Велика Жовтнева соціалістична революція. Захоплення Волині буржуазної Польщею
Великого розмаху в 1917 році на Волині набрав селянський рух. Під впливом революційних подій, що відбувалися в місті, селяни не визнавали волосних старшин, сільських старост і на їх місце обирали волосні і сільські земельні комітети, а потім і Ради селянських депутатів. Луцький волосний земельний комітет 28 квітня ухвалив постанову про конфіскацію поміщицьких, монастирських та удільних земель і передачу їх селянам. На жаль, ця ініціатива знизу не була підтримана повітовим і губернським земельними комітетами, в яких було багато угодовців.
Дійову допомогу селянам губернії в боротьбі за землю і владу Рад подали направлені сюди представники Військової організації ЦК РСДРП(б).
Коли за розпорядженням Ставки деякі військові частини мали виступити на Петроград для придушення революції, виконавчий комітет виборних Особливої армії, залізничники Ківерців, Сарн та інших станцій вирішили не пропускати військових ешелонів. Луцький комітет РСДРП(б) звернувся до революційних солдатів і трудящих міста з відозвою стати на захист революції. 29 жовтня 1917 року Луцька Рада солдатських, робітничих і селянських депутатів разом з представниками гарнізону ухвалила: «Вважати недопустимим застосування збройних сил для придушення Петроградського повстання».
Вирішальну допомогу трудящим Волині у боротьбі за владу Рад у 1917 році подали революційні війська, що пішли за більшовиками. Військово-революційний комітет на чолі з прапорщиком А. А. Богдановим, створений 27 жовтня більшовиками 775-го Кустанайського полку, організував червоногвардійський загін і проголосив Радянську владу в містечку Торчині та волості. 2 листопада утворений Луцьким комітетом РСДРП(б) військово-революційний комітет організував у Копачівському лісі мітинг солдатів 126-ї піхотної дивізії, внаслідок якого солдати трьох полків відмовились виконати наказ командування про розформування, обрали командиром дивізії прапорщика О. М. Дмитрієва, а себе оголосили червоногвардійцями. В ніч на 13 листопада Луцький військово-революційний комітет викликав гвардійські полки 126-ї дивізії та дві батареї 125-ї артилерійської бригади в Луцьк і зайняв місто. Гвардійці заарештували коменданта, комісарів Тимчасового уряду і звільнили більшовиків з луцької тюрми.
Військово-революційний комітет заборонив солдатам виконувати накази і розпорядження командування без підпису комітету. Всі військові частини гарнізону були зобов’язані обрати командирів і комісарів і направити своїх депутатів у будинок окружного суду. 16 листопада тут відбулися збори представників військових частин, які обрали нову Раду солдатських депутатів, висловили довір’я військово-революційному комітету і визнали Радянський уряд на чолі з В. І. Леніним та його декрети. 5 листопада в с. Несвічі Луцького повіту відбувся з’їзд виборних 1-го Туркестанського корпусу, який висловився за передачу всієї влади Радам і підтримку Радянського уряду.
26 листопада в Луцьку зібрався IV надзвичайний з’їзд виборних Особливої армії. Робота з’їзду продовжувалась у Ровно, де знаходився штаб армії. На з’їзді більшовики вступили в блок з лівими польськими соціалістами і добились прийняття з’їздом резолюції про Демократизацію армії, виборність начальників і командирів. З’їзд обрав військово-революційний комітет, який оголосив себе вищою владою в районі Особливої армії і визнав Радянський уряд.
Перемога більшовиків на IV з’їзді виборних Особливої армії, а також на III з’їзді 11-ї армії в Кременці мала вирішальне значення для боротьби за Радянську владу в усій прифронтовій частині Волині. Війська Особливої армії не підкорились Центральній раді, яка оголосила Південно-Західний і Румунський фронти «Українським фронтом». У боротьбі з військами Центральної ради, що намагались придушити Радянську владу, велику роль відіграла 126-а дивізія, якою командував О. М. Дмитрієв. «Коли більшовики Особливої армії опинялися в скрутному становищі, то завжди зверталися до Дмитрієва за збройною допомогою і неодмінно її одержували», зазначав заступник голови ВРК Південно-Західного фронту М. М. Коковихін. За допомогою солдатів 126-ї дивізії у грудні 1917 року було встановлено Радянську владу в Ровно і Дубно. На початку січня 1918 року газета «Правда» відзначала, що вся «західна фронтова частина губернії настроєна по-більшовицькому».
Революційні перетворення на Волині були перервані навалою австро-німецьких загарбників. 19 лютого 1918 року вони захопили Луцьк, а через тиждень окупували всю Волинську губернію. З допомогою Центральної ради, яка запросила їх, щоб «очистити територію України від більшовиків», окупанти розігнали Ради, земельні комітети і відновили владу поміщиків і капіталістів. Волинським губернським старостою був призначений поміщик Д. Андро. Обов’язкова постанова від 12 травня 1918 року під загрозою штрафу до 3 тис. крб. або трьох місяців ув’язнення вимагала повернення поміщикам і капіталістам всього їхнього майна. Для виконання цієї постанови із окупантів і гайдамаків на Волині були утворені численні каральні загони, які за найменший опір піддавали трудящих жорстоким покаранням.
