. Наприкінці 1921 — початку 1922 року організуються комуністичні осередки в Луцьку, Ковелі, Рожищі, Торчині, Голобах, Локачах та інших населених пунктах. У вересні 1923 року в Луцьку утворюється Волинський окружком партії, до складу якого увійшов член ЦК КПСГ Г. В. Іваненко.
КПЗУ була авангардом трудящих Волині, як і всієї Західної України. Вона широко пропагувала досягнення соціалістичного будівництва в СРСР, виховувала народні маси в дусі любові до першої в світі соціалістичної держави робітників і селян. Вона висунула із свого середовища безстрашних професіональних революціонерів, відданих борців за справу народу.
В той час, коли буржуазну Польщу в 1923 році потрясли грандіозні страйки в Лодзі, Кракові, Львові, Волинський окружком КПЗУ згуртував українських, польських та інших робітників на боротьбу за визволення з-під гніту капіталу. На Волині страйкували друкарі, кравці і борошномели Луцька, візники і шкіряники Ковеля, деревообробники Карасина і Мацейова. Одночасно з великою силою розгорнувся партизанський рух, який охопив майже всі повіти воєводства. Загін партизанів, що діяв у Ковельському і Любомльському повітах під керівництвом Д. Бобика, вступив у відкриту боротьбу з поліцією і провів з нею кілька боїв. У Луцькому повіті розгорнув свою діяльність партизанський загін Стешенка-Кноля, який руйнував панські маєтки і господарства куркулів та осадників.
Під впливом активних виступів робітників на боротьбу проти окупантів піднімаються широкі маси селян. Вони не визнають окупаційного режиму, не сплачують податків, не з’являються на призовні пункти, а в ряді сіл відбирають землю у поміщиків і колоністів, пасуть худобу на поміщицьких сіножатях, вирубують панський ліс і вступають у сутички з поліцією та іншими представниками влади.