Устилуг, Володимир-Волинський район, Волинська область
Устилуг — місто районного підпорядкування, розташоване на правому березі Західного Бугу, біля гирла («устья») річки Луги (звідки й походить назва міста). Через південну частину міста протікає р. Студянка — притока Західного Бугу. Населення —3,9 тис. чоловік. Міській Раді підпорядковані села Дарницьке (стара назва — Фунда), Залужжя, Пархоменкове (стара назва — Видранка), Русів, Тростянка, Хотячів. У 1940—1941 рр. і 1944—1956 рр. Устилуг був центром Устилузького району.
Устилуг — прикордонне місто. Асфальтоване шосе з’єднує його з Володимиром-Волинським (відстань 12 км), а через міст Дружби на Західному Бузі — з Польською Народною Республікою. За 2 км від Устилуга є мальовниче озеро Вельке, яке під час повені зливається з Західним Бугом.
Найдавніше поселення на території Устилуга існувало ще в епоху міді (III тисячоліття до н. е.). За часів Київської Русі (IX—XII століття н. е.) на тому ж місці було укріплене городище, неподалік від нього — могильник з 29 курганів. Три з них у 1897 році розкопав археолог М. Ф. Біляшевський.
Перша згадка про Устилуг у руських літописах належить до 1150 року, коли великий князь київський Ізяслав Мстиславич під час міжусобної боротьби послав в Устилуг «на покорм» своїх союзників-угорців. Пізніше місто згадується в документах, як Устилогов (1545 р.), Усчилуг (1576 р.), Усцилуг (1577 р.), Ружиямполь (польська назва, 1765 р.). Остання назва не прижилась, і з кінця XVIII століття місто знову почали називати Устилугом.
Наприкінці XII століття, після розпаду Київської Русі, Устилуг належав до Володимиро-Волинського князівства, а на початку XIII століття входив до складу Галицько-Волинського князівства. В той час він був одним з головних пунктів Волині по торгівлі хлібом, який відправляли водним шляхом до портів Балтійського моря.
Під час навали орд Батия в 1240 році татаро-монгольські завойовники захопили Устилуг, спустошили і зруйнували його. Про це свідчить велика кількість деревного вугілля та попелу, знайденого на території городища. Панування татаро-монголів призвело до занепаду ремесла, яке раніше тут було досить розвинуте.
Всередині XIV століття Устилуг захопили литовські феодали, а з 1569 року, згідно з рішенням Люблінського сейму, місто перейшло до Польщі. В період литовсько-польського панування на Волині Устилуг був володінням багатьох феодалів. У 1545 році він належав Я. Крупському, в 1577 році — хелмському каштеляну М. Лисаковському, в XVII столітті — княгині Вишневецькій, у XVIII — князям Любомирським. У XVI—XVII століттях місто було невеликим. Так, у 1570 році тут налічувалося 36 димів і 12 городників.
Розташування на важливому торговельному шляху сприяло тому, що Устилуг у XV—XVI століттях став визначним центром торгівлі зерном у північно-західній частині Волині. З Володимирського і Луцького повітів сюди надходили транспорти із збіжжям, що потім Західним Бугом відправлялось на Захід. Купці, які торгували зерном, мали тут свої склади.
Але розвитку міста дуже перешкоджали феодальні міжусобиці, спустошливі напади татар, а також боротьба за волинські землі, яка велась між Литвою і Польщею. Так, у 1431 році біля Устилуга відбулися збройні сутички між військами литовського князя Свидригайла, противника Кревської унії, і польського короля Ягайла. Крім того, власники Устилуга із своїми слугами робили наїзди на сусідні маєтки, під час яких грабували і вбивали селян. Так, у 1576 році Крупський напав на маєток хелмського каштеляна в с. Бортневі. Багато селян було побито й покалічено, а їхнє майно пограбовано.
З розвитком товарно-грошових відносин і утворенням фільварків посилилась феодальна панщина, яка на кінець XVI століття досягла 180 днів на рік. Крім того, з селян збирали грошові та натуральні чинші. Доведені до розпачу, поневолені селяни й міщани Устилуга не раз повставали на боротьбу проти гнобителів. Так, у 1595 році українське населення міста підтримало селянсько-козацькі загони С. Наливайка в боротьбі проти ненависної їм шляхти.
Трудящі Устилуга взяли активну участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького у 1648—1654 рр. Звістка про перемогу козацького війська під Пилявцями швидко поширилась на волинських землях. Селяни і міська біднота Устилуга озброювалися косами, сокирами, нападали на шляхту, громили її маєтки. Повстанські загони захопили місто і навколишні села. Боротьба проти польських феодалів не припинялась і після відступу козацьких загонів.
Воєнні дії, спустошення, вчинені польськими жовнірами, епідемії зумовили занепад економіки міста, зменшення кількості населення. Якщо в 1648 році в Устилузі налічувалося 78 димів, то в 1649 році — тільки 38. У грудні 1653 року місто дуже потерпіло від нападу кримських татар. Вони три дні стояли табором під Устилугом, спалили 23 житлові будинки, 33 господарські приміщення, взяли в полон 68 чоловік, забрали багато худоби, птиці. В 1658 році в Устилузі лишилося тільки 10 димів.
У другій половині XVII століття, коли після визвольної війни Польща знову захопила Волинь, посилився не тільки соціальний гніт, а й наступ католицької реакції на православ’я. Польські загарбники намагалися насильно запровадити унію і покатоличити український народ. В Устилузі на початку XVIII століття було засновано монастир католицького чернечого ордену капуцинів. У 1747 році тут побудували костьол, руїни якого збереглися до наших днів.
Після третього поділу Польщі в 1795 році Устилуг відійшов до Росії. Це мало позитивне значення для розвитку економіки і культури міста, бо Росія в той час економічно була більш розвинутою, ніж Польща.
Під час навали наполеонівських військ у 1812 році район Устилуга став ареною воєнних дій. На Волині з 1811 року стояла 3-я резервна армія, якою командував генерал О. П. Тормасов. Вона мала обороняти Волинь і Поділля. Після боїв у липні 1812 року 3-я армія відступила. Прикордонні повіти Волинської губернії опинилися в руках наполеонівських військ. В Устилузі розташувалися польські частини — союзники Наполеона. Однак наполеонівські війська перебували на Волині недовго. Наприкінці серпня 1812 року армія Тормасова, з’єднавшись з Дунайською армією, якою командував П. В. Чичагов, розпочала визволення Волині. 26 жовтня 1812 року на полі між Устилугом і Володимиром-Волинським відбувся вирішальний бій, який закінчився перемогою російських військ. Наполеонівські війська відступили в Польщу, за р. Західний Буг.
Українське населення всіляко допомагало російській армії в розгромі наполеонівських полків — відмовлялось вступати в торгові зносини з загарбниками, ховало хліб, овес, палило сіно.
Основним заняттям населення Устилуга були сільське господарство, ремесло й торгівля. З 1845 року в місті діяли 2 невеликі шкіряні заводи, які щорічно давали продукції на 515 крб. Вся вона реалізувалась у Волинській губернії. В місті жили й кріпаки. Так, поміщиці Рачинській в Устилузі належало 23 селянськи двори, з них тяглих — 5, піших — 3, городників — 15. Селяни, які мали польові наділи, виконували феодальні повинності у формі панщини. Городники платили щорічно оброк, а влітку відбували панщину. Значно більше було чиншових селян, тобто особисто вільних, які не мали своєї землі, а за користування поміщицькими угіддями платили регулярний податок — чинш.
Устилуг був одним із транзитних пунктів, через який провадилась торгівля сільськогосподарською продукцією з закордоном. Так, у 1837—1838 рр. через устилузьку митницю відправляли в Польщу в середньому близько 200 волів і корів, 500 свиней, 20 тис. пудів сала, 21 тис. пудів сальних свічок та інше.
Незважаючи на розвиток ремесел і торгівлі, ніхто не дбав про впорядкування міста. Тут не було жодної брукованої вулиці, майже всі будинки були дерев’яні, через що часто виникали пожежі. Так, у 1832 році в Устилузі згоріло 26 різних будівель. Велика пожежа сталася в червні 1858 року, коли вогонь знищив майже всю центральну частину міста, згоріло близько 100 будинків.
На основі маніфесту і Положень 19 лютого 1861 року кріпаки Устилуга (58 чоловік) здобули волю, а 27 листопада 1862 року була складена уставна грамота, яка визначала земельне забезпечення і повинності селян. Відповідно до неї 8 селянських господарств (із 23) одержали земельні наділи розміром від 6 до 14 десятин, а 15 господарствам (колишнім городникам) відведено лише городи до 1000 кв. сажнів. Отже, майже дві третини селянських дворів після «великої реформи» стали безземельними. Становище селян-чиншовиків було не кращим. Вони мусили за високу ціну викуповувати присадибні ділянки. Так, І. Гаєвський за 525 кв. сажнів присадибної землі заплатив 33 крб., Д. Шкірун за 490 кв. сажнів садиби і 267 кв. сажнів вигону — 50 крб. Пасовиськ не вистачало, а місцевий поміщик Г. Носенко, як скаржилися селяни, забороняв їм випасати худобу на своєму вигоні.