Карателі реквізували у селян хліб, худобу, стягували великі контрибуції. Це призвело до господарського занепаду багатьох повітів Волині, зокрема західних, найбільше зруйнованих війною.
Трудящі Волині, як і всієї України, зустріли німецьких окупантів та їх ставлеників з ненавистю. Повітові старости щотижня повідомляли губернського старосту про неухильне зростання народного обурення проти окупантів і гетьманських властей. З середини травня піднімається хвиля селянських повстань. Населення містечка Сокола Луцького повіту відмовилося здати зброю й продовжувало господарювати в маєтку поміщика Стемпковського. Повітовим властям довелося звертатись за військовою допомогою до німецького командування, щоб примусити сокільців підкоритися.
Організаторами боротьби проти окупантів і гетьманських властей були комуністи, діяльність яких значно посилилася після І з’їзду КП(б)У та утворення Волинського губкому КП(б)У у вересні 1918 року на першій губернській конференції. Це сприяло і зростанню кількості більшовицьких організацій та їх чисельності. У жовтні 1918 року на Волині вже діяло 20 партійних осередків, 39 військово-революційних комітетів.
II з’їзд КП(б)У, що відбувся у жовтні 1918 року, націлив більшовиків України на підготовку трудящих до всенародної боротьби проти німецьких окупантів і гетьманщини. Боротьба неухильно розгорталася. Масовий виступ трудящих відбувся в Луцьку 2 жовтня 1918 року. З грудня того ж року на півночі Волині почалося героїчне Дубровицьке повстання, яке ліквідувало гетьманські власті і не дало можливості петлюрівцям встановити тут свої порядки. Проте в західній частині Волині відновити Радянську владу після вигнання німецьких окупантів не вдалося — сюди вдерлися петлюрівці.
Весною 1919 року війська Червоної Армії перейшли в наступ і, розгромивши петлюрівців у Східній Волині, визволили 9 повітів. Західні повіти—Володимир-Волинський, Ковельський, Луцький — були захоплені білополяками. У серпні 1919 року петлюрівська «місія» у Варшаві заявила про свою згоду на приєднання до Польщі Східної Галичини і Західної Волині.
Загарбавши Західну Волинь, білополяки встановили тут жорстокий окупаційний режим.
Незважаючи на репресії, боротьба трудящих Волині проти інтервентів не припинялась. Велику роботу розгорнули, зокрема, комуністи Ковеля. Вони створили партійні осередки в Маневичах, Поворську, Турійську та Грубешові і в жовтні 1919 року підняли трудящих на боротьбу проти окупантів. Посилили свою діяльність комуністи Луцька. Вони мали свою підпільну друкарню, поширювали листівки, звернення до місцевого населення і польських солдатів. Луцькі комуністи заснували в Рожищі партійну і комсомольську організації.
Коли навесні 1920 року буржуазно-поміщицька Польща, озброєна і нацькована імперіалістами США, Англії і Франції, напала на Радянську республіку, підпільні більшовицькі організації Волині розгорнули активну діяльність. В районах Луцька і Ковеля для боротьби з польськими окупантами були організовані загони повстанців. Партизани підривали мости, на тривалий час вивели з ладу залізничне сполучення на ділянці Ковель —Здолбунів, вигнали з Ковеля окупантів до приходу радянських військ. Лише у травні і червні білополяки втратили в боях з партизанами до 600 солдатів. Окупанти оголосили, що кожний затриманий із зброєю в руках буде негайно розстріляний, хата його спалена, а майно конфісковане.
5 червня 1920 року війська Червоної Армії перейшли в наступ. 1-а Кінна армія прорвала фронт і погнала білополяків на захід. Після ударів під Новоград-Волинським, Ровно і Дубно війська Південно-Західного фронту 27 липня форсували Стир і, розвиваючи наступ, 3 серпня визволили від білополяків Луцьк, 4 — Ковель, 7 серпня — Володимир-Волинський і вийшли на Західний Буг.
На 10 серпня 1920 року Червона Армія повністю очистила Волинь від інтервентів та їх найманців — українських буржуазних націоналістів. Трудящі Волині з великою радістю зустрічали своїх визволителів, подавали їм всіляку допомогу. Сотні трудящих Ковеля, Луцька, Володимира-Волинського та інших міст і сіл Волині вступали в ряди Червоної Армії, палко підтримували Радянську владу. В селі Булька Коченська селяни ухвалили: «Даємо революційне слово, що будемо підтримувати Радянську владу, щоб не повернулися старі гнобителі».
На визволеній території — в повітах, містах і волостях — з представників військових частин і місцевих жителів було створено ревкоми, а в селах — комітети незаможних селян, які організовували допомогу Червоній Армії і готували розподіл поміщицьких земель. Але діяльність органів народної влади була перервана новим наступом білополяків, що розпочався у вересні 1920 року. Західні повіти Волині знову були окуповані білополяками.