Царські власті майже не приділяли уваги розвитку народної освіти. Більшість населення Устилуга була неписьменною. На початку XIX століття тут відкрито міське училище з польською мовою викладання, що утримувалося на кошти місцевих поміщиків і католицького духовенства. Проте після придушення польського повстання 1831 року це училище уряд закрив і тривалий час в Устилузі ніяких учбових закладів не було. Тільки в 1875 році в місті почало працювати парафіяльне училище, де викладали закон божий, російську мову, арифметику. За станом на 1 квітня 1879 року тут навчалося 33 учні. Три чверті дітей шкільного віку не мали змоги відвідувати школу.
Феодально-кріпосницькі пережитки, які ще довго зберігалися в Устилузі, гальмували розвиток економіки. Наприклад, у 90-х роках XIX століття поміщик Григорович мав право в ярмаркові дні збирати мито з тих, хто приїздив на ярмарок. Він порушував навіть клопотання перед відповідними органами, щоб йому дозволили влаштувати в Устилузі застави для стягнення мита.
Наприкінці XIX — на початку XX століття економічне становище міста майже не змінилося. Як і раніше, більшість населення займалася сільським господарством, але не вистачало ні землі, ні пасовиськ. Це викликало гострі сутички селян з поміщиками. У жовтні 1900 року селяни П. Косюк, І. Гайдук та інші скаржились губернаторові, що місцевий поміщик забороняє пасти худобу на толоці, не пускає її до водопою, не дозволяє селянам ловити рибу в ставку. Але губернське присутствіє в селянських справах не задовольнило скарги. Дізнавшися про це, селяни н& своєму сході ухвалили, що поміщицька земля в кількості 100 десятин повинна належати їм, казенну і церковну землі також треба розподілити між бідняками. Після сходу відбулася демонстрація.
Однією з характерних особливостей економіки Устилуга була наявність у ньому великої кількості ремісничих майстерень і дрібних крамниць. Так, у 1892 році в містечку налічувалось 13 ремісників і 110 крамничок. Промислових підприємств, по суті, не було — тут працювало 3 невеличкі заводи, що виробляли кісткове борошно, а на одному виготовляли свічки. Устилуг був перевалочним пунктом торгівлі хлібом. На початку XX століття вниз по Західному Бугу щорічно вивозилося 30 тис. пудів зерна і сплавлялося будівельного лісу на 40 тис. крб. Напередодні першої світової війни в Устилузі з більших підприємств працювали спиртоочисний і винокурний заводи, 2 водяні млини. Всі вони належали поміщикам Бєлянкіним, які мали 2090 десятин землі.
Багато лиха завдала жителям Устилуга перша світова війна. У травні 1915 року австро-німецькі війська прорвали російський фронт у районі Тарнува—Горлиці. Російська армія відступила. Багато жителів Устилуга евакуювалося на схід. У місто ввійшли австро-німецькі війська, які перебували тут до кінця 1918 року. Після краху кайзерівської Німеччини Устилуг у січні 1919 року захопили біло-польські війська, а 15 серпня 1920 року, під час польсько-радянської війни, його визволила окрема Башкирська кавалерійська бригада під командуванням О. В. Горбатова. В Устилузі було встановлено Радянську владу. Проте у вересні 1920 року місто знову окупували білополяки.
Настали довгі роки поневолення. Кращі землі були віддані польським осадникам. Важким тягарем на плечі трудящих лягали дорожнеча, штрафи, грошові повинності, податки, яких було близько 70: земельний, дворовий, державний, комунальний, общинний, міський, церковний, на лікарні, на звірину, податок від спадщини, за в’їзд у місто, промисловий, комерційний та багато інших.
Українське населення всіляко утискувалось, розпалювалась національна ворожнеча. Українців не брали на службу в державні установи. Української школи в місті не було. Тут у 1929 році працювали семикласна «повшехна», тобто загальна, школа з польською мовою викладання і приватна початкова єврейська школа.
Ні про яку охорону здоров’я не могло бути й мови. В місті, де жило понад 4 тис. населення, працював один приватний лікар.
Із промислових підприємств в Устилузі діяли тільки невеликий лісопильний завод, де було зайнято понад 80 робітників, та 2 парові млини. Важко було знайти роботу. Шукаючи кращої долі, багато сімей виїхало до Канади, Аргентіни та інших країн